З моїх перших паломництв у Чорнобильську Зону вже пʼятнадцять років пройшло і запустився процес ностальгії, недарма явище це стає вінтажем десь саме через такий проміжок часу: солодкою тугою-нугою за Майямі 80-х вривається у візуально-музичне океаном synthwawe, а “Один вдома” – з різдвяного фільму перетворюється в атрибут Нового року дітей “девʼяностих”.

Я свідомо вибираю цьому піддатися, в момент появи комети Ностальгія підсісти на її хвіст аби ретроспективно глянути на добу географічних відкриттів юності.

На місці величних водойм тодішньої Зони нині виріс густий ліс. Болота під ЛЕП народилися, розрослися і зникли, облущились барвисті фрески на стінах, а цілі сузірʼя сіл – поглинув вогонь. Стрункі бетонні мости перетворилися на скісні лінії-руїни війни, відсікли лівобережжя Припʼяті, зробивши його як і на початку “десятих”, ізольованим і безлюдним.

Петля часу замкнулася і рим набралося вдосталь. Вони як мапи трансокеанічних підводних кабелів: нагадують маршрути експедицій Чжен Хе і колонізації Нового Світу – різні, але проростаючі одне з одного, унаочнюючі трансформації і перетікання одного в інше.

Чим для мене тоді була Зона? В кінці “нульових”, коли персональний набір мандрівок складався з дитячих поїздок у Крим і пари студентських алкоштурмів славетного міста Львова? Чим вона ще могла бути, коли уявлення про світ обмежувалося сільськими локаціями дитинства і двома київськими мікрорайонами?

Тоді Зона була усевеличністю Всим, не клаптиками забутого світу, за якими людство допольовує з часів відкриття Антарктиди, а його велетенською, масивною тушею, що розкинулась прямо переді мною, вифарбована в зорі і ніч, як terra incognita в третіх “Героях”. Вона була тим, чого так не вистачає в сьогоднішньому світі напівмір та проміжних рішеннь: вона була всім і відразу.

Каталізатором, стрілою Амура і божественним вітром-передчуттям Нового Світу для мене стала поява двох звітів про нелегальні походи на сайті LiveJournal в кінці “нульових”. Не оцінюватиму їх літературний рівень, але за силою хейєрдалівщини, вкупі зі вдалими фото, вони стали щоденниками Кортеса, підказавшими мені існування цілого континенту прямо під носом. Якщо доаварійна і ліквідаторська історія мені були добре відомі, то абсолютну порожнечу про стан справ в Зоні “на тоді” заповнили виключно ці звіти, альтернатив яким просто не існувало. Коротенькі, їх зараз вже і не знайдеш в мережі, вони були квінтесенцією всього, чого ми від Зони чекали – тизером загадкової країни закинутого і чимось, що мріяли знайти, порпаючись на дідівських антресолях і зариваючись в заброшки дитинства.

Вінтажний екіп першопаломників Зони занурював в минуле зі старту: всі річмішки, морські біноклі і спиртові пальнички з іншого світу, “військового світу”, який здавався тоді іншопланетним, ретроградним і повʼязаним із радянщиною водночас. Тоді здавалося, шо все це ніколи більше не знадобиться, бо “кінець історії” і це лиш цяцьки з прилавків Андріївського, товари з OLX та eBay максимум.

Вражала насиченість Зони, як долини закинутого: відстійник радіоактивної техніки “Рассоха” тоді ще був нерозпиляним лабіринтом БТР-ів та пожежних машин, а залиті сонцем величні вертольоти – тікали за обрій, обіцяючи іще більше закинутого, настільки були незліченні та неозорі. Багатообіцяючість локації та її еталонність прямо зі старту натякала тільки на наростання див по мірі руху до серця пітьми, серця забутого.

Заглиблення в ліс кристалізувало самотність, ночівля в закинутрму селі принесла страхітливу зустріч з лосем і нескінченною здавалася порожня чистогалівська траса: вузька, порепана, сіра стрічка, затиснута вибухами пишних акацій зобабіч і притиснута щедрими сонячними променями згори. Влучний фоторяд довершував казку і враз я відчув себе мушкою, єдиною метою якої є політ на це світло. Ці фото — перші промені нового світу: як популярний в Європі пейзаж Теночтитлану 16-го століття, Японія Феліче Беато і The Blue Marble – знакові відбитки епохи і потужні тизери водночас.

Вперше побачене фото радіолокаційної станції “Чорнобиль-2” додало неохопності місцю, бо “що ж іще (?!)” таїть в собі ця загадкова долина, якщо зустрічає нескінченним лабіринтом вертольотів, архіпелагом закинутих сіл, а тепер ще й ця немислима конструкція, величніша за піраміди і це вже не кажучи про Припʼять, до якої автор звіту навіть ще не дійшов.

Знімок закинутої залізничної колії в густому тумані золота осені закарбувався назавжди: два деревця похилилися над прочахнутими ліквідаторськими воротами у “внутрішню” Зону. І перед ними, на колії, в густому тумані, сталкер – першовідкривач нашого часу. Я ще застав ці ворота, але в середині “десятих” від них нічого вже не залишилося, як і від решти маркерів життя Зони: зморшок, за глибиною яких я визначав ступені втрати.

В Зону мене закохав знімок Припʼяті, потоплої в густих фіолетах світанку, вихопленої з вікна висотного дому. На підвіконні бінокль, така доречна деталь: натяк на далечінь і дістатися край’мегаполісу ой як непросто. Карта міста іще не була завантажена в голову і здавалось, що воно в десять разів більше ніж насправді і “десь там, за поворотом” від центральної площі ще з десяток таких площ, і аби пішки все це перебігти знадобиться більше дня, точно. Спершу я свідомо описав фото з памʼяті аби передати зліпок вражень грубими мазками і вже потім, вперше за пʼятнадцять років, глянути оригінал і дослідити, як памʼять видозмінила еталон, обрізала зайве і залишила яскравий зліпок міфу. І тепер от знайшов оригінал… а світлин насправді було дві.

З двох джерел памʼять зліпила одне, лаконізувала до штампів “густі фіолети ночі”, “панорама Припʼяті”, “бінокль як ключик до багатообіцяючого лабіринту”. Водночас уявний-бажаний простір збільшився в рази, він взагалі схильний до нескінченного розширення, як Всесвіт після Великого Вибуху. Зараз я вважаю, що ця схильність уяви розширювати некартографований-обожнюваний простір свого часу і підштовхнула мене до написання повісті “Київ-86”, де я в багато разів Зону й розширив.

Припʼять цих знімків абсолютно безлюдна, але в ній боїшся невідомого і барикадуєшся на ніч, сторожко розігріваючи вечерю на скупій, спиртовій пальничці. Сутяжні фіолети ранку на обережних фото з висоти примножують вмістилище тисячі таємниць, які ще тільки доведеться нанести на внутрішню карту.

Якщо похмуру, незвідану Припʼять в мій перший візит ідеально передає фото Nadav Kander, то народження відчуття дому і початок його освоєння – медитативна світлина Ґерда Людвіґа, яка найкраще з усіх засонцестопила час. Фото Nadav Kander – її темна інверсія, де зосереджена тривога перших контактів, але поряд з тим і передчуття відкриттів. На знімку Людвіґа, хай навіть воно зроблено раніше: світ вже відкритий, ще до кінця не картографований і якраз засмагає, розслабився, спить. Запрошує приєднатися.

Багато для кого з паломників початку “десятих” фотографії Євгена KRANZ Гончаренко з неочевидних тоді локацій Зони стали підказкою, що Зона – це не лише ЧАЕС і парк атракціонів. Втім, сталкерські звіти в ЖЖ кінця “нульових” від mad_recluse і flyingmouse відіграли куди важливішу роль, оскільки запропонували істиний метод пізнання. Бо саме метод дозволив відчути Зону безлюдною, незвіданою, нескінченною, яскравішою за все, що ми тоді могли уявити.

***

По мірі того, як я освоював Зону – формувалася моя особиста, міфічна карта, більше схожа на середньовічні паломницькі мапи, ніж на детальний генштаб. Моя міфогеографія. Через пару років активного ходіння я поділив Зону на умовні регіони “Великий Ліс”, “Лівий Берег”, “Архіпелаг лісництв” і давав назви подібно тому, як нарікали місцевість поліщуки до аварії. Втім, робив це незалежно, бо на початку “десятих” ще не мав етнографічного “багажу”.

Наприклад, міфічний регіон “Великий ліс”, в середовищі екологів відомий як Іллінський гідрологічний заказник – квадрат глухого лісу двадцять на двадцять км. В середині 20-го століття місцеві називали його “Чєрнолєссє”, я у “десятих” – “Великий Ліс”, інші паломники – хтонічним “Тёмный лес”, доволі тенденційно, зважаючи на село під назвою “Толстый Лес” поряд. Всі варіації толкієнівського Лихолісся на нашій маленькій, фентезійній мапі.

Чєрнолєссє було такою собі зоною в Зоні для тих, хто решту Зони оббігав. Така само безлюдна і хтонічна земля по відношенню до решти Зони, як Зона по відношенню до “материкової” України. Чєрнолєссє було частиною ширшого міфорегіону – “Західна Зона”, для якого характерні особлива потрощеність, заболоченість і зарослість. Не важить, що подекуди ситуація могла суттєво відрізнятись: ці атрибути, виявлені в деяких місцях, автоматично наклались на весь регіон.

Навколо закинутої колії залізниці все “кишіло” вовками, понтони через річки “тонули в тумані”, а дві уцілілі хати села поряд так “вгрузли в болото”, що “перевернулися набік” і роками заглиблювалися в трясовину, наче місцева Пізанська вежа. “Насправді” все перебільшено, але коли мова про міфогеографію, кого цікавить “насправді”? Хати просто мали перевернутися набік, бо це реалізація поліського міфу про болото, “двиг”, тобто землю, яка “роздвигається” врізнобіч і з провалля у Потойбіччя в світ людей проникають комашня, гади.

***

Річки рубіконили барʼєрну функцію, як коли я робив перші кроки, так і перед вторгненням: саме річка відчувалася “входом” в Зону, а не загорожа з колючого дроту. Якщо розділ на “тридцятку” і “десятку” виник через інтенсивність зараження, то моя “зовнішня Зона” – це все, пройдене пішки до ріки. Якщо ж заходити в Зону там, де річку форсувати не треба – необхідність рубікону не зникає: тоді на цю роль (якщо не було колючки) вибиралася закинута залізнична станція, понтонний міст, залізничний мостик, тощо. Примітна, рукотворна деталь – очевидна аналогія з подорожнім каменем. І ширина річки не має жодного значення – психологічно рубікон починається там, де тре зняти взуття аби перейти вбрід.

Пізніше я запірнув у лінгвістичні дослідження і зʼясував, що на Поліссі навіть невеликі річки ставали діалектними барʼєрами. Крихітна Вересня ‒ чудовий приклад. Саме тут для мене починалася Зона, не від колючки. Ночівля в селі поряд супроводжувалася походом через поле нічного туману і вологої трави за водою: довгий ряд тополів під зоряним небом, смугастий чорно-білий бортик через міст і вода ‒ свіжа й до судомів холодна.

І от згідно з досліджень доаварійної діалектики, строго на північ від Вересні казали вже “ухо”, “уса”, “узький”, “уси”, “улиця”, без “в”. А на південь ‒ "л" у вимові перед голосними зненацька м'якішає, ніби під дією крижаної води з Вересні м'якшають навіть приголосні.

Такі зміни по лінії річки свідчать не лише про особливості говору, а й дозволяють дослідникам робити припущення, що саме Вересня колись була межею поширення полян. І мене до спинного мозку це пробирає, бо я з півдня десятки разів уночі підходив напутися берега і згадував грецьку легенду про те, що це напуття з ріки мертвих перед тим, як застрибнути до їх царства.

І я застрибував.

Парадоксально, що принцип “ріка є барʼєром лише якщо тре зняти взуття аби форсувати” взагалі не діє щодо тисяч рукотворних каналів, ніби моя душа за роки бродіннь в болотах переплелася з природніми гідрологічними системами і відмовляється рукотворні метастази навіть визнавати. Ходить іще старими, рясними, річковими, внутрішніми картами, відліковує згідно них вагомі природні барʼєри, сегментує простір і визначає місця де перевести подих, підсумовуючи пройдене.

***

Восени 2013-го року я відчув безповоротні зміни. Дужчав натиск зграї паломників і я забивався у найвіддаленіші куточки вже аби від тієї навали сховатись. Зона перетворилася з Америки 15-го століття в тут-і-там плямочки Мачу-Пікчу сто років тому і людей, які жили на його захащених руїнах й були вкрай незадоволені візитом “відкривачів”, жаліючись на те, що ті повернуть їх забутий рай на орбіту урядів-і-держав: повинностей, служб та обовʼязків.

Яскравим символом стану Зони були навіть не фрески, обсипання яких я фіксував на фото роками, а закинутий автобус з промовистим надписом “Чернобыль РАЙ”. Він стояв серед руїн колгоспу в серці пустки і в пік літа 2011-го я знайшов там прихисток. Жодної соринки чи надпису. В дасі буса гніздилися бджоли і дзиґіт їх тисяч замирював дужче за припʼятське сонце і гудіння в бані закинутої церкви їх же сестер.

З року на рік мій маршрут проходив через це місце і я ставав свідком занепаду, аж років за пʼять жахнувся кількості сміття і надписам, найпромовістіший з яких нарікав місце “гей бар дирявий бачок”. “Та сама” Зона відходила в конвульсіях у добу розпилу “Рассохи”, демонтажу старої труби ЧАЕС, висихання ставу-охолоджувача, насування нового саркофагу, але клінічна смерть настала, коли автобус “Чернобыль РАЙ” перетворився в “дырявый бачок”.

Пульс зупинився. Стихло гудіння бджіл. Лише пандемія повернула Зону до істини.

Жартівливі надписи “Covid-19” на гермодверях закинутих ангарів заграли новими сенсами і перед вторгненням я запамʼятав Зону такою, як вперше: сповненою сонця і тиші, взагалі без людей, точно з того фото Ґерда Людвіґа. Тоді методичність перезануреннь дозволила поглянути на закуті Зони під новим кутом, який повертав до образів кінця “нульових”. Деякі з тодішніх текстів і фото мені подобаються чи не найбільше. Перепошук і перевідкриття можуть тривати вічно. В цьому суперсила літератури: видобути всесвіт з мікрону, правильно налаштувавши мікроскоп.

***

Я стою далеко від Зони і подум розкладаю на скелях свою внутрішню, паломницьку карту. Довго вибираю елемент перед тим, як додати: акуратно розширити міфогеографію місця, до якого ще повертатися. Моїй неозорій Моані не вистачає дражнилки на дальному кордоні, порослої мохом античної статуї, загубленої в джунглях на краю Ойкумени. Багатообіцяючого елементу в епіцентрі океану болота, який би підштовхнув у нього далі зануритись.

В Зоні достатньо радянських пам'ятників невідомому солдату, але вони належать тій же епосі, що й решта руїн. Побутують і перекази про затоплені в болоті бюсти Сталіна: з перелялку, аби як вождь раптом воскресне, швидко їх дістати назад, втім знову ж таки – все це про позавчора. А руїни вглиб поліських хащів мають чимдалі ставати давнішими, ілюструвати конрадівську мандрівку в минуле: залізничні переїзди, понтонні мости і автобусні зупинки по мірі занурення в прикордоння мусять змінюватися майянськими пірамідами і величними, поваленими статуями, на уламках яких сплять ягуари.

І з найдивовижніших статуй доби географічних відкриттів є у мене улюблена, яку я подумки зараз і переношу в Іллінський заказник: загадковий монумент вершника, знайдений на Азорських островах, в самому серці Атлантики, в 1432-му році, за півтори тисячі кілометрів від європейського берега. Монумент, вказуючий на захід, ніби натякаючий на все, що чекає португальців попереду та водночас символізує край світу.

Опис пам'ятника склали хроністи середини XVI-го століття: "Кам'яна статуя стоїть на плиті, людина на кістяному коні, чоловік, одягнений у плащ від дощу, без капелюха, ліву руку тримає на гриві коня, а права рука витягнута, пальці зчеплені, крім другого пальця, відомого латиною як вказівний, спрямованого на захід".

І ще один опис, цікавіший: "Фігура великого кам'яного чоловіка, що стоїть на плиті чи опорі, і на камені висічено якісь літери, і дехто каже, що рука його вказувала на північний-північний схід чи північний схід, ніби показуючи на велике узбережжя Terra dos Bacalhaus (Ньюфаундленд). Дехто ж каже, що двома витягнутими пальцями він вказував на південний захід, ніби вказуючи на Indias de Castela (Антильські острови) і велике узбережжя Америки, а на трьох інших пальцях, які він склав, були якісь літери: халдейські, єврейські чи грецькі або якоїсь іншої нації, мовою якої ніхто не читав, а місцеві жителі та один чоловік з острова Флореш, казали, що це Ісус. На їхню думку, авторами були карфагеняни, бо тут вони мандрували… і, вертаючись з Антильських островів, залишили цей кам'яний пам'ятник із літерами як відмітинами та позначками того, що вони там відкрили".

Питання щодо походження статуї досі відкрите і неясно, що це за яскравий спалах такий, цікавіший за більшість конспірології, натягаючої на глобус сову "доказів" доколумбових контактів буцімто знайдених у Новому Світі. Та ця історія не про гіпотетичні контакти, а про натяк на галактику невідкритого, відродження Геркулесових стовпів, відсунення їх на Захід до кордонів тодішньої Ойкумени. Відхід від абстрактного сприйняття стовпів як скель чи протоки, повернення до їх первісного стану як конкретного фізичного об'єкту в конкретному фінікійському храмі. Звідти, за Страбоном, могла і походити назва "стовпів": "По утверждению других, Столпы — это бронзовые колонны в 8 локтей высоты в святилище Геракла в Гадирах (М.К. — сучасний Кадіс, Іспанія, узбережжя Атлантики), на которых начертана надпись с обозначением расходов на сооружение святилища. Посетив по окончании плавания храм с этими Столпами и принеся жертву Гераклу, мореходы наперебой принимались распространять басню о том, что здесь конец земли и моря".

Існує теорія, що статуя на Азорах зображала карфагенського бога Сонця Баал Хаммона. Пунічна присутність на архіпелазі доведена, а їхніх богів часто зображали саме верхом на конях, особливо цього. Втім, оскільки мова про мою міфогеографію Зони, я відкину версію з кровожерливим богом жертвоприношень, бо історія зі статуєю... вона передусім про уламок Золотої Доби, античну суміш Чжен Хе та Енріке Мореплавця, натяк на те, що ми не все знаємо про фінікійського колумба Ганнона. Ця історія про тизер тизерів, найбагатообіцяючий жест в історії великих географічних відкриттів. Пропозиція ще заглибитись в океан лісу, де вже немає нічого, тільки іржаві понтонні мости і руїни лісництв у глухому болоті.

Розміщена на неприступній скелі, на самому заході Азорського відшибу, після "відкриття" статуя простояла там ще з пів століття, аж поки не зацікавила таки португальського короля Мануеля I, який наказав своєму придворному художнику зплавати на острови і зробити замальовку, а побачивши ту замальовку – велів транспортувати статую до його палацу в процесі чого вона успішно зламалася, а уламки ще деякий час пролежали у палаці.

Загалом, дослідники не ставлять під сумнів існування статуї та не схильні вважати історію легендою, створеною заради легалізації територіальних претензій чи подальшої експансії, зважаючи на авторитет писемних джерел, знахідки кладів пунічних монет і решту допортугальських артефактів на Азорах.

Збереглися й записи хроністів щодо напису під статуєю: "Я чув від місцевих, що на скелі, нижче статуї, були вигравовані якісь літери; а оскільки до місця напису дістатися було небезпечно, деяких людей було послано вниз, добре зв’язаних мотузками, і вони відлили ті літери, які ще не затер час, у якийсь спеціально взятий для цього віск; однак відлиті літери були вже затерті, майже безформні і тому, а може й тому, що помічники знали лише латину, та й то недосконало, ніхто з присутніх на місці так і не зміг зрозуміти, що ці літери значили".

Ця статуя зникла назавжди і там, де вона стояла колись, зараз лише каміння і м'який, солоний вітер пронизує наскрізь, напуває океаном, від свіжості якого з незвички потім ще довго болить голова. Туди, куди я помістив статую, вітер заглядає рідко, хрумтить під ногами морозна жовта трава, а у закинутих лісничих вежах закинуті пташині гнізда знаходиш у тих само місцях, точно там само. З тих веж на Північ нічого не видно навіть ясним, морозним днем. Нічого, крім лісу.

Поросла мохом статуя – класичний елемент європейського міфу, важливіший навіть за встромлені в камінь мечі. Втім, на знахідку чогось такого в українському Поліссі навряд можна сподіватись, зважаючи на крайню примітивність ранньослов'янських ідолів.

Щоби, бодай гіпотетично, допустити існування десь глибоко в наших болотах кам'яного (sic!) істукана з, принаймні, ознаками еллінського впливу, необхідно зробити ряд дуже сміливих припущень і звертатися не до ранньослов'янського періоду, а до гелоно-будинів, всіх цих поліських шишкожерів-кочівників з Лівобережжя Дніпра, де разом із ними проживала дрібка грецьких колоністів Північного Причорномор'я, в городищі яких Геродот описав еллінізованих, дерев'яних ідолів: "В їх області зведено дерев'яне місто; назва цього міста Гелон. Там є храми еллінських богів, прикрашені по-еллінськи дерев’яними статуями, вівтарями і наосами. І кожні три роки вони влаштовують свята на честь Діоніса і впадають у вакхічну несамовитість. Адже гелони в давнину – це елліни, які покинули гавані і оселилися у будинів. І говорять вони на мові частково скіфській, частково еллінській”.

Кам'яну статую можна додумати, довигадати умовності її перенесення з Лівобережжя на Київське Полісся з якогось емпорію грецьких купців у варварському городищі... але мандрівка з Києва на Північ і без статуї містить потужний, неймовірний за силою унаочнення, атрибут конрадівської подорожі в минуле: це, звісно ж, збільшення кількості праслов'янських архаїзмів у говірках Київщини по мірі наближення до Полісся, до Білорусі.

***

Якщо додавання античної статуї з краю давньоримської ойкумени символізує край'світу, натяк на незвідане і слугує візуалізацією конрадівської мандрівки в минуле по мірі просування на Північ, нижче я розкажу про об'єкт, який десь на відшибі сучасної Зони дійсно колись існував.

Мова про фігуруючу в писемних джерелах капличку з прекрасною назвою "Давидова Боженка".

Іпатіївський літопис згадує двох князів, які відправились в "оустье Прип'яти на Давидову Боженку", а звідти поїхали далі у своїх шляхетних справах. Там само пізніше є фраза "перешедше Днѣпръ оу боженки и поиде полки къ Киеву". Цікаво, що в другому випадку назва "боженка" фігурує як сталий географічний орієнтир. І так хочеться вірити, що сталий орієнтир може значити те, що капличка була кам'яною і це дуже вкусна історія про міфічну церкву загублену в Зоні, але шанси того мізерні. Її датують першою половиною ХІІ-го ст., а за перші півстоліття 1100-х років по Київській Русі звели всього чотири десятки кам'яних храмів.

Та оскільки зараз мені йдеться про Зону як топос, в сенсі центрального, для цього тексту, місця розгортання сенсів, який може корелювати з фрагментами реального простору, то звісно, що капличка буде кам'яна, доволі велика, аж до хрестово-купольного храму з однією нормальною, давньоруською банею, а не потворною "цибулиною" пізнішого часу.

Вважають, що назва "Давидова Боженка" пов'язана з культом святого князя Гліба (в хрещенні названого Давид) і зведена на місці зупинки на ночівлю тих, хто транспортував тіло вбитого князя з Півночі у Вишгород.

Один краєзнавець середини 19-го століття методично описав села Київської губернії. І з його книжки виходить, що храмів у Зоні було багато, але в селах вони майже скрізь дерев'яні, принаймні народна пам'ять тоді не залишила переказів про сільські кам'яні. Ну і цей краєзнавець помістив Боженку в село Городище, в "оустье" тобто гирло, де Прип'ять впадає в Дніпро.

Сучасні дослідники версію того, що Боженка знаходилась в Городищі не поділяють і вказують, що назва села зовсім не обов'язково є відсилкою до давньоруського городища (укріпленого поселення), скоріше до городища милоградської культури раннього залізного віку. Культуру цю ототожнюють з Геродотівськими неврами про яких він писав, зокрема: "Эти люди, по-видимому, колдуны. Ведь скифы и эллины, которые живут в Скифии, говорят, что раз в год каждый невр становится волком на несколько дней и затем снова возвращается в прежнее состояние." Звісно, питання локалізації неврів дискусійне та вовкулаки моїй паломницькій карті теж не завадять, особливо зважаючи на стійкі мотиви перевертництва в демонології українського Полісся, тому я цих прадавніх свиноаріїв, які практикували ритуальний канібалізм і жили в напівземлянках, забираю на карту і розміщую на її дальному краї.

Я не торкатимусь міста Чорнобиль за усвідомленою інерцією, бо паломником завжди його обходив, та і місто це ніколи не було історією про “відчуження”, але поселень милоградської культури по решті Зоні відомо штук п'ять. Цікавого мало: порослі залишки валів і ровів, з кераміки хіба що дрібні уламки. Дібровське городище нетипове, бо для цієї культури є одним із найбільших (кілометр+ довжина зовнішнього валу; там само і давніше поселення доби бронзи). На території Лелівського радгоспу з приснопам'ятною назвою "Комсомолець Полісся", на мисі Прип'яті теж були залишки поселення, які у 70-х завзято освоювалося місцевими, під городи.

Дослідники не сумніваються, що городищ було значно більше, просто вони або зовсім зникли, або ще не знайдені. З цікавих відшибів є городище за пару кеме від Яковецького лісництва, в абсолютній глушині і про нього мені поки не вдалося знайти інфо, втім вірогідно, картина схожа. Хай там як, ідеальне місце для племені неврів-перевертнів або ще якихось стрьомних андрофагів на роль тубільних людожерів з джунглів Амазонки Європи.

З таким само успіхом як в Городище, Боженку можна намагатися поміщати в Опачічі, де півтора ста років тому побутувало повір'я про церкву і те, що село колись було велелюднішим. Ну або теоретизувати, яке Боженка має відношення до каплички в Оташеві, якої в першій половині 19-го ст. вже не існувало і чи могли вони бути якось пов'язані?

Дехто з дослідників стверджує, що Боженка нині затоплена водами Київського моря і така версія подій гарно римується з міфом про потонулу церкву в болоті, дзвони якої зненацька чує вночі серед лісу самотній блукалець. Тут же історія про потоп навіть не в християнських рамках, а як про спільний мотив різних народів світу, сюжет поширений від Полінезії й Китаю до Аляски і Вогняної Землі, прадавній наступ води і все це дуже вкуснєнько поряд з хтонічністю Полісся, як архетипічною колискою слов’янського етногенезу, не кажучи вже за воду як царство смерті в поліських уявленнях про потойбіччя.

Як би привабливо не виглядала затонула кам'яна церква на дні водосховища, на своїй карті я поміщаю її на сушу, в район Теремців, ближче до справжніх відшибів. З джерел 19-го століття дізнаємося, що "...сохранилось предание, что Ладыжичи и Теремцы некогда (при Хмельницком?) были пограничными пунктами. Есть признаки таможенной заставы недалеко отсюда стоявшей".

Теремці – місце взагалі намолене. До плавбази "Нептун", буксиру "Таллінн" і легенд про застави додається й те, що війська СРСР сформували перший плацдарм при форсуванні Дніпра саме тут, 22-го вересня 1943-го року. Після таких регалій цей п'ятачок прикордоння накачаний "сакральним духом історії" по самісінькі вінця.

Я ще тільки вирішую, що мені робити з усіма цими привидами загиблих червоноармійців, німців і самопоселенців, гуляючих табунами в лісах моєї Моани і радію, що місце для оповіді "Ряска", свого часу, вибрав саме це – глушину біля Теремців у заплавах Браґінки, бо надихався пошуками забутих хуторів прикордоння і відкрив Золотніїв, відлюдник в "Рясці" шукає саме його.

Отже, до міфогеографічних регіонів "закинута залізниця" ("лінія", як її називали до аварії поліщуки), "Темний ліс", "Край вовків", античної статуї з Азорів у прикордонні і поселення неврів-андрофагів біля Яковецького лісництва, знічев’я, нудьги й перепугу – додається кам'яна капличка Давидова Боженка, легендарний об'єкт з давньоруських літописів з милою назвою.

Їй дуже пасує поліська легенда про церкву, в яку випадково заходить подорожній, вертаючись домів затемна. Заходить і доєднується до всенощної служби. Спочатку все чинно-мирно, аж він зауважує дивну мову, якою "священник" веде літургію, а потім звертає увагу на ще деталь, "моторошну долину", яка померлих і видає: у всіх з "пастви" руки брудні, бо ними мерці розривали землю, вибираючись із неї...

Готовий сюжет для роману. Значить, паломник довго шукає свою Боженку в болоті (це перший акт сторінок на сто, він про молодого Вертера, насправді) і зрештою знаходить, заходить всередину, а там, на весь купол, прекрасно збережена фреска святого Гліба страстотерпця точно в місці, де мав би бути Ісус.

Паломник в бога вірує, вважає християнство заразною діанетикою доби імператора Траяна, але він довго шукав Боженку і нарешті знайшов, наніс на паломницьку карту і тому молиться, насолоджуючись ритуалом-і-знахідкою, зрештою, навіть жартома просить Гліба про заступництво, наче Гліб – це Афіна, а він її Геракл, якого вона тицяє паличкою з Олімпу і спостерігає за подвигами, увіковічнюючи славою за перемоги і жадібно спостерігаючи агонію після поразки. Гліб, зрештою, не витримує цієї показухи невірного з награними молитвами і являється йому: вилазить прямо з фрески яскравою, неоновою тривимірною голограмою, наче Ана де Армас в Blade Runner 2049, тільки у відтінках болотяного неону. Нависає над Паломником і в них відбувається діалог:

— ... вас тут послєднє врємя якось мало. Ото як набігли монголи, сюда ніхто й не приходив. Тіки Гриша з Потоків, він тут рядом в болоті вєчно копав ўермахт, так ця гнида... спиздив мою державу! Знаєш, шо таке держава?

— Країна?

—Т-та к-куда? Візантійські фрески бачив? Ну ладно, не похоже по тобі, шо ти бачив колись візантійські фрески... а чирвового короля з колоди карт? Гранату "Алілуя" з Worms 3? Святая ручная граната Антиохийская... Монті Пайтон! Не дивився? Ладно... коротше спиздив Гриша державу. Пацани моє тіло з Північних колоній як ото несли, її тут грамотно приникали і оце тіки зараз ця гнида її з тайнічка ўиняв. Знатна була ўещуга, Константінополь! Корочє пропала держава і ми з Борисом ніяк не можем її найти. Подсобиш?

Паломник погоджується, звісно ж, і відправляється на пошуки Граалю, і його чекає єбєйша мандрівка, а тим часом в Боженку потроху набиваються духи мертвих штурмбанфюрерів та замордованих ними колгоспників, і починають гаситися під проповідь Гліба, який потроху розігрівається, і з рівня Іоанна Павла ІІ перестрибує в платинову лігу Young Pope.

***

Доповнення і розширення моєї внутрішньої, паломницької карти – це взагалі не реакція на втрату реальної Зони.

Я нижче вже згадував образ із глибини її джунглів: "Ягуар вигрівається на порослій мохом, античній статуї". І згадував не з проста, бо крім доречності образу, як поетичного елементу, всі історичні підстави додати до Моани великих котячих якраз є. В поліській міфології я не зустрічав і натяку на подібне. Втім, лев, гепард чи навіть каспійський тигр, теоретично, колись таки забігати могли.

Дослідники майже єдині в думці, що літописний "лютый зверь", який атакував Володимира Мономаха на полюванні, був левом, причому не завозним чи втікачем із князівського звіринця, а саме європейським левом з дикої природи, який нині вимер. Весь шум і гам навколо цього почався зі свідчень Мономаха в його знаменитих "Повчаннях", де він розповідає, як сильно його потріпало життя, що і ведмеді його драли, і лосі топтали, і "...лютый зверь вскочил ко мне на бедра и коня со мною опрокинул".

Були спроби пов'язати "люта" з леопардом на підставі такого сибірського слова і окремих словників Російської Імперії. Втім, у давніших словниках "лютом" називали як лева, так і леопарда. Іще раніші джерела чітко розділяють "люта" (лева) і "пардуса" (гепарда), а подекуди вказують, що "зверь" має три імені: "лютой, лев, скимент" (останнє значить "лев" давньогрецькою). Співзвучність іще зовсім не означає спадковість, але як тут не згадати сучасне литовське "liūtas", яке "лев" і значить.

На реверсі однієї середньовічної новгородської печатки зображено здоровенну котину з підписом "а се люты зверь". Пізніша російська геральдика і сфрагістика багаті на котячі мотиви, та з часом великі сфрагістичні коти перетворилися на рись, втім явно із чогось крупнішого, про що свідчить герб міста Пскова, де зображена якась нєвєдома котина чи то барс, чи то тигр, незрозуміло і баталії навколо природи цієї котини точаться, звісно, люті.

Були й версії щодо каспійського тигра, ареал якого деякі дослідники старанно розширюють до Полтавщини, але це непопулярна версія. З усього схоже, що "лютий зверь" таки був європейським левом і напіддав потужної пизди славетному князеві.

Зображення їх є на скіфських виробах і навіть збереглися писемні античні джерела, описуючі фатальне полювання двох скіфів на лева. В Ольвії знаходили лев'ячі кістки того ж періоду. Зі лев'ячих шкур там робили килими і накидки. І дослідники не виключають, що всі ці вироби не з завозних, а з місцевих левів, які бігали поряд з грецькими полісами. Залишки левів доби бронзи знаходили в сучасній Черкаській області. Причому в тих само краях (наприклад, між Дніпром і Запоріжжям), де знаходили і левів, були й залишки леопардів, але набагато у менших кількостях. Леопарди теж зустрічаються на скіфських прикрасах.

Дві тисячі років тому лев почувався тут добре і нема якихось особливих причин, чому залишкам популяції не дожити Мономаха. Дослідники навіть припускають, що останній європейський лев на півдні сучасної України зник вже після монгольської навали, навіть після розділу Речі-Посполитої, але я майже не вірю в такі гіпотези, бо писемних джерел від 17-го століття відносно багато і таку потужну звіри́ну вони б навряд упустили.

Неясно, звісно, як степовий лев міг потрапити аж на Київське Полісся... з найближчого, то дехто вважає, що зустріч Мономаха з "лютом" відбулася на Лівобережжі Дніпра, десь на Полтавщині.

Припускали, що на Мономаха міг напасти і, вимерлий нині, каспійський тигр. Зважаючи, що колись він водився на території сучасної Грузії і має звички нарізати сотні кеме, така зустріч, чисто гіпотетично, не виключена. Це дуже вкусний звір, бо сам він довго знаходився на межі зникнення і біганина за "останнім каспійським тигром" у другій половині 20-го століття з його напівмістичними фоточками схожа на лихоманку пошуку Тасманського вовка з фільму The Hunter (2011). Зважаючи на реліктовість каспійського тигра, дуже хочеться запустити в Болотисту Моану саме його, а не ординарнішого лева. Звісно, не в останню чергу через сцену з фільму "Апокаліпсис сьогодні". Хоча лев теж являє собою африканську, тобто глибоко конрадівську фауну, не кажучи вже про плямистого гепарда, який нагадує ягуарів із Амазонії.

Максимально підходящого, бо схожого на Амазонського ягуара, плямистого леопарда затягнути на Полісся складніше, бо свідченнь про нього майже нема і, схоже таки, цю котину добили ще скіфи.

Гепард же для Київської Русі був звичайним явищем і сприймався, мабуть, як сьогоднішні езкоти скоробагатьків. Фрески в Софії Київській чітко зображають князівське полювання з гепардами, а наявність сталих порівнянь від давньоруських літописців, зокрема "легко ходя, аки пардус" опосередковано свідчить про добре знайомство з цими тваринами, бо сталі порівняння, зазвичай, виникають на основі вже відомих понять, предметів і явищ.

Гепарди теж мають у своїй біографії рядок, що надає їм реліктовості: вони колись ледь не вимерли аж залишилася буквально пара особин, які і накровозмішувалися до сучасної популяції. Гепарди настільки всі між собою близькі, що експеримент 80-х років з пересаджування їх шкіри показав, що вона прижилася, як рідна. Звісно, тому гепарди мають всі проблеми Ланістерів у кубі: низький імунітет, велика дитяча смертність і... не факт, що це наслідок мутації, але доволі дивний, як у Томмена Баратеона, ручний норов та височенна піддаваність дресировці, порівняно з іншими великими котячими. Це доволі соціальні істоти і я бачив фотки з Африки, де вони тусуються з людьми на вулицях та у фавелах, як бродячі собаки.

Гепарди Зоні візуально підходять, бо прийшли сюди з Америки через Берингів перешийок, тобто це, ще одна дуже вкусна, частинка мезоамериканського світу (та ще і релікт, проскочивший через популяційне "пляшкове горлечко"), який неймовірно близький моїй міфокарті, моєму оцьому всьому. Такий гепард запросто міг відбитися від князівського полювання і залізти на повалену статую, погрітись на сонечку.

В давньоруських літописних джерелах навіть є згадки про "пардусників", фахівців з тренування гепардів. Є, зокрема, й свідчення про пардусів, яких князі дарували одне одному. Втім, це степовий хижак, якому ліс взагалі чужий. З його методом полювання і упором на швидкість джунглі не підходять. Та і гепарди ну просто символ процесу одомашнення, а джунглі – повністю чужий для них біом, тоді як леви й каспійські тигри – класичні релікти. І виграє саме тигр, бо лев житель савани та ще й прайдовий, а ареал каспійського тигра колись включав Азійські джунглі і звичку ходити сотні кеме, тому ця котина, забрівши на Полісся моєї Моани, теоретично могла би там вижити і успішно полювати.

Ну і головне, все це історія про релікти, залишки, останніх із Могікан, історія обернена у минуле, бо Полісся саме по собі завжди обернене у минуле, бо це його метод і найбільша цінність водночас.

Ще чим мені імпонують наші релікти, так це приземленістю і наближеністю до реалій. Якщо легенди про Лох-Несс – це такий перенасичений бароковими завитушками Dark Souls, то наш найреліктовіший релікт (окрім, звісно, готів із Феодоро) – це суворий реалізм Kingdom Come: Deliverance, якраз отаке не гіперболізоване, яко тигр або лев, що випадково забрів у древлянське князівство.

Та і мене насолоджує не сама "можливість існування реліктів", бо це банальна хеєрдалівщина, мене цікавлять тригери і механізм, запускаючі хвилююче бажання зануритися в невідоме, поконкістадорити і похеєрдалити й те, які уявні світи це народжує, і як ці емоції еволюціонують, що їх деформує і як взагалі працювати з цією глиною?

“Лют” ім'я для лева чудове, майже як лютововк Старків або Хумбаба з "Епосу про Гільгамеша" на якого пішли боєм друзі-герої Гільгамеш та Енкіду ("сходити на Хумбабу" звучить майже так само круто, як сходити на Мефа в Diablo II – досвід, поєднуючий на все життя), і лют з його відпижженим Мономахом такий собі наш Лох-Несс, тільки всім до сказу набридла ця історія з Нессі, вона яйця виїденого не варта, бо існує мій улюблений, знову ж таки з конрадівських джунглів басейну ріки Конго, загадковий монстр Мокеле-Мбембе. Це одна з найцікавіших легенд про реліктових зауроподів, тобто динозаврів, які "збереглися" в непролазних джунглях.

Популярною ця історія стала на фінальній стадії міфів про Африку якраз десь тоді, коли в Амазонській глушині згинув невдаха-колумб Персі Фоссет. Десь тоді, коли виявилося, що в африканських нетрях немає розвинених цивілізацій, а є проблеми колоніальної експлуатації. Але пустим святе місце terra incognita не буває, тому почалася манія пошуку динозаврів, бо вважалося, що джунглі Африки бережуть реліктові флору-і-фауну.

Про пустим місце святої terra incognita не буває, то це не для красивого слівця сказано: подивіться, як тільки відкрили весь глобус, страшні міфи невідомої землі Лавкрафт відсунув аж в Антарктиду й відразу далі у космос, бо загадка має бути невловимою, неухопною. Міфи про нацистів у Антарктиді, на темному боці Місяця, фільми "Чужий" і "The Thing" – якраз ілюстрація процесу відсування незвіданого по мірі дослідження того, що вважалося незвіданим досі.

Отут я і доходжу до того, що доповнення і розширення моєї внутрішньої, паломницької карти – це взагалі не реакція на втрату реальної Зони, цей порив не має нічого спільного з гіперкомпенсацією. Він виростає з більш базової властивості людської уяви, коли ми говоримо про розвіданий-нерозвіданий простір: необхідності розширення.

Власне, з цього виростає моє глибинне бажання розширити паломницьку карту Зони. Звідси і пошук статуї на Азорах натякаюї на океан невідкритого і перенесення його в поліську глушину. В цьому і причина бажання розширити Зону в повісті "Київ-86", я це називаю "схильністю уяви і пам'яті розширювати некартографований-обожнюваний простір".

Вертаючись до Мокеле-Мбембе.

Це такий пізній період, коли в африканських єбєнях вже не шукали Ельдорадо і остання антична легенда про Ніл, який витікає з магічної гори, була розвіяна всіма цими Стенлі та Лівінгстонами, які тинялися там, намагаючись знайти хоч щось аби доєднатися до піссаро-кортесівського клубу юннатів-першовідкривачів. І це мені мило нагадує Зону початку “десятих”, коли основа була вже відкрита і я ганявся за останніми шматками невідкритого в районі Денисовичів, Чистогалівки і Теремців.

Так от Мокеле-Мбембе – це останні клапті африканської, конголезької terra incognita, конрадівщина буквально. Монстра цього багато тамошніх племен описують трохи по-різному, але дуже близько до Нессі і дуже схоже на динозавра-завропода, отого з довгою шиєю. Ясно, що історії про мезозойські релікти не є правдою, але варті уваги самі по собі, бо можуть виявитись деформованим і гіперболізованим міфом про носорогів наприклад, які колись жили там, де побутують легенди про Мбембе, а потім взяли і вимерли. Схоже на суміш жирафи і гіпопотама, такий собі африканський аналог василіска та інших гібридів цікавий тому, що зафіксований у зародковому стані міфотворення.

Жодних доказів існування "монстра" звісно ж немає, окрім масиву фольклорних свідчень і купи туземців, яким показували десятки малюнків динозаврів і фото різних тварин й усі туземці, не сумніваючись, тицяли на завропода.

І якщо ескімоська легенда про зустріч з реліктом (суть: одне плем'я колись давно випадково знайшло під снігом заморожену тушу мохнатого чудовиська з бивнями і їло його дуже довго) взагалі не викликає сумнівів щодо автентичності, зважаючи на співіснування в часі пірамід та останніх карликових мамонтів Сибіру, то виживання реліктових нанопопуляцій динозаврів у африканських тропіках протягом десятків мільйонів років звучить як нонсенс, абсурд, але мені взагалі йдеться про інше.

Рівень чарів "дивовижних реліктів минулого" в африканській історії неспівмірно більший поряд з нашими "всього лише" каспійським тигром та європейським левом, втім напівтони якраз те, що потрібно.

Моїй внутрішній карті найліпше підходить саме каспійський тигр, тому я вибираю називати його "лютом". Зрештою, це данина стрічці "Апокаліпсис сьогодні".

***

Великі котячі екзоти на моїй паломницькій карті розставлені чітко кутами квадрату, як чотири Дерева Життя тримаючі небо на мапах ацтеків або монстри з європейських карт – анімістичні варіанти античних Атлантів.

Та центральним котячим культом, звісно, має залишатися рись, яка символізує відшиби Полісся навіть зараз, але образ тре добренько підживити уявленнями про одного з найяскравіших великих котів світу – американського ягуара. Наступні сім абзаців це, здебільшого, конспект двох чудових статей “Perspectivism and Shamanism in the Jungian Clinic: the Jaguar as an Archetypal Image of the Latin American Cultural Uncoonscious” і "Predators оё Culture: Jaguar Symbolism апа Mesoamerican Elites".

Це архетипічний образ несвідомого і центр уявлень про всесвіт сучасних шаманів-ягуарів, чий метод пізнання руйнує розрив між людьми і тваринами в європейському його розумінні. Це людина-шаман вбудовується в душу ягуара, а не навпаки. Душа ягуара перетинає небесні, земні та інші сфери буття і знаходиться до богів ближче за людей. Якщо нам притаманні протиставлення тіло-розум, чоловік-жінка, раціо-ірраціо, то племена Амазонки сприймають світ цілісніше.

"Шаман відчуває, що одна його частина належить ягуарові". Це не поєднання, а духовне взаємопожирання як складна система персональних взаємовідносин, цікавіша за Уробороса. Ягуар видається ідеалом, символізуючим космос. Бачити очима ягуара значить бачити незриме. Ягуар міцно пов'язаний з Місяцем і першоніччю, з якої народжується Сонце: "...дитина навчається разом з ягуарами під час нічного купання в місячному світлі, пов'язаному з менструальною кров'ю, Місяцем, прискорюючим ріст і перетворення в ягуара".

Та це образ ягуара в деяких амазонських племенах. А як він еволюціонує по мірі ускладнення суспільства? Асоціації між ним, війною, та високим соціальним статусом притаманні всім мезоамерським культурам, але проблема та сама, як і з середньовічною геральдикою: зображена якась котина, "люты зверь", але ягуар це, оцелот чи ще хтось, хуй пойми.

Європейські джерела створюють таку ж мішанину по відношенню до назв котячих Нового Світу, як російські джерела того ж часу плутаються серед гепардів, тигрів і левів. Так, два ацтецькі терміни на позначення видів "ягуар" і "оцелот" європейці з льоту об'єднують, от історія оцелота і втрачається, бо всі зображення і сенси, які його колись стосувалися та були глибоко відмінними, маскультом приписуються ягуарові.

Образ "ягуара" в мезоамериканському мистецтві – це навіть не образ тварини... скоріше набір якостей. "Бути ягуаром" значило діяти відповідно образу. В цьому він близький до європейського образу альфача-лева. До речі, перший корабель, який доставив темношкірих рабів у Вірджинію називався The White Lion і значив десь те саме, що й "бути ягуаром", тільки з відтінком расової зверхності.

Фраза, щось типу "мат ягуара" (в сенсі піддупник, для сидіння) значила “seat of authority in Maya council”. Про ступінь врощеності агресії ягуара в уявлення про нього ацтеків промовисто свідчить те, що саме слово "ягуар" стало коренем слів, позначаючих агресію, доблесть, хоробрість.

Сюди ж стала майянська стала фраза "бути як ягуар" і "полювати як ягуар". Майя називали людей з агресивною натурою тими, хто має ягуара всередині. Сама концепція війни юкатанських майя позначалася неймовірною за силою інакшості фразою "поширення шкури ягуара". На Міфополіссі це звучатиме "накинути шкуру рисі на земний диск" або "закутать шар земной в шкуру лютого зверя".

Звісно, ягуар – американський ендемік і в Євразії не живе, але комплекс амазонських вірувань про нього може підказати напрям, якщо я захочу міф про рись "підростити". Уявити, що не було експедицій Російської Імперії, радянських меліоративних кампаній, індустріалізації та вторгнення інфраструктур атомної промисловості, а були якісь неври і суттєво більша популяція рисі жила поряд із ними в гіперболізованому поліському океані ізольованого абсолюту, який досяг амазонської нірвани джунглів, глибини її екстатичності.

Так-так, Полісся "зберігає" праслов'янську лексично-звичаєву архаїку, але найцікавіше те, як і де болотяно-архіпелажний ландшафт вплинув на уявлення про світ, космологію, міфи? Які закономірності цього впливу? І це страшне... аби виявити закономірності виникнення мотивів лише одного перевертництва в нашому біомі, потрібен порівняльний аналіз поліських вовчих мотивів, амазонського ягуара-шамана і масиву африканських перевертнів з регіону Судд та басейну ріки Конго, щоби хоч у загальних рисах зрозуміти, як різні культури, дотичні до болота-і-джунглів, концептуалізують кордон між людиною і твариною.

На вскидку щодо загальних рис міфологій цих трьох регіонів, то скрізь розвинута тема річкових духів та міфоістот прісноводного простору. На Поліссі вона цікава своєю неоформленістю уявлень про "водяного", абстрактністю, що дослідниками визнається виявом саме отієї поліської архаїки™.

Та не лише істоти... як болото впливає на космологію, уявлення про зоряне небо і міфи про творення світу? Які міфи, пов'язані з болотом, виникли і сформувалися в інших регіонах, але не на Поліссі? Тут простіше: ефект віддзеркалення неба у воді знайшов відгук у різних міфологіях світу. Це підштовхує до уявлення про "друге небо", "два неба" і, за аналогією, "небесного болота". Ну і, наприклад, міфу творіння, де поліські Абзу і Тіамат, вічно бродили космічними трясовинами, перестрибуючи з острівця на острівець і в них розвивалася любовна історія, яка й дала початок нашому світові, розділенню першоболота на болотá небесне й земне. В реальності зв'язок між трясовиною і небом на Поліссі набагато слабший проте уявлення, що зорі – це душі померлих, все ж зафіксоване.

Міфи племен африканського болота Судд народили розкішний різновид сюжету про творення світу як розділення землі-неба, причиною якого був очерет, що буйно ріс у первинному болоті аж почав підпирати собою небо і відділив його від землі. Звідси нам ідеально підходить "першоболото", яке й мігрує на паломницьку карту.

На Міфополіссі очевидний кандидат на рослину, що розділила землю і небо у першоболоті – це рогіз широколистний, з такими коричневими і важкими качанчиками зверху, поліщуки їх інколи називають "качалки". На вільному від ботанічних термінів суржику цю рослину часто називають просто "камиш". Він символізує перехід між водою і сушею, і взагалі рослина важлива: раніше його і поїдати намагалися, і прикладати до рани. "Камиш такий високий, що трима собою небо." – непогана фраза для початку. Трава як праобраз атлантів, ацтецьких Дерев Життя і монстрів середньовічної картографії: всього, що тримало небо у пізніших версіях світобудови.

А вертаючись до котів заради збагачення образу рисі, то підходящий мотив знаходимо в індіанців: рясні перекази про "підводну пантеру" (іноді її називають навіть “The Great Lynx”), яку в різних версіях зліплювали в гібрида, зокрема зі змією. Мотив рисі взагалі сильний у міфології корінних народів США, але мене цікавлять саме сюжети, пов'язані з духами водного простору. І от підводна пантера – це могутня або навіть наймогутніша міфічна істота, що живе на самісінькому дні водойм.

Велична Рись – ідеальне попадання, бо мотиви води і зміїних Поліссю якраз притаманні, так що "підводну пантеру" забираю на паломницьку карту, разом з Давидовою Боженкою, каспійським тигром і азорською статуєю Баал Хаммона.

Отже, як звучатиме наш першоміф? Та просто:

Божественні Абзу і Тіамат вічно бродили першоболотом і там, де любилися, виріс камиш такий високий, що підпирав небо, розділивши болото на небесне й земне, тому зорі тепер видно і під ногами, і над головою. І жили ми в мирі-злагоді Золотої Доби давнини, аж поки не з'явилися ті, хто ширили світом шкуру Великої Рисі, спраглі закутати в неї земний диск.

***

Після початку великої війни в Україні в мене просто не було часу толком повернутися на Полісся чи в Зону. Втім, сприйняття простору змінилося: його здеформував сам факт щільної замінованості. І “простір” – не двовимірне рядно сукупної площі, а прозорий наповнювач, сонячний віск тиші, мапа відтисків рельєфу-та-явищ, з яких я свою міфогеографію і складаю.

Сходи́вши Зону всю, її всю й відчуваєш, не тре навіть очей закривати і зміни теж відчуваєш, деформації наповнювача, ніби хтось робить восковий зліпок надпису на постаменті тієї азорської статуї, тільки в цьому випадку літери можна ще прочитати і скласти слова з них теж можна. І слова ці про єднання, усвідомлення приналежності і прийняття себе як невід'ємної частини землі-і-стихії, коли не ти влаштовуєш Зону в себе, а сам у неї влаштовуєшся. Навіть із мінами.

На згусле від тиші і сонця повітря міни впливають страшенно: стають мікроскопічними білими дірами поліського космосу, засмічують простір своїми крихітними гравітаційними аномаліями, які працюють не притяганням дір чорних, а білим виштовхуванням. Ти знаєш, що мін там багато, всі вони тебе водночас з різних сторін і штовхають аж ціпенієш, завмираєш навіть в уявній мандрівці не знаючи, куди стати.

Тричі в житті я міг підірватись. Вперше під Бахмутом: хлопець у трьох метрах попереду сказав, що натягнув розтяжку, але та була на металевій струні, тому встиг відсмикнутись. Цією весною я довго вертався пішки домів через півобласті і випадково забрів на мінне поле, про що довідався з таблички, коли з поля вже вийшов. Втретє... замінований ліс цьогоріч під Торецьком, білий шнурок в останній момент, теж дивом. Після такого сама наявність вибухонебезпечного в Зоні стала деформувати відчуття місця.

Зона тепер архіпелаг, але замість трясовин і води – міни. До вторгнення її простір був єдиним і, стоячи в якійсь точці, я відчував її всю, наче дивився на велику, простору галявину.

Знéслась в небо низинá і перетворилася в плато, стала височиною, з якої бачиш все і все відчуваєш, хай навіть "насправді" стоїш у болоті, а над тобою нависає березовий ліс чи сосновий, а ти дивишся крізь і про нього взагалі, як про серцебиття, забуваєш.

Не знаю, як повернуся в мій прип'ятський дім по вулиці Лесі Українки номер ∞. Це ще один міфорегіон. Єдиний мікро-міфо-регіон, який уява-і-пам'ять вичленовує в Прип'яті. Та "джунглі на Лесі" виокремити складніше за "Тёмный лес", "Желєзка" чи "Архіпелаг лісництв", бо місто облазане мільйони разів, а уява – дрімає в дослідженому просторі.

Саме тому "джунглі на Лесі" й формуються: забудова щільна і клонована, в темряві без ліхтаря можна навіть... заблукати, зненацька зайшовши не в той дім. В якийсь момент я зауважив, що пам'ятаю там буквально не все-все, як з рештою міста, а відсотків вісімдесят, якраз достатньо, щоби спрацював ефект останніх плям terra incognita і запустився процес домальовування, концептуалізації простору, а разом з ним і гіперболізації, нарощення джунглів, масивного клонування радянських девятиповерхівок серії 121-60-25, їх вегетативного розмноження з десятків до сотень, півтисячі, тисяч.

"Джунглі на Лесі" – єдине місце в Прип'яті, де я хоч трохи почувався "загубленим" навіть на початку 2020-х. Старанно залишав цей район не вивченим до кінця, але постійно в нього заривався аби слідкувати, як темні плямки terra incognita набруньковуються, набрякають, розростаються і потроху наповзають на мене, загоратючи у незвідане зовсім.

Повернення в Зону стане безцінним досвідом: нас чекають карколомні операції уяви-і-пам'яті з призабутим простором. Лесі Українки номер ∞, фінальний пункт подорожі і водночас вічність, в якій ми розчиняємось. В усіх її "Стояла я і слухала весну", "До тебе, Україно, наша бездольная мати, Струна моя перша озветься. І буде струна урочисто і тихо лунати, І пісня від серця поллється" з квартири по вулиці Лесі Українки ∞, по вулиці Лесі Українки infinity.

***

Це більше за міфогеографію руїн одного лиш Полісся, бо матеріал нас оточує промовистий і описи цих руїн – магістральна нитка, пов'язуюча цю землю від свідчення Плано Карпіні про те, що після навали монголів від Києва залишилося двісті хат навколо Святої Софії, аж до кінохронік аварії на ЧАЕС, паломницьких фото Прип'яті і панорам знищених бойовими діями міст, які в сірих зонах по війні іще довго стоятимуть, яко райони Фамагусти на Кіпрі.

Історія руїн лише починається, як би сильно мені не кортіло стати автором її останньої ноти.

Все це більше Полісся, тому антична статуя і мігрує в глушину його серця аж з островів у серці Атлантики, а “лютый зверь” Мономаха – відсилає до надпису "hic sunt leones", а той – до країв Ойкумени з середньовічних мап, де такий надпис і залишали. А літописна капличка доєднує час із котрого, разом із джунглями, проросли прадавні руїни, якими свідки пізніших епох так захоплювались. Капличка Гліба-Давида на міфокарті активізує навіть не давньоруський історичний шар, вона є містком до описів старокиївських руїн зі свідчень усіх відкомандированих сюди французьких інженерів, вселенських патріархів дорогою на Північ і випадкових францисканських монахів, описуючих край гіркої знедолі аби відразу по тому нахвалити контраст величних руїн таких давніх, що в голові не вкладається, як вони тут взагалі опинились.

Ці спогади, хай навіть їх небагато, і є нашою Артуріаною: руїни прадавнього, величнішого, більшого за те, що довго було потім. Чотириста років тому на київських Золотих Воротах іще збереглося склепіння: потужний символ давнини, промовистіший за Колізей, акведуки. А на зображеннях 19-го століття – ворота остаточно перетворились на груду каміння. Ці два малюнки, з різницею в триста років, надихáли мене цілу декаду фотографувати чорнобильські фрески, які спадали і спадали додолу, поки не оголили бетонну стіну.

Та руїни мовчать. Склепіння не вміють говорити, за них говорить вітер і шелестіння трави, які нас тільки замирюють, як більша частина форм тиші. Тож дивлячись в ліс із вікна прип'ятської квартири по вулиці Лесі Українки ∞ так просто забути про біль цієї землі, голосіння минулого, натовпи духів.

Немає сенсу продовжувати поставарійний чорнобильський біль, бо голос Алексієвич вже прозвучав, а голоси духів давно линуть із томів етнографічних експедицій, з тисяч сторінок архаїчних суфіксів, втрачених закінчень, діалектизмів та слів, якими минуле до нас завжди й говорило. Та все ж... я знайшов дещо з бібліотеки універсального болю, зі сховища жахів масивних ворожих навал: монгольської, гуннської, нацистської... яке подумую деякий час іще споглядати. Я вкотре звернувся до історії Мезоамерики, кардіограма джунглів та пірамід якої в мою паломницьку карту вписана давно і навічно.

Товсті монографії історії ацтеків не передають болю втрати... та є один текст, за силою і глибиною близький голосам "Чернобыльская молитва". Текст, суголосний космосу передсмертного крику, стражданнь з наддовгим хвостом комети відходу в обійми вічності та всеприйняття власного краху. Це робота пронизливого Гюстава Ле Клезіо, який прожив у центральноамериканській глушині достатньо аби відкрити портал під назвою "Праздник заклятий", де передав біль краху цивілізацій Мезоамерики, взявши читача за руку і провівши крізь писемні джерела, як "завещания целого народа" і "попытки остановить время и спасти память, готовую растаять бесследно". Він підказує кодові замки до скринь із заповітами, точно Мілан Кундера в есеях "Нарушенные завещания" підказав ключі до прочитання Рабле, Сервантеса, Рушді, Кафки.

Спершу нота Ле Клезіо здається зависокою, та спів його ллється з прожитого, зі співпричастності болю, на залишках якого він провів вічність аби розказати, як маніфести болю творилися:

"В тиши монастырей, невдалеке от разрушенной столицы ... бывшие писцы древнего бога Уицилопочтли и выжившие знатные старики, придворные царя Моктесумы, собрались под защитой францисканца Бернардино де Саагуна, чтобы воздать долг памяти исчезнувшим поколениям.

Правда, в картине прошлого зияли провалы, заполнять их приходилось фрагментами мифа: преданиями о славном былом, к которым приложили руку величайшие поэты и музыканты. Возник миф о золотом веке, где царила гармония меж людьми и правили всемогущие боги.

Эти-то мифы Бернардино де Саагун пытается закрепить на бумаге, когда под его надзором создается корпус манускриптов, из коего составится «Флорентийский кодекс»; это исторические повествования, легенды, религиозные гимны, описания танцев, культовых ритуалов, костюмов, племенных отличий, воспроизведение старинных карт, где отмечены деревни, торговые пути по воде и по суше; моральные наставления, медицинские рецепты, заклинания знахарей, любовная лирика и загадки.

Лихорадочно спеша, создатели «Флорентийского кодекса» излагают историю древней Америки, записывают ее на больших, сложенных в несколько раз листах сделанной из сизаля бумаги, — способ, к которому они привыкли, трудясь в старинных храмах. Теперь они торопятся рассказать то, что знают, словно бы веря, что, несмотря на поражение в войне, будущее все-таки принадлежит им и необходимо посредством книг приобщить будущие поколения к хранящимся в их памяти сокровищам."

І чим далі я занурююся в Полісся, тим стійкішає враження, що я пишу ще один "Флорентійський кодекс", медитую подовгу, але стратегічно поспішаю всю цю декаду з моменту, коли в мережі з'явилася “Оформляндія”, як опадали чорнобильські фрески і маршрути затягувало болотами, як стався 2014 і з тих пір я вічно страшуся, що написати не встигну, щось упустив у нестримно тікаючому світі (поки життя, з усіма його принадами, дійсно пролітає повз мене яскравою кометою), а я вічно збираю детальки, ношуся з ними у величезній наплічній торбі аби потім розкластися на барахолці.

Ле Клезіо знає дещо про біль, хоча говорить нарочито простими історіями людей, яких зустрів там. Хай його текст про семидесяті роки 20-го ст., але чого варті півстоліття до зараз, коли мова про абсолютні форми колективного та індивідуального болю?

***

Я торкнувся мезоамериканського болю аби доповнити континуум зникання Полісся, всі його напіврозпади-розпади.Торкнувся і тому, що сам почуваюся індіанцем літератури супроти наступу проактивних, енергійних і правильних. В якийсь момент, з жахом і болем я усвідомив, що зникаю. Що голос мій, хай і не слабшає, але перестає бути чутóмим, наче я привид з роману Касареса, якого люди перестали чути і бачити. Що я і є той поліський дух предків, якому багато років на дзя́ди біля святстолу ставили з їжею глечик, на 26 квітня.

І не так вже й важливо, буде це мій персональний "Флорентійський кодекс", чи йтиметься про Полісся... "Міфогеографія" – це історія про руїни на всіх рівнях, бо руїни – це про мою душу. Історія про голоси вітру поміж надгризених часом кам'яних ікол та їх парадоксальний маґнетизм, про десять видів звуків крапання дощу об лінолеум, про які я писав у "Оформляндії" більше десяти років тому, тож я вертаюся до джерел, які збагатять досвід наших персональних перших контактів із закинутим, переживань від знайомства з Прип'яттю, яку згадуватимуть ще сотні років, аж поки в Дубаю не закінчиться нафта і він не стоятиме безлюдний по пояс у золотавих заметах, і повзучі хвилі дюн точитимуть його струнке тіло, і картини звідти замістять навіть джунглі по вулиці Лесі Українки номер Теночтитлан.

І це про нього звісно ж, про контакт із величним серцем Іншого, на який та азорська статуя насправді й показувала, контакт з ритмами биття сотен тисяч індіанських сердець, з таким захватом описаний учасником кортесівської експедиції, Діасом дель Кастільо:

"...і коли ми побачили цю пряму й рівну дорогу, що веде до Мексики, ми були вражені і сказали, що це схоже на чари з легенди про Амадіс, через великі вежі та піраміди й будівлі, що піднімаються із води, і всі вони з каменю. І деякі з наших навіть питали, чи не сон все це?"

Ці свідчення говорять до нас універсальною мовою першого контакту і мова ця однакова для Прип'яті та велелюдних індіанських мегаполісів, бо тектоніка першоконтакту землетрусно потужна не тому, що мова про закинуте, а тому, що вона про незвідане, значиме і величне. Про зустріч двох світів, ресинхронізацію розриву, так ніби проактивні, сучасні і правильні говорили би з поліськими духами.

І якщо зустріч зі столицею ацтеків у свідченнях вище близька контактові з Прип'яттю по суті, то піком суголосся форми-і-суті є момент, коли експедиція Ернандо де Сото в 1540 році проходить через поселення міссісіпської культури, вимерлі від епідемій буквально за пару років до того. За лаконічною фразою "... багато закинутих сіл.", яку мені вдалося знайти у щоденнику одного з учасників експедиції, та побіжними згадками Джареда Даймонда насправді криється сюрреальна картина: довжелезні вулиці протоміст з височенними земляними курганами і хатами на вершинах, й ані душі всередині, руїни свіжі і неясно, куди це всі ділись. Про що думали іспанці тоді? Чи перепитували одне одного про сон? А може, сторожко прислухалися до голосіння духів? Чи страшилися земляних пірамід та спустілих будинків так само, як страшився нічної Прип'яті п'ятнадцять років тому я, вперше йдучи з рюкзаком через все місто і два кілометри між скелями навислих висоток здавалися двадцятьма, стали наддовгим мостом в серце мого персонального Теночтитлану, який із таким захватом колись описав Діас дель Кастільо.

Що відчували іспанці, коли повернулися на руїни Буенос-Айресу аби заснувати його вдруге? Чи підштовхувало їх переживання скорого контакту з неуявним, ефект персонального відкриття Прип'яті, до якого ми всі схильні й не важливо, знайомі з поняттям "історична значимість" чи ні, бо це про інстинкт звісно ж: політ на яскраве світло незвіданого, межуючий з плаванням руслом ріки минулого в саме забуття.

Який вид екстазу переповнював іспанців у 1580 році, коли вони укладали Acta de fundación de Buenos Aires, повернувшись на руїни тридцять дев'ять років як закинутої фортеці з богоподібною назвою "Богоматір Свята Марія Доброго Повітря" (Nuestra Señora Santa María del Buen Aire). Які легенди вони згадували, вертаючись в бухту "Солодке Море"? Acta de fundación промовляє до нас глибоко релігійною мовою співпричастя та урочистостей Ромула-Рема, якби вони відкривали сільраду в Прилуках і виголошували промову, перерізаючи стрічку на камеру:

"В ім'я Пресвятої Трійці, Отця і Сина, і Святого Духа, трьох осіб і одного правдивого Бога, який живе і царює на віки віків, любові, і преславної Діви Пречистої Марії, Його матері і всіх святих. Небесного двору, я Хуан Гарсіа Гарай, заступник губернатора і генерал-капітан, а також головний суддя та головний шериф у всіх цих провінціях ... від імені королівської величності короля дона Феліпе, нашого пана, сьогодні субота ... одинадцятий день місяця червня року народження Господа нашого Ісуса Христа, тисяча п'ятсот вісімдесятого року, перебуваючи в цьому порту Санта-Марія-де-Буенос-Айрес, що в провінції Ріо-де-ла-Плата, під назвою Нова Віскайя, я заснував місто в згаданому місці та порту, яке я побудував із воїнами та людьми, які й зараз тут ... я кажу, що я створюю місто в цій частині ... вважаючи, що це найкраще, що я досі знайшов ...

Хуан де Гарай.

Педро де Херес, державний нотаріус."

І якщо віддалитись трохи, підлаштувати оптику до перегляду наддовгих дистанцій, то всі ці Теночтитлани, Буенос-Айреси, Дубаї і Прип'яті моїй Міфогеографії цікаві саме моментом зародження й післясмерття, коли серед зикуратів, радянських висоток та земляних насипів-пірамід лунає тільки скрип підвісних мостів і наростає луна пташиного співу. Оці ритмічні спалахи нас і цікавлять, як систематичні розливи Тигру-Євфрату та Нілу, знаменуючі новий врожай, що означав життя й самим існуванням своїм робив куди нуднішими затишшя між спалахами.

Перша смерть Буенос-Айреса була типовою, але від того не менш страшною. Індіанці вбили першовідкривачів бухти Солодке Море, а згодом вибили й перше поселення, аж вцілілим довелося тікати в Асунсьйон і спогади з життя форту Добре Повітря та сповнену мук втечу залишив один із її учасників, німецький найманець Ульріко Шмідль.

Він часто топить читача в деталях, але мені вдалося знайти потрібне: екстракт новонародженого міста і конкістадорські страждання в джунглях закинутої залізниці на відтинку між станцією "Товстий ліс" та однойменним селом. В джунглях непролазних-страшних, наразі вже зниклих, а тому ще цінніших, як вимерлі ендеміки або вирубані ліси Амазонки. Як зізнається Шмідль прямо зі старту: "... в цій мандрівці нам прийшлося постраждати, я описав це якомога коротше". Центральна фраза часів загибелі міста: "Тоді ми зрозуміли, що нема іншого виходу, як закликати Всемогутнього Господа нашого, щоб Він помилував нас і врятував. І саме в ту ж мить наш корабель розлетівся на сто тисяч частин, і вони потонули...", – промовисто передає ставлення автора хроніки до того, що колоністи там робили і оцінку їх паскудних дій їхнім же господом.

А ось рядки про народження міста: "Там ми побудували місто під назвою Буенос-Айрес, це по-німецьки – gueter windt (хороший вітер)", "... з земляною стіною заввишки близько половини списа навколо нього, а всередині нього міцний дім для нашого полководця, стіна міста була близько трьох футів завширшки...", "...індіанці з великою силою напали на нас і на наше місто ... одні спробували взяти його штурмом, а інші почали пускати вогняні стріли в наші будинки, дахи яких були зроблені із соломи, за винятком даху нашого генерал-капітана..."

Тональність описів евакуації, їх монотонність та напозірний спокій, нагадує про оголошення 1986-го року: "Внимание, внимание! Уважаемые товарищи! Городской совет народных депутатов сообщает, что в связи с аварией на Чернобыльской атомной электростанции в городе Припяти складывается неблагоприятная радиационная обстановка. Партийными и советскими органами..."

Колоністи протрималися всього кілька років і схоже, що наведені вище свідчення – чи не єдині про добу заснування та першої смерті міста:

"Після цього ми були змушені пройти десять миль пішки. Ми втратили весь наш одяг на кораблі, а також провіант і нам довелося задовольнятися корінням та ягодами ... наш капітан в Бонас-Айерс дуже сумував за нами і вважав, що ми загинули, він наказав відслужити за нас меси. І коли ми прибули ... коли всі люди зібралися ... наказав ... підготувати човни, зібрав усіх людей, спалив великі кораблі та зарезервував кораблі маленькі і продуктовий склад, а потім ми попливли вгору за течією річки Парнау..."

Привиди. Тіні, що повернулися в приречене місто, якого вже не існує, просто перед самою його смертю, духи за яких вже відслужили посмертні меси... зібралися і залишили форт у човнах вверх по ріці забуття аби він стояв закинутий рівно стільки ж років, скільки зараз Прип'ять стоїть. І не має жодного значення, йдеться про "повноцінне" закинуте місто в п'ять мікрорайонів, мегаполісний Теночтитлан чи крихітний дерев'яний форт Nuestra Señora Santa María del Buen Aire в серці пітьми, бо ми говоримо про місто як алтар і Acta de fundación de Buenos Aires мною вище приведений ще й тому, що він так сильно нагадує посвячення церковного престолу, тобто заснування храму. Зрештою, поселення теж виростали навколо храмів, як село навколо літописної каплички Давидова Боженка, а місто Прип'ять – навколо ЧАЕС, який і був храмом вогню, просто бог злим виявився, тому храм довелось запечатати.

***

Всі ці "Уважаемые товарищи! Городской совет народных депутатов..." і "...спалив великі кораблі ... а потім ми попливли вгору за течією річки Парнау...", – насправді документи одного порядку і краще працюють в синергії, та вони лиш одна сторона медалі і ефект неповний без ширших свідчень контакту саме з закинутим, які могли би наші власні спогади від перших обіймів із Прип'яттю розширити. І тут неможливо обійти стороною широко відомий рукопис 512, повна назва якого "Історична реляція про невідоме і велике поселення, найдавніше, без мешканців, яке було відкрито в рік 1753".

Там мова про колоністів, що впали на хвіст старій легенді про срібні родовища, нібито знайдені конкістадорами 16-го століття, але секрет свій давні конкістадори унесли в могилу, а історія з родовищами розрослася до масштабів Ельдорадо. І от група шукачів цих родовищ, вже за Руссо і Вольтера, на сотні кемé зарилася в бразильську глушину. Як часто буває в міфах, герої стали табором на перепочинок, але зауважили білого оленя, за яким побігли аби його вполювати. Переслідуючи звіра, вони натрапили на захаращену дорогу, розчистивши яку виявили cередніх розмірів місто з вулицями і навіть площею, будинками "с фасадами из резного и уже почерневшего камня". Не стану перевантажувати деталями, бо нас цікавлять враження і відчуття першоконтакту або, якщо рукопис просто вигадка чи гіперболізація, то структура вигадки першого контакту з закинутим, характерна для того часу. І поживитися є чим, бо опис таки у відчуття трохи занурює:

"...населения не было, и так мы решились все войти с оружием в это поселение однажды на рассвете, при этом не было никого, кто бы вышел навстречу, дабы помешать ... и мы не нашли иной дороги, кроме единственной, что есть в большом поселении, в каковое вход лежит через три арки великой высоты, та, что в середине, наибольшая, а две по сторонам меньше; на большой и главной мы различили буквы, кои не смогли быть скопированы из-за большой высоты."

"...мы изумились тому, что это поселение было оставлено теми, кто в нем обитал, не найдя при [всем] нашем верном усердии какого-либо человека, что поведал бы нам об этом скорбном чуде, чье это было поселение, ясно показывающее в своих развалинах облик и величие, кои, верно, имело, и сколь оно было многолюдно и богато в те века, когда процветало; сегодня же в нем обитают ласточки, летучие мыши, крысы и лисицы, каковые, кормясь многочисленным поголовьем кур и уток, делаются больше, чем легавая собака".

"Мы обошли с немалым страхом некоторые дома, ни в одном не нашли ни следов утвари, ни мебели, по коих использованию и обращению могли бы узнать о свойстве коренных жителей; все дома темны внутри и едва имеют скудный свет, и, так как они сводчатые, отражалось эхо тех, кто говорил, и сами голоса пугали".

Фраза про луну додає деталей до загальних описів тиші і страху. Чи португальці не могли повірити в те, що місто закинуте і луну приймали за чиїсь голоси? Чи в них говорив ПТСР від попередніх рукопашок? Чи це просто фікшн і ми маємо справу з вигадкою?

Деякі з описів міста таки варті уваги, бо змальовують конкістадорщинцу в кубі, за кількістю детальок і буяттям авторської уяви потужнішою за всі описи міст ацтеків:

"Летучих мышей было столько, что они бросались на лица людей и производили изумительный шум; на главном портике улицы находится фигура в барельефе, вырезанная из того же камня и обнаженная от пояса к верху, увенчанная лавром; она изображает человека юного возраста, без бороды, с поперечной перевязью и нижней юбкой вокруг талии; под щитом фигуры есть буквы, стершиеся от времени". "...мы оказались на площади правильной формы, и в середине ее колонна черного камня величины необыкновенной, а на ней статуя обыкновенного человека, с одною рукой на левом боку и правою простертой, показывающей указательным пальцем на Северный Полюс; в каждом углу оной площади находится по Обелиску, в подражание тем, что использовали Римляне, однако некоторые уже повреждены и разбиты, словно пораженные какими-то молниями."

Тут місце для жартів, мовляв це і є та сама колонія, на яку тицяв пальцем азорський Баал Хаммон зі свого кам'яного коня та, більш за все, античні деталі рукопису 512 – це вигадка або гіперболізація. Документ створено всього через пару десятилітть після відкриття Геракуланума, грандіозність якого і могла вплинути на автора, і він просто придумав всі ці тріумфальні арки й трайяноподібні колони, ну або гіперболізував переповідки якогось мандрівника про занюхане село в бразильській місцевості Gentio do Ouro, де скелясті утворення якраз дуже нагадують уламки "величних руїн™", а наскельні малюнки індіанців цілком могли стати прообразом "схожих на фінікійських" написів, перемальовка яких навіть додавалася до загадкового рукопису. Ну або Персі Фоссет таки помер не дарма.

Колоніальні органи управління Бразилії ще пару сот років тому жартома називали себе "Адміністрацією узбережжя" чи якось так, іронізуючи, мовляв, трохи далі в ліс від океану і ніхто толком не знає, що там робиться, і он: Педро ходив посцять в ті кусти, так його ягуари сожрали. Був ще якийсь чувак бєшєний, який пару сот років тому проплив всю Амазонку, но ми такого не робим: дорого, далеко, опасно і толку ноль, як од польоту на Місяць в цьом вашом будущєм, 20-м столітті.

***

Тепер я повернуся до роботи Ле Клезіо "Праздник заклятий", бо вона містить якраз події з хроніки "Описанння Мічіокана" і нобелівську інтерпретацію, яка суттєво доповнює Міфогеографію тим, чого їй поки не вистачає. Мова про знаходження індіанським племенем міста, причому міста в його первинному сенсі міста-алтаря, що я, на прикладі Буенос-Айреса і Прип'яті, вже пояснював вище. Так от, індіанці відправилися в довгу мандрівку на пошуки кращого дому:

"Воины-чичимеки, возглавляемые братьями Уапеани и Пауакуме, отошли от берега озера, углубились в лес, и тут внезапно перед ними открылся город со множеством храмов, ранее являвшийся их предводителям в божественном откровении. Они нарекли его "Основание храмов"; это таинственное место, где в беспорядке навалены огромные валуны, напомнило им ... скалу Уайамейо, откуда началось завоевание озерных территорий. Затерянное в лесу городище свидетельствовало о близком присутствии богов, ведь, "если судить по тому, что говорят предания, […] бог преисподней собрал воедино эти скалы, как фундамент для возведения храмов в честь старших богов". Продолжив путь, воины поднялись вверх по течению одного из ручьев и постепенно, словно в волшебном сне, им открылся ландшафт, казалось изначально ждавший только их. "И они говорили друг другу: "Иди сюда — вот место, которое наши боги называют "На каменистом берегу Пацкуаро". Посмотрите, каково оно". Место находилось тогда довольно далеко от города. Невольно приходит на ум тот исполненный чудесной таинственности лес, что описан в сказаниях о короле Артуре. Чичимеки со священным трепетом пробирались по этим "сумрачным и диким" зарослям, над которыми, закрывая дневной свет, высились кроны гигантских дубов, напоминавшие о мраке только что сотворенного мира, а быть может, и о тайне царства Ацтлан, прародины чичимеков. Мнится, что здесь, среди хаоса камней, в лесном сумраке, на плечи чичимеков впервые лег провиденциальный груз их грядущей судьбы: из земли поднимались будущие храмы, дома еще не существующего города, а быть может, уже начинали мерещиться и первые монументы завоевателей-христиан. На пятачке, названном Петатцека («место строящихся храмов») — "именно там, где потом встанет собор", — как выразится потом анонимный хронист, люди восторженно разглядывают "те самые" гигантские каменные глыбы, стоящие вертикально, "словно еще не обработанные идолы": они понимают, что перед ними — лица четырех главных богов, призванных охранять границы владений, в центре которого находилось озеро Пацкуаро. Продвинувшись чуть дальше вглубь леса, воины обнаружили место, явно предназначенное их верховному божеству Курикавери, — тут они поняли, что пора остановиться, ибо достигнута точка магического центра мира. Для царей пурепеча озеро Пацкуаро станет символом союза с богами, именно там будут брать начало все их усилия выстроить и упрочить империю. «Почивший правитель провозглашал, что в этом месте, и ни в каком ином, находились Врата, через которые боги спускались на землю и поднимались обратно на небеса. Итак, братьям Уапеани и Пауакуме открылись "Небесные врата". Это, вероятно, самое поэтичное и волнующее событие в истории завоевания Мичоакана. И одно из самых важных. Именно там рождается империя пурепеча, оттуда она черпает веру в свою богоизбранность. С этого мгновения наводящие страх воины-чичимеки из клана Уакусеча перестают быть всего лишь кучкой искателей приключений, рыщущих в поисках хороших земель. Они становятся избранным народом, а их главари — царями и военачальниками, получившими от самих небесных божеств весть о своем высоком предназначении."

Всі ці влучні формулювання, глибоко мені близькі після років дослідження і медитації в океані джунглів-закинутого... виявилися універсальними, як місто-алтар і відчуття першоконтакту, хай це велелюдний Теночтитлан, кургани міссісіпської культури чи світанкова Прип'ять.

"Ландшафт, казалось изначально ждавший только их", "кроны гигантских дубов, напоминавшие о мраке только что сотворенного мира", «гигантские каменные глыбы ... "словно еще не обработанные идолы"», – все це універсальні формули, ключові фрази, метатеги історії, про яку мова, бо історія ця не "про заброшки", а про комплекс відчуттів та рефлексій, який останні п'ятсот-шістсот років потроху обростає атрибутами аби стати таки повноцінним архетипічним сюжетом “зустріч з минулим” (ось тобі п’ятий сюжет, Борхесе). А також свідчить про те, що наша цивілізація доросла до такої фази ускладнення, що до роботи з минулим додався ще один шар. І так, відбувається це через підвищення параметру "писемності" історії, збільшення кількості джерел тощо. Це не заслуга Прип'яті, а технологій, але так вже сталося, що Зона відчуження, Полісся, потрапили в центр технологічного шторму, стали "закинутим в центрі уваги" якраз тоді, коли підіспіла технологія і відбулася синергія, якою я так захоплююся.

Згадка Ле Клезіо про валуни, які "бог преисподней собрал воедино ... как фундамент для возведения храмов в честь старших богов" особливо цікава в контексті геологічного заказника "Камінне село" в Житомирській області, де збереглися схожі деталі ландшафту, продукт діяльності останнього льодовика і навколо них точиться ще багато безпідставних гіпотез з потужним вайбом загадки, яко про те, що це залишки гір таких давніх, що вони вже були під землею, аж поки льодовик, відступаючи на північ, не зчесав ґрунт аж вершини тих гір показалися з-під землі. Моїм неврам з городища з-під Яковецького лісництва навіть не доведеться далеко йти.

Деталей на паломницькій карті вже є трохи, втім я її не візуалізуватиму в якомусь графічному редакторі не лише тому, що буквалізація стане утруванням і опошленням, бо "Міфогеографія" ‒ це історія про інший світ, тому система передачі зображень має відрізнятися від звичних, як вузликове письмо інків відрізняється від фонетичної абетки, а маршрутна історія ацтецьких карт більше нагадує тревелоги, ніж "кілометрівки" генштабу. Тому це карта, яку треба буде саме читати (а не "читати"), ну і алюзія на інакшість формою твору, ще одна відсилка в бік, в який показувала азорська статуя Баал Хаммона, бо Мезоамерика і Полісся, біомами та суголоссям їх болю, переплетені назавжди, хай би якими різними на перший погляд вони комусь не здавалися.

Ну і в ацтеків часто причина створення карти ‒ це демаркація кордону й аргумент у територіальних суперечках, так що зараз я поводжуся наче ягуар, що мітить територію підточуючи кігті об височенну сейбу. Якось я їздив в Чорнобиль транспортом (і таке буває, щораз пусте) з одним оператором і він чомусь дуже чітко, зі спини, зняв саме як я справляю малу нужду біля славетної станції Янів, я тоді йому сказав, що це найкращі кадри з поїздки. Не знаю, чи зрозумів він, чому.

Чому саме карта? Бо після творення світу його треба ритуально виміряти, провести обряд упорядкованості та перевести з фази хаóсу в освоєну форму. І от, якщо "Оформляндія" була фазою творення, то "Міфогеографія" ‒ це якраз переведення створеного і означеного простору у впорядкований світ, який тут буде ще й добою міфів, де поряд існуватимуть андрофаги, фінікійські боги, давньоруські церкви, реліктові каспійські тигри і так-так, деталей теж більшає абсолютно за планом, бо з ацтецької напівтекстової і символьно-паломницької ця карта має подекуди ставати полотном Босха, наче підмигувати вам, мовляв дивіться, ми тут таки знаємо щось про хаóс.

***

Так вже склалося, що спільний знаменник Теночтитлану, витоків поліських боліт і Чорнобильської зони – це висохле озеро.

Семантика висихання Міфогеографії важлива, бо це потужний символ смерті, вияв руїн в ландшафтному, а не антропологічному, вимірі. Він набагато виразніший за гниття дерев'яних хат, ерозію кам'яних статуй і спадання додолу барвистих, радянських фресок.

І Теночтитлан в списку ж не лише тому, що я зліпив солодку парочку, подвійну зоряну систему Полісся-Мезоамерика, а бо осушення озера Тескоко у 19-20 століттях мексиканцями – це символ остаточного зникання Америки, яку конкістадори і знищили, так само як меліоративні програми Імперії та СРСР добили “автентичне” Полісся.

І це не особливість Росії чи Мексики, а симптом часу, мода на великі інфраструктурні проекти середини 19-го століття, коли на слуху були планування Панамського каналу і будівництво Суецького, що вплинуло не лише на торгівлю, а й на інші країни, які й собі взялися шукати викликів у вигляді масштабних задач, які би вторгалися в саму природу, змінювали її.

Якщо Сергія Корольова надихало не бажання всіх розбомбити, а ідея польотів у космос, то будівничими Суецького каналу в 19-го ст. хоч і рухало бажання заробити на нових торгових шляхах, іскру натхнення дала конкістадорщина звісно ж, її пізні фази, експедиція Наполеона в Єгипет і фундаментальна праця Description de l'Égypte, яка вийшла 1809-го року й дала потужний поштовх не лише єгиптоманії, але й зацікавила уряди держав серйозними гідропроектами, бо французи не лише зачекінилися біля пірамід, а й описали купу старожитностей, зокрема цілу мережу колись судоплавних каналів, закинутих через трансгресію Нілу.

Сам Наполеон доволі скупий з цього приводу в своїх щоденниках, він згадує лише, що відправив інженерів оглядати Суецький канал і "Я працюю над тим, щоб визначити лінію, по якій можна прокласти водний шлях, що з’єднає Ніл і Червоне море. Цей водний шлях колись існував, бо я знайшов його сліди в кількох точках". А от у Description de l'Égypte є описи контакту з висохлим з емоційним забарвленням, але вже не з розряду зачарування Діаса дель Кастільо, пієтету-переляку шукачів срібла з рукопису 512 чи екстатичних пояснень Ле Клезіо щодо міфооснови контакту з закинутим в "Описі Мічіокана". Всі вони просякнуті містикою і міфом, а Description de l'Égypte – продукт енциклопедизму доби Просвітництва з його раціональністю та схильністю описувати, систематизувати весь світ:

"За оброблюваною рівниною, земля піщана і повільно здіймається до вапнякових гір, які зобабіч межують із горизонтом. В Аравійському хребті ми бачимо початок долини, яке веде, як кажуть, до Червоного моря.

Сільська місцевість Есне більше не зрошується звичайними розливами Нілу ... на півночі є кілька садів, у яких ... ми зберігаємо трохи свіжості. Ці незаперечні свідки родючості ґрунту та навколишньої їх необробленої пашини є разючим контрастом і доводять, як легко було б зберегти плодючість усієї провінції, якби існував стародавній канал, гирло якого за деяку відстань над містом, сліди якого можна побачити в сільській місцевості, збереглося: його відновлення, як і раніше, матиме велику перевагу; але байдужість місцевих жителів надзвичайна. Замість того, щоб спробувати повернути своїй провінції колишню родючість, вони залишили її і вирушили обробляти низинні землі в інших місцях, які найчастіше зрошувались розливами річки. Ця еміграція призводить до знелюднення країни, а засоби боротьби зі злом зменшуються у міру того, як саме зло збільшує свої руйнівні наслідки."

Description de l'Égypte – товстелезний фоліант і якщо вас захоплює Єгипет, ця книжка обозв'язкова до прочитання, втім мене завжди цікавили виключно міфи про витоки Нілу і terra incognita тропічної Африки, але об'єктивно – знаковий документ епохи, що суттєво вплинув на світ.

Мені подобається уявляти всі ці масштабні проекти каналів і осушення Тескоко еволюцією схильності доби Просвітництва до окантування простору, перетворення битих трактів Середньовіччя в акуратні доріжки et cetera cetera. Ясно, в Російській Імперії то все читали і надихалися, от і завітали на Полісся з експедицією по осушенню боліт у 1873–1898.

Цеглиноподібний “Очерк работ Западной экспедиции по осушению болот (1873–1898)” за її підсумками вже використовує щодо Полісся не геродотівські формулювання "неври та андрофаги" і не давньоруські концепти "леса непроходимые древляне ужас поганцы", а вкрай ємну за суттю характеристику “…в общем виде Полесье представляет обширную равнину, как бы дно гигантского плоскодо́нного сосуда с приподнятыми краями” і це одна з перших фраз, засвідчуюча усвідомлення регіону не як "Тёмного леса", аморфної і некартографованої плями, а саме об'єкту дослідження і дослідженого об'єкту не кажучи вже, що часом записки її очільника таки нагадують конкістадорські щоденники.

Дуже схоже, що “Очерк...”, як і сама експедиція – це наслідування Description de l'Égypte, та водночас безцінний документ про Полісся до вторгнення механістичних і атомних спроб його колонізації. Очікувано, бо ж процеси осушення Тескоко і освоєння Полісся Імперією мають спільну причину та спільне коріння, є наслідком впливу тогочасної глобалізації, причому обидва процеси не лише глибоко колоніальні, а й знаменують "добивання" минулого регіонів, його висушення.

Воно було довгим і нагадувало конвульсії доколумбової Мезоамерики з повстаннями корінного населення, які часто закінчувалися страшною різаниною. Висихання тут не просто смерть, а викорінення, згасання в конвульсіях і океані болю, який і сам потроху зникає. Це географічний відповідник агонії, бо в Міфогеографії мені йдеться про землю, яко живу стихію.

І саме тому не символічно-помпезне відключення третього блоку ЧАЕС, не поворот "ключа від станції" Кучмою, а висихання ставу-охолоджувача ЧАЕС найкраще символізує помирання "тієї самої старої-доброї" Зони, а в ширшому плані є промовистим свідченням провалу атомної колонізації Полісся.

В 2014 році, в "Оформляндії", я писав: "То було прощання зі Старою Зоною, коли ще стирчала стара труба ЧАЕС – символ станції. Я постійно думав, що не встигну побути і надивитися. Не встигну і моя ностальгія буде присмучена цим прикрим невстигом, цією невдачею. Але я встиг. І коли Антени спиляють, а Став спустять – я буду це пам’ятати".

Він був для мене священним, тому я й писав його ім'я з великої. Після осушення приходив стати свідком фундаментальної зміни, навіть пару разів перейшов його дном аби зрізати, але принципово не прокладав регулярні маршрути, бо ставився до місця так, наче там все ще "велика вода".

Я й досі так ставлюсь.

І на болото дивлюсь, як на сушу. Переходжу трясовину по пояс напролом, примовляючи: "Дороги – це топографічний конструкт, нав'язаний нам імперською картографією". Не лише тому, що це весело, а й бо сприйняття болота-як-суші серйозно змінює свідомість, не замикає тебе в сітку маршрутів, натомість осуцільнюючи ландшафт. І от відчуття цієї суцільності критично важливе для глибшого сприйняття Полісся та всіх його процесів як континууму, включно з помиранням, висиханням, зниканням. Ширше це і щодо руїн, їх трансформації-тяглості й того, що "руїни" не вирок, бо в якийсь момент середньовічний Париж теж стояв напівзакинутий, не кажучи вже про Київ кінця "дев'яностих".

Семантика висихання Поліссю важлива, бо зникання води буквально значитиме кінець існування ландшафту, який його історію та міфо-етно-лінгво особливості й визначив.

З мостами Зони через велику воду все навспак ніж зі ставом-охолоджувачем: їх нова форма швидко прижилася на моїй внутрішній карті. Зруйновані Паришевський і залізничний через Прип'ять моментально стали персональними символами часу з їх скісними лініями обвалених прольотів, але головний знімок походить таки з лівобережного Полісся – це фото мосту через Десну по трасі М-01, 2022-го року, промовистий зліпок часу. Потужна візуальна алюзія на міст в Теночтитлан через Тескоко, який Діас дель Кастільо й описував. Зараз цей чернігівський міст вже відновили, що робить знімок іще ціннішим, як пам'ять про став-охолоджувач у старих фото з "тієї самої Зони", чи пам'ять про велетенське ацтецьке озеро, яку бережуть малюнки 16-го століття, що їх конкістадори пихато показували співвітчизникам по поверненню, як ми колись перші прип'ятські селфі.

***

У випадку з витоками боліт, картографією Полісся і "зниканням води", то все взагалі дуже цікаво, бо йдеться про Геродотове Море. Це ще один важливий образ для розуміння сутності регіону: постльодовикове озеро, яке проіснувало до пізнього Середньовіччя (на картах кінця 16-го століття воно ще є, а на початку 17-го зображають вже величезне болото). Поліські болота – це просто його залишки.

Промовисто про нього писав дослідник білоруських старожитностей Адам Кіркор у 1882 році: "Тысячелетия отделяют нас от той эпохи, когда вся долина Припяти, или так называемое Пинское Полесье, было тоже залито водою, – морем Геродота, страною вод и туманов, как ее называет Дарий Гистасп в своем походе на скифов", і про "тумани" він дійсно влучний, бо ж чорнобильські нічні переходи сильно врізаються в пам'ять, а непроглядне молоко загортає паломника в кокон, в якому так затишно...

Автор праці “Очерк работ Западной экспедиции по осушению болот (1873–1898)” залишки моря ще застав і з цього приводу теж промовистий, хоча і небагатослівний: “Разливы рек занимают огромные пространства и иногда держаться до осени".

Та мені завжди подобалось вірити, що останній спалах, остання конвульсія, остання поява поліського моря в фазі суцільності була навіть не за повеней в СРСР, а пізніше і я став його свідком. Мова про водопілля 2013-го року. Тоді взимку намело так, що завалилася секція саркофагу ЧАЕС і аби пройти чотири кемé від села до села, ваш покірний слуга витрачав більше трьох годин, плетучись по пояс в заметах.

Весною затопило все і розливи врізалися в пам'ять, я почав цікавитися темою й докопався до Геродотового моря і мені подобалося відчувати, що це був його останній спалах, наче світло давно зниклих зірок, яке ми встигли побачити.

В 2017, в колонці під назвою "Геродотове море", для газети "День" я про нього писав прямісінько з дна Ставу-охолоджувача (в реальності воно знаходилось біля Пінська): "Ми якраз на його березі. Ось вам його рихлі, солоні ґрунти. Ось його іржаві якоря – он-до вони стирчать із сухої землі. Скидайте рюкзаки, пошукаємо рештки човнів ... Ви, кажу, бачили Полісся на ранньомодерних гравюрах? Країна на березі великої води. Північна Венеція на бамбукових палях біля океану. Той океан в глибину сягав підземного царства, а морські чудовиська – лизали шершавими язиками стопи тих, хто у стилі пророка ризикнув ефектно пройтись по воді. Який там Геродот? Триста років тому просвітники писали, що тут не вимерли ще смертоносні виверни. Вони і досі не вимерли – так що обережніше. Ми зараз на відкритій місцевості. Боплан, кажу, теж писав про море: у сиву давнину воно підступало до лівого берега Дніпра. Писав про старі якоря у полях за сто кілометрів на схід. І писав не просто так. Знаєте, питаю, про Каспійську трансгресію? Так отож."

Зараз це виглядає як замальовка ранніх версій Міфогеографії Полісся. В 2018 роман "Хазяїн" ще називався "Геродотове море", але в 2019 я побачив схожий конструкт в анонсі твору іншої письменниці і видалив усе, що стосувалося моря та операцій з сенсами розпадання-висихання, змінивши навіть назву. Довелося попрацювати аби роман при цьому не втратив.

Може та письменниця побачила мою колонку, може я їй розказував про море, бо десь в ті роки ми з нею спілкувалися, може дізналася де-інде, я не знаю, це вже не має значення і зайве зупинятися детально на цій оказії, бо в мене під рукою найсвіжіша форма зниклого ставу-охолоджувача, який є ще й структурним елементом храму вогню (якщо дивитися в корінь і пам'ятати, що ЧАЕС – це алтар, а Прип'ять – поселення, яке виростає поряд, точно село навколо давньоруської літописної каплички Давидова Боженка). І так вже сталося, що я був свідком його плес і свідком того, як воно повільно усохло.

Зрештою, завтра в Київську греблю може прилетіти пара "Кинджалів" і ми станемо свідками зокрема того, як археологи знаходять залишки Боженки на дні водосховища і ще одна велична водойма "відступить" просто на наших очах, ніби все це якась Антибіблія, де всі з ранку до ночі об'їдаються забороненими плодами і бог за це їх винагороджує, де замість потопу вода "відступає" внаслідок цілеспрямованого антропогенного впливу, де бог навіть не помер, а просто став безсилий і собі долучився до вакханалії, а замість Вавилонського стовпотворення стався вибух AI з його гугл-транслейтом та фоторозпізнаванням документів португальською мовою, коротше повний тріумф раціо над есхатологією навіть у розпал біблейних масштабів війни.

Спільність Тескоко і нашого охолоджувача ще й в тому, що обидва були енерго-основою своїх міст: озеро годувало ацтеків (гугліть "чінампи" та "гідропоніка"), а охолодження ставом прометеїло електроенергію на благо всех харьковчан. Реліктові ж поліські озера були водо-основою для болота, яке спровокувало ізоляцію, зберегло архаїку™, законсервувало мову, впливало на прийняття доленосних історичних рішень та і просто змушувало війська ВКЛ та нацистів те болото обходити.

Зрештою, ці реліктові залишки льодовика перетворили регіон на такий, що поліщуків яко окреме плем'я ще сто п'ятдесят років тому описували:

“Отделенные от жителей соседних уездов широкой неразрывной сетью рек и притоков, окруженные со всех сторон густыми непроходимыми лесами, пинчуки почти всю свою жизнь не выходят из этого заколдованного водного лабиринта и, засев в своих чернозёмных клейких болотах, ведут какую-то обособленную жизнь, без всяких связей не только с другими городами и местечками, но и со своим городом Пинском. Появление пинчука в другом уе́зде, особенно в Минске, большая редкость. На пинча́нина, который заехал туда, смотрят как на какого-то замо́рского гостя, народ сбегается на площадь посмотреть на необычайное зрелище. Даже разговор пинчука не похож на разговор других жителей Минской губернии." "Пинчу́чки также одеваются особенно: на шее множество лент, янтарных украшений, ра́ковых глаз, медных и серебряных монет, бус и стекляруса. Верхняя одежда из синего или бу́рого сукна самых оригинальных узоров, под ней – корсет с красными обшивками и блестящими металлическими пуговицами. Вместо платья – цветной суконный андара́к (самотканая полосатая или клетчатая юбка), окаймленный ленточками. На кожаном поясе – мешок с иглой, нитками, ножиком и гребешком. На руках всегда много перстней”.

Структурно – це сцена "поява індіанця" і якщо замість андара́ку й перстнів накинути на полешука ягуарову шкуру, можна переплутати і вирішити, що це амазонський шаман вийшов до фазенди зміняти плоди на металеві брязкальця, а всі збіглися на нього хоч глянути.

Глобалізація-меліорація, а потім атеїзація-електрифікація зрештою дісталися і туди, і зникли пінчуки-амазони, а Полісся, відкрите Заходу у фотографіях американської мандрівниці Луїзи Бойд, зберегло хіба дрібку автентики™. Влучно з її записів про пінські болота в 1934: "Люди, проживающие на водных путях, имеют особенный характер, что отличает их от обитателей иных мест, где когда-либо ступала нога человека. В какой бы части света они ни находились – индейцы уросы с озера Титикака, аборигены папирусовых зарослей озера Кього, китайцы из дельты реки Янцзы, голландцы с затопляемых польдеров – у всех них особенный образ жизни." Щоправда, загальна оцінка Бойд ландшафту "...полностью ровная низина является краем лесов и болот – «плоским и безнадежно монотонным»." сильно програє ванлайнеру "…в общем виде Полесье представляет обширную равнину, как бы дно гигантского плоскодо́нного сосуда с приподнятыми краями" від начальника Западной экспедиции по осушению болот Жилінського, хоча звіт Луїзи Бойд взагалі коротенький і там головне – фото.

Зникло Полісся Жилінського і Полісся Бойд, зникло ацтецьке Тескоко, зникло Геродотове море за останнім спалахом якого я спостерігав у 2013, а смерть ставу-охолоджувача спостерігав до повного висихання. І так-так, охолоджувач не "пересох", його перестали наповнювати й решта відволікаючих від суті уточнень і стереотипізуючих бірок, які ми використовуємо для маркування простору. Всі ці "територія розміром з Люксембург", "край лісів і боліт", "тридцятикілометрова зона" та інше, що теж є продуктом спорадичної міфогеографії, втім – це несистемні вигадки різних людей, які хоч і зручні для конкретних порівнянь, їх біда навіть не в тому, що вони всім набридли, вони просто не працюють у комплексі.

Як і одна лиш семантика висихання не здатна передати кардіограму аритмії Полісся, континуум її смерті-зникання, згасання-і-спалахи розливів її болота, тож вхопити один яскравий образ і намагатися все на ньому замкнути – це все одно, що прирівняти правильний 65537-кутник до кола просто тому, що візуально він на нього схожий.

Дійсно схожий, але є нюанс.

***

Повна назва 65537-кутника звучить, увага “шістдесяти́п'яти́ти́сячп'ятсо́ттридцяти́семи́ку́тник” і добре підходить аби шаманським басом викликати поліських водяних. У кутника 65537 ребер і стільки само вершин, але його майже неможливо відрізнити від кола і, не розібравшись, просто з колом тим переплутати.

Це як з хаосом, що спершу здавався "безладом", але з розвитком-накопиченням обчислювальних потужностей зненацька виявилось, що аномалії в обрахунках, які колись вважали погрішностями – насправді елементи куди масштабніших патернів, які вдалося бодай виявити лише за допомогою суперкомп'ютерів. Причому, патерни лякаюче схожі в процесах від хмароутворення до популяційної динаміки. Те, що ми називали хаосом, насправді система, до розуміння закономірностей якої ми просто ще не дійшли. Я все це до чого?

Щоби побачити Полісся очима ягуара, то крім тематичних досліджень, розуміння історичного контексту, компаративного інструментарію і власного досвіду, треба досидіти там до безумства. Тут на допомогу приходить письменник, якого мейнстрім поверхово визначає розвеселим бєсогоном та імператором нарко крінжа, а насправді все куди цікавіше. Мова про Хантера Томпсона і ключову сцену його роману The Curse of Lono.

Зав'язка і верхній шар прості напозірно. Як у випадку "Страх і ненависть у Лас-Вегасі" та "Дерби в Кентукки упадочно и порочно”, автор їде у відрядження для написання статті. Отут за кадром і звучить фраза з Once Upon A Time In Hollywood: "А тепер момент, якого всі ви чекали...". Це як картинка з "лисим з Brazzers" у формі пожежника і всі ми знаємо, які зараз почнуться пожежі та чим він їх буде гасити, тому з картинки й сміємось. "Хантер Томпсон їде туда-то" і навіть читати далі не тре, уява сама домальовує дичину, яка станеться. Я чекаю, поки Claude AI ще підросте аби ґенерити ці репортажі з кожного інфоприводу: красивий онлайн-журнал на Squarspace і щотижнева рубрика "Репортаж Хантера Томпсона про Коростенський фестиваль дерунів", "Репортаж з урочистого відкриття "Тарілки" на Либідській", і "Томпсон відвідує фестиваль ВДНГ Зимова країна".

І от це верхній шар хіханьки-хаханьки, за яким автор і тримає суть екзистенційного жаху від неуважних. З його творами, як фігурою шістдесяти́п'яти́ти́сячп'ятсо́ттридцяти́семи́ку́тника, картинами Босха і паттернами "хаосу" в процесах хмароутворення та популяційної динаміки – не все так просто і не варто поспішати з судженнями, хоча поспішати з судженнями, то хронічна хвороба сапієнсів, до акуратного демонтажу якої нам ще рости і рости.

Метод Томпсона – не просто modus vivendi дурогона-плейбоя, а системна і продумана тактика досягання безумства, відкриваюча абсолютно нові грані міфу-і-простору. Та я би не чіплявся за нього тільки тому... цілеспрямованого безумства в мистецтві взагалі вистачає: всі ці Ван Гоги з доведенням себе до сказу депривацією сну, пізній Олдос Хакслі з його кислотою та ще сорок шість тисяч митців, що відчайдушно змінюють свідомість, сподіваючись завдяки тому наблизитись до істини.

І Томпсон тут не через речовини, в яких сягнув глибини, а через те, що його книжки глибоко про географію і ландшафти: "Страх і ненависть..." з його пустелею, Пуерто-Ріко в "Ромовому щоденнику", Кентукі в "Дербі...", навіть текст про байкерів "Ангелы ада", який ніби про байкерську субкультуру, але ж про мотомандрівку Каліфорнією і освоєння простору, про що згодом і зняли Easy Rider.

Зрештою, Томпсон – це фактор хаосу. Його, як провокатора, запускають в якесь місце, де все спокійно, ну і він все ставить з ніг на голову. Так от і The Curse of Lono – нарочито злісний текст, в якому чад і угар просто приманка, як фабула притчі – зручні сходи, підводячі до вторгнення в серце гавайської міфооснови. Автор The Curse of Lono чудово розуміє, що торкнутися суті місця можна лише досидівши там до безумства. І він cидить: просаджує гроші, обростає ворогами і накачується важкими наркотиками. В перші дні філігранно справившись з ред.задачею, Томпсон починає справжнє занурення в Гаваї та міф про Лоно: навіженого і маніакально жорстокого бога, який колись пішов, але традиційно обіцяв повернутися і, в образі Джеймса Кука, був прийнятий гавайцями з почестями, гідними ритуальної андрофаґії неврів.

Томпсон доходить до шукомого сказу і сам стає втіленням нестримної люті Лоно. Велетенським дрючком він гатить по суші, відколює від неї шматок за шматком аж поки з води не залишаються стирчати поодинокі острови, маленькі проблиски ясності розуму в океані безумства. Кульмінація The Curse of Lono осьдого тутоньки:

"Я вылез из проклятого кресла для ловли, но эту идиотскую алюминиевую бейсбольную биту, которой они обычно добивают крупняк в десять-пятнадцать ударов, брать не стал… Я взял булаву, смел Стива с дороги и с пронзительным визгом огрел тварь с разбегу, от чего ее бросило в воду. Шестьдесят секунд в кабине стояла мертвая тишина.

Они такого не ожидали. В последний раз большого марлина на Гавайях замочили самоанской булавой с короткой рукояткой лет триста назад… и смею тебя уверить, Королю Камехамехе крупно подфартило, что рыбак дал ему по башке веслом, а не этой штуковиной; мы, кажется, никогда не говорили о "Законе весла" ... Мы прибыли дикими и бушующими, Ральф. Говорят, мой крик был слышен за километр от мола… я тряс булавой, грозя пьяному мудаку Норвуду, стоящему на моле, и проклинал всех неумелых алкашей, детей блядских миссионеров, которые когда-то ступили на землю Гавайев. Люди поеживались и пятились по молу все дальше по мере нашего приближения. Они думали, я кричу на них. Никто на моле не врубался, что обращался я (на последнем издыхании голосовых связок) к Норвуду – а грохот двигателя был настолько оглушительным, что, как мне казалось, я и сам себя еле слышал.

Я заблуждался. Меня слышали даже в баре таверны «Кона», в 500 метрах через бухту… а для большой полуденной толпы на моле, по словам Лейлы, это звучало, как ВТОРОЕ ПРИШЕСТВИЕ ЛОНО. Я буянил 15 минут, именно столько у нас заняло, чтобы пришвартоваться.

Толпа была в ужасе, и даже Лейла притворялась, что нас не знает, когда я швырнул 7,5-килограммовую ахи в 10 метрах от нее. Она шлепнулась на бетонный мол с мерзким смаком, но никто ее не поднял и даже не проронил ни слова… они ненавидели все, что мы собой олицетворяли, и даже когда я спрыгнул на мол и принялся лупить рыбу булавой, никто не улыбнулся."

Ця сцена невиправданого насилля над рибою, якщо зазирнути в міфооснову, потужніша за екстатичну зустріч чічімеків з містом богів в "Описі Мічіокану". Оце биття булавою по рибині, воно насправді по пірсу, по острову, по самій землі... це міф про бога-велетня з острова Пасхи, який дебелим дрючком творив-та-нищив наш світ і одного разу так захопився, що величезну країну, цілий континент, тим дрючком під воду забив і один лиш острів Пасхи в океані й залишився.

Томпсон таки розкривається і оприявнює, що від початку усвідомлював свою функцію: бути фактором хаосу, його чинником, провокатором виявлення особливостей функціонування укладу / світоустрою / міфооснови, які за його відсутності були непомітними, бо перебували у фазі спокою, ось же:

"Неприятности пошли в тот день, когда я поймал рыбу – или, вернее, как только я прибыл в порт, ступил на мостик «Ципочки» и принялся вопить на толпу в доке про "грязных пьяных миссионерских выродков", "лживую мразь", "обреченных овцеебов" и все прочее, о чем я упоминал в последнем письме.

Чего я не упомянул, старик, так это того, что я вдобавок орал "Я – Лоно!" столь оглушительно, что слышал меня любой канак на всем побережье, от «Хилтона» до "Короля Камехамехи" – и многих такой спектакль взволновал.

Не знаю, что на меня нашло, Ральф – я не хотел этого говорить – по крайней мере, не так громко и не стольким аборигенам. Ибо люди они, как ты знаешь, суеверные, и очень серьезно относятся к своим легендам. Что понятно, когда имеешь дело с народом, который содрогается при одном упоминании о предыдущем «подпорченном» визите Лоно (М.К. – мається на увазі Джеймс Кук).

Неудивительно, что мое появление в бухте Кайлуа в кинг-конговском стиле в жаркий полдень весной 1981 возымело эффект. Молва пронеслась по населению в оба конца, и к сумеркам улицы в центре города заполонили люди, приезжавшие даже с Южной Точки и из долины Вайпио, чтобы собственными глазами убедиться, стоит ли верить слухам, утверждающим, что Лоно действительно вернулся в обличье здорового пьяного маньяка, который вытащил рыбу из моря голыми руками и замочил ее в доке полинезийской булавой с короткой рукояткой.

К полудню следующего дня толки, бродившие среди местных, дошли до наших друзей из риэлторской среды, которая восприняла это как последнюю каплю и постановила выслать меня из города следующим же рейсом. Эти вести мне передал Боб Мардиан за барной стойкой в принадлеэащей ему таверне "Кона".

– Они не шутят, – предупредил он, – они намерены законопатить тебя в тюрьме Хило. Он нервно озирался, проверяя, никто ли не слушает, крепко схватил меня за руку и прислонил свою голову к моей.

– Это серьезно, – прошептал он, – три моих официантки отказываются выходить на работу, пока ты не сгинешь.

– Сгину? О чем это ты?

Он с секунды попялился на меня и выдал дробь пальцами по стойке.

– Слушай, – сказал он, – ты слишком далеко зашел. Это уже не смешно. Ты выебал их РЕЛИГИЮ. Риэлторы сегодня провели большое совещание и пытались обвинить во всем меня.

Я заказал еще пару маргарит – Мардиан отказался, так что я выпил обе – пока слушал. Впервые я видел его таким серьезным.

– Эта тема с Лоно очень опасна, – говорил Мардиан, – это единственное, во что они верят.

Я кивнул.

– Меня не было здесь, когда это все происходило, – продолжал он, – но первым, что я услышал, сойдя с трапа самолета было, "Лоно вернулся, Лоно вернулся"."

Цей міф про повернення Лоно – він насправді про будь-якого Месію, якого чекали-зачекалися і він таки прийшов та на повірку виявився алкоголіком-і-придурком, як коло зненацька виявляється шістдесяти́п'яти́ти́сячп'ятсо́ттридцяти́семи́ку́тником, хаос – неосяжно складнішим паттерном чогось більшого, а Хантер Томпсон з його позірним угаром – дослідником, який ще й цілком усвідомлює себе фактором хаосу, провокуючую таблеткою-виявлятором, яка оприявнює заповітні бажання, хай навіть напозір таблетками цими в тексті об'їдається він сам.

***

Говорячи про руїни просто неможливо обійти стороною війну. Втім, парадоксально, як велика війна цікава Міфогеографії з неочікуваного боку: не генерацією нових руїн, а тим, що це міфогеографічний прискорювач, як великий адронний колайдер.

Зона бойових дій безперервно генерує динамічний "туман війни", нові версії terra incognita, а також необхідність оперативно концептуалізувати нерозвіданий простір, форма якого постійно міняється.

"Туман війни" може нестися зі стрімкістю торнадо (ще й тому стихійною алегорією війни я вибрав ураган, посилання на допис про це у коментарях), але навіть тоді обстановку під його темною "ковдрою" життєво важливо безперервно моделювати, називати якось нові позиції, окремі ділянки і новоутворені орієнтири після потужних бомбардувань, що змінюють форму забудови і самого ландшафту. Пробувати догнати нову версію карти, динамічну, як обстановка дорожнього руху на дорожніх розв’язках Каїру.

Якщо для Полісся й історії картографії сама terra incognita та уявлення про неї можуть залишатися сталими протягом цілих епох, то бойові дії безперервно генерують нові її версії, навіть у випадку позиційного протистояння.

Брутальний фронтовий гумор і промовисті назви для орієнтирів на війні з'явились не вчора, втім саме з появою планшетів і чатів відбувається "бум" персональних міфогеографій на рівні відділення-взводу, бо саме в планшетах з'явилась можливість нескінченно додавати і видаляти інфо, не мараючи паперу. І тому воїни почали там писати те, що дійсно хочуть. Назви сцен "Кропиви", поки це ще не зарегульоване бюрократією явище, тому й цікаві. І ще, їх багато. Це як збільшення кількості знімків з поширенням цифрових фото і айфонографії. Цікаво не передивитися всі знімки, а виявити раніше не оприявнені, через досі недостатню для стат.вибірки кількість, закономірності в масивах даних. Але це вже про аналіз big data і задача для дебелого ШІ.

Для кращого розуміння ж того, як міфогеографування взагалі працює, мені цікаві всі ці промовисті найменування мінних полів з "Кропиви", в якій ділянка лісу з нарочито-грайливою назвою "садочок" – це єбєйша kill zone, де все так заставлено ОЗМ-ками, перетягнуто "розтяжками" і засипано "лєпєстками", що пройти не підірвавшись – це виграти в лотерею. Сюди ж всі ці "анальниє дєбрі", "залупа17", "Шервудский лес", гумористичні назви точок збору, резервних пунктів евакуації, назви СП-шок, всі чіпкі та барвисті місця типу "Барселона", "Тайланд" і "Мальдіви", які не просто просякнуті приреченим та злим гумором від глибокого усвідомлення розриву між бажаним і реальним... а ще й аналогічні процесам концептуалізації простору, які відбуваються в Зоні ("Тёмный лес", "бесконечное болото", "Архіпелаг лісництв"), просто війна їх пришвидшує, як протони в колайдері.

Одні лиш назви сцен "Кропиви" та іронічно-географічні назви позицій тягнуть на цеглиноподібне дослідження, яке би я почитав з набагато більшим інтересом, ніж "наших Хемінгуеїв та Ремарків".

Для дослідників процесів концептуалізації простору і тих, хто шукає масиви інфо для їх аналізу заради виявлення структурних закономірностей роботи людської уяви при роботі з "туманом війни" – це Маріанської глибини джерело. Війна – це лабораторія в тому сенсі, що всі ці процеси там прискорені, тобто стат.вибірка для аналізу більша.

Про подібне в Зоні я вже писав у 2021 на Facebook: "... еволюція просторових міфів в медіа атракторі Зони сильно прискорюється. Тут як з програмним кодом: дехто його називає моделлю еволюції живих організмів, надшвидкою її метафорою (перші рядки коду в добу Холодної війни в нас на очах вибухають цифровим фонтаном коду сучасності etc.), тому саме Зона – ідеальна лабораторія для такого дослідження."

З "туманом війни", terra incognita і концептуалізацією простору все майже так само: тут вони пришвидшені навіть сильніше. Нажаль, саме війна стала ідеальним середовищем аби зрозуміти, як працюють ті чи інші процеси, на спостереження яких у фазі спокою довелося би витратити в сто разів більше часу.

***

Зненацьке будівництво Прип'яті in the middle of nowhere ніби ж має позбавити нас міфу, але але але.

Тут дійсно мало від Ромула-Рема, Либіді-Кия та легенд про вигнання із Ацтлану з довгою історією поневірянь та заснуванням нової домівки. Прип'ять – донька доленосних рішень і в неї більше спільного з Буенос-Айресом, Константинополем і Неомом, ніж із сусідніми Овручем чи Іванковом, які з'явилися "природньо" і поволі обростали лісом дерев'яних садиб та істуканами кам'яних храмів.

Як Alma Roma повторив долю Риму старого, на який його висвятив імператор Констянтин Великий, так і Прип'ять повторила долю давньогрецького титана, і хай нам відома вся прикрість подальшої долі, від світлих слів про заснування мене щораз землетрусить і щораз goosebumps, тільки послухайте:

"2 лютого 1967 р.

Таємно
Центральний комітет КП України

Рада міністрів УРСР надсилає на погодження проект постанови Центрального комітету КП України і Ради міністрів Української РСР про вибір площадки для будівництва Центральноукраїнської атомної районної електростанції біля с. Копачі Чорнобильського р-ну Київської обл."

"Площадка біля с.Копачі рекомендована державною комісією, схвалена колегією Держплану УРСР і погоджена Київським обкомом КП України, Київським облвиконкомом, Міністерством сільського господарства УРСР, Міністерством енергетики і електрифікації УРСР та іншими зацікавленими організаціями. Проект постанови і довідка про вибір площадки додаються.

В. Щербіцький".

Перелік організацій – один в один слова з Acta de fundación de Buenos Aires, тільки апеляція "В ім'я Пресвятої Трійці, Отця і Сина, і Святого Духа, трьох осіб і одного правдивого Бога, який живе і царює..." замінена "Київським обкомом КП України, Київським облвиконкомом..." і далі за списком. Ну і підпис: "В. Щербіцький Хуан де Гарай", останній справжній конкістадор, який засновував місто у джунглях.

В додатку до акту-заснови читаємо:

"В 1965-1966 рр. Київським відділенням Теплоелектропроекту було проведено обслідування 16 пунктів в Київській, Вінницькій і Житомирській областях з метою виявлення придатної і найбільш економічної площадки для розміщення атомної елестростанції.

З цих 16 пунктів 15 були відхилені в зв'язку з тим, що вони не задовольняли необхідним вимогам для розміщення атомних електростанцій або не були погоджені з міністерстівами і відомствами УРСР. Площадка біля с.Копачі, Чорнобильського р-ну, яка рекомендована Теплопроектом і державною комісією, розташована на правому березі Прип'яті, в 12 км від м.Чорнобиль, в основному на малопродуктивних землях і відповідає вимогам водопостачання, транспорту, санітарної зони" ("...я кажу, що я створюю місто в цій частині ... вважаючи, що це найкраще, що я досі знайшов ..." Хуан де Гарай, 1580).

Звісно, це документ про заснування атомки, а не міста, але Прип'ять, ЧАЕС і став-охолоджувач – триєдина структура Храму Вогню й центральною частиною триптиху є саме ЧАЕС, з якого все починається. Як вівтар є суттю релігійної споруди, а приміщення храму – надбудова виростаюча над, а село – прибудова, що згодом наростає навколо. Центром тяжіння, зіркою, запускаючою газо-пилову хмару і формуючою з неї планети, залишається вівтар.

Його засновують для ритуальних жертвоприношень, а місце принесення в жертву є місцем смерті, тобто місцем знесення безсмертної душі до Небес і саме в цьому сакральність. Це те, чим атомники в Храмі Вогню якраз і займалися: провадили складні ритуали та приносили в жертву час аби отримати божий вогонь, який зігріє решту племені. Цікаві паралелі є в міфів народів Кавказу, але про це нижче.

Цікавішою історія стає, якщо згадати, що вівтар Храму Вогню ЧАЕС присвячено Прометею і отут з монотонної сірої скелі панельних висоток зненацька й прориваються хризопазові жили міфу.

Бо історія Прометея настільки мультишарова і багатогранна, що тільки вона би й змогла вкоренити молоду Прип'ять в минуле не гірше за відсилки до Трої при заснуванні Константинополя.

Першоджерельний Прометей в Гесіода – не творець-деміург, створюючий світ з власної плоті, а трикстер з циклу сюжетів про священну крадіжку заради людей / племені / нації / матріархату / традицій etc. потрібне підставити.

Грецька міфооснова Прометея СРСР була близька й зрозуміла, зважаючи на досвід експропріації. А ремарки "Самый благородный святой мученик в философском календаре" від Карла Маркса було достатньо аби стати потім супер-зіркою і асоціювалися з усіма атомниками, спорадично виринаючи у маскульті. І все ж радянський Прометей (а саме його ідол і стояв у Прип'яті) вже не класичний трикстер, а революціонер і передача людям вогню тут знаменує передусім нову еру, все до якої не має жодного значення. Прометей тут розриває ланцюг, сідає на орла і закликає "Вперёд, в светлое будущее!"

Технофутуристичний радянський і хтонічний поліський антагонізми зіштовхуються в колайдері міфу: "вогонь світла науки", вкупі з кампанією атеїзації, розганяє "непроглядну темряву минулого" – звичаєву архаїку "Тёмного болота", прабатьківщини слов'ян, з трясовин якого все й почалося.

Проект атомної колонізації і катастрофа Храму Вогню кульмінують в застиглому голосінні руїн, промовистому крикові Прометея, розтягнутому в часі на десятиліття.

Крикові, в який він вкладає космос ступеню самопожертви.

І щораз, відвідуючи Зону, паломник споглядає руїни – унаочнений стогін, розтягнутий в часі і повільно стихаючий подальшим руїн обсипанням. Паломник тут не лише конкістадор, а й аргонавт, чуючий Прометеєві верески по дорозі в Колхиду, мандрівкою для тогочасних греків співмірною з плаванням фінікійців навколо Африки або стрибком Колумба на Кубу.

Цим руїни Прип'яті й відрізняються – поїдені вітром камені є алегоричною формою голосіння. Ми бачимо звуки.

Прометей подарував людям не "вогонь" звісно ж, алегорично мова про "заборонений плід", а ще ширше, то про можливість бачити. В цьому ключі історія про вигнання з Раю та Прометей чудово в Зоні уживаються. Я писав у 2018, що Зона буде неповною без цієї історії: "Про рай, Едемський Сад або Парадіз (з перської "місце, оточене стіною"). Місце, оточене парканом з херувимами на вході, а в центрі саду – височіють дерева Пізнання та Вічного Життя. Нас вигнано з Едему за спробу пізнання (мирний атом як джерело вічної енергії), а херувимів з першої роти чорнобильської міліції – поставлено охороняти вхід, аби не дозволити нам в Едем повернутися."

І якщо Есхіл зосередився на шляхетності Прометея, що знав про страшну кару за крадіжку вогню та все одно це зробив, то Гесіод явно титана недолюблював і детально описав, як той обманув Зевса з жертовним биком і накликав кару за одно й на людей, яким через обман Прометея вогню не дісталося. Тоді Прометей, почуваючи провину, вогонь і викрав.

Багато хто його згадував. У Байрона він символізує силу і фаталізм, але навіть найстрашніші тортури не здатні його змінити. Гете ж ненавидить Зевса та богів, які загрались у велич і його акцент мені найближчий. Багато хто звертався до образу, але найцікавіший пасаж зробив Тарас Григорович Шевченко.

Вперше про Прометея я почув від дідуся у глибокому дитинстві. Той часто читав "Кобзар" і мені завжди подобалися ці рядки, їх пафосна і екстатична, надривна сила:

"За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кров'ю политі.

Споконвіку Прометея

Там орел карає,

Що день божий добрі ребра

Й серце розбиває."

Це потужна історія про переродження, хоча Шевченкові тоді йшлося про інше: його "Кавказ" насичений антиколоніальною риторикою супроти дій Російської Імперії в регіоні та введення туди військ. І от це було би просто ще однією сильною поезією свого часу, але найцікавіше, що саме "Кавказ" Шевченка вертає Прометея на батьківщину праміфу.

Cерйозні і вдумливі дослідники цього питання певні: якщо греки не повністю скопіювали цю історію з Колхиди, то надихáлися точно.

Про це свідчить наявність міфів добування вогню у бога в кавказьких народів і навіть присоромлення фразою "Ну ти ж не той, хто головешку з божого вогнища приніс?" Та найцікавіше: в чеченців є спеціальні жреці, задача яких постійно бути на вершині гори для зустрічі Сонця. Вони "прикуті" до скелі яко Прометей, бо мають постійно там знаходитись. Самотність і страждання – їх жреча кара та вони свідомо вибрали цей шлях, тому що аристократи духу, про що так довго Есхіл і розводився.

Вони, а точніше їх час і страждання, є жертвою, їжею, якою Сонце годують аби воно не згасло й надалі дарувало тепло. Так само ацтеки годували людськими жертвами свого бога. Це пра-прамотив, який у кавказьких народів переріс буквальні жертвоприношення, але зберіг ядро суті: жрець приносить себе в жертву богові Сонця заради спільного блага і має там постійно знаходитись інакше станеться катастрофа. І тепер погляньте ще раз, як у цьому світлі виростає значимість того, що вся зміна фахівців залишилася на ЧАЕС весною 2022-го, після початку війни, наскільки ця історія багатограннішає по суті? Та вона просто пронизана міфом.

Історія Прип'яті була би не повною без другої частини, яку Тарас Шевченко теж влучно замикає у вірш:

"Розбиває, та не вип’є

Живущої крові –

Воно знову оживає

І сміється знову."

Бо це ще й історія про переродження. У міфах часто рослинність ходить поряд зі смертю, а камінь – відсилає до невмирущості. І тому Прометей прикутий саме до скелі, тому й "знову оживає. І сміється знову." І от Прип'ять феноменальна, бо унаочнює інверсію цього міфу, ставить все з ніг на голову: сила життя (рослинність) тут перемагає навіть безсмертність богів (камінь). Ще й тому нам так подобаються пророслі крізь бетонні плити берізки в прип'ятських квартирах. Бо це фігура, потужніша за ванлайнер Ніцше "Бог умер".

Прип'ять та її камені – це розтягнутий в часі крик Прометея. Крик настільки пронизливий, що його здатні заглушити тільки зелені діти Персефони, швидко проростаючі в нас із-під ніг.

***

Час відскочити від фундаційних актів-містозаснов, конкістадорських звітів насилля-грабунку та описів екзотичних країн експедиційними арміями, і розчохлити панорамний об'єктив аби глянути на діораму звіддаля.

Найзагальніше, то меми "how americans see europe", де на всю Італію зображена піца і пляшка червоного сухого замість Франції – вияв одного й того самого: усвідомлене спрощення, блюр ажнадтої генералізації, символьно-біркова просторова схематика і стереотипна карта світу штатівських обивателей близька паломницьким регіонам "Джунгли на Леси", "Тёмный лес" чи "Архіпелаг лісництв". Все це сучасна версія песиголовців, кракенів та велетнів середньовічної картографії.

А мої неври, давньоруські Боженки, реліктові європейські леви, атлантичні фінікійські статуї, індіанські міфи про "Небесну рись", вплив Description de l'Égypte на осушення Тескоко та колонізацію Полісся, останній конкістадор ЦК КПУ Вова Щербицький заснувавший в джунглях місто "з нуля", схожість долі Прип'яті та першої іпостасі Буенос-Айреса, критичність семантики висихання для розуміння динаміки та ландшафтної історії Полісся, болотяні рослини як основа міфу про творіння світу, Храм Вогню ЧАЕС і його вівтар яко центр тяжіння, руїни як алегорія Прометеєвого крику та його візуалізація – все це лимонно-рожевий барвистодром під шаром генштабівської топографії, яку варто трохи лиш надірвати, а там єбєйша вакханалія і панорамне полотно Босха довжиною в історію цивілізації, фонтануюче психопатичне графіті, зненацьке для непосвячених, яко курячі крильця в подарунковій металевій коробці Rafaello або ґлітчі, сюрреальні на гладенькому айфонівському gorilla glass.

Дістаючи з кишень експонати історичної кунсткамери, я не маю на меті "додати нас на античні мапи, приєднавши до західної цивілізації", не маркую простір, як держава робить це з монументами чи назвами вулиць, мова навіть не про перевинайдення Полісся чи Зони як мого персонального locus amoenus (хоча це завжди, за замовчуванням)... йдеться про намацування історико-міфологічної транслокальності, причому не між ізольованими острівцями Полісся та Мезоамерики, а й де-інде, ніби я очманіло гасаю земним диском, отим невідрізнимим від кола правильним 65537-кутником, вкритим шкурою ягуара і вишукую на ній чорні плямки доречних рим-та-мотивів. Бо це історія ще й про мотиви та полювання за ними: спільними рисами та схожими силуетами кореневих систем заради миті занурення в річку уявлень, що тече таким прогнозованим руслом, наче міфи всіх шести континентів – це палеолітичні кістяні наручі з різних частин світу, орнаменти на яких часом майже однакові; ніби це історії творення світу і помираючого-воскресаючого бога, що повторюються в Мезоамериці, Європі і Давній Греції, ніби зикурати Месопотамії, що так нагадують Чичен-Іцу, земляних велетів Міссісіпської культури та поховальні кургани династії Хань, унаочнюють спільне з хвилі перших розселень людства. Відчути на мить перед тим, як це розсиплеться прямо в руках від різностей поглядів, систем письма і бачення майбутнього, бо єдність завжди тяжіє до розпаду, як руїни тяжіють до зникнення, а цивілізації до занепаду, але момент відчуття русла безцінний, як усвідомлення та прийняття суцільності ландшафту-і-простору Полісся поза умовностями доріг, напрямків і маршрутів.

***

Компаративістика – цікава наука, але вона вирішує одні проблеми і створює інші, назагал ефективно працюючи тільки якщо "заморозити" досліджувані явища в часі, зробити "зріз" і вивчати щось, як ростові кільця на зрубах. Якщо довго тих компаративістів читати, можна прийти до думки, що будь-яка порівняльна метода впирається в нерозв'язні проблеми (до появи Artificial Superintelligence, звісно ж) як-то position of the observer, scale of the comparison і т.п. неможливість врахувати велику кількість параметрів при порівнянні, тож "чистоти" лабораторних умов досягти неможливо в принципі. Але це не має відштовхувати. Тут як з квантовою фізикою: хтось заривається настільки, що доходить до висновку про симуляцію всесвіту та ілюзорність існування, але яка нахуй різниця, якщо після поранення доводиться сильно напружитись аби не втратити свідомість, а приліт "карандаша" з "Граду" викликає головний біль аж до нудоти, навіть якщо вдалося сховатись.

Тому порівняльні методи, всі ці l'histoire croisée і transfert culturel – це прекрасно, але мені про барвистодром йдеться, де пом'якшені правила, а форма окремих деталей може бути принесена в жертву грації всезагалу. Це як влаштувати вечірку: мікроконтроль важливий при відборі гостей, а потім всі починають теревенити і далі за списком вакханалій, і контролити це крінж єбаний, бо в хаосі суть вечірки й була. І от ці нотатки – така собі вечірка, де старанно підбираються гості-деталі, гості-міфи і гості-мотиви, але потім вже ну пробачте, let's dance. Бо це ще й про поезію мотивів і міфів: вони підібрані схожими за структурою та витоками і свідомо мною використовуються аби допомогти уявити географію й ландшафти під іншим кутом, ніби це оновлені дані про рух нашої галактики, яка насправді не лише як водоворот крутиться, а ще й смішно при цьому змахує вверх-вниз "рукавами", як медуза.

Внаслідок цієї міфопоетичної дискотеки поки вдалося виявити деякі закономірності сприйняття обожнюваного простору, як то: святе місце terra incognita пустим не буває і уява потребує незвіданої плямки; звідси схильність уяви-і-спогадів багатократно збільшувати Зону та її джунглі доби першого контакту; звідси й ці нотатки ще й як бажання розширити простір, але не в'андеґраунд як в "Оформляндії", не вшир як в "Київ-86" і "Чормет", а вглиб до шарів міфічного серця під то́по сорочкою. Виявлено і моє-індіанське невизнання осушення ставу-охолоджувача та погляд на болото як сушу заради осуцільнення простору; сприйняття найменших річок як психбар'єрів і несприйняття такими рукотворних каналів, наче паломницькі душі прив'язані до природніх гідросфер. Це не ностальгія чи протест, а вростання, поєднання з персональним locus amoenus "нульових" і початку "десятих", що поволі переростає у сферу змішування реальностей, де "реальність" фізична враховується лише аби не сталося прикрих непорозумінь, а насправді вона є просто верхнім шаром, як "двохкілометровка" генштабу та барвисте полотно міфу під нею.

Мотиви висихання, неприйняття, зникання, зародкового стану (валуни, які ще не стали кам’яними істуканами), ну і універсалії Ле Клезіо про "ліс доби творення світу" і "ландшафт чекавший саме на них", ефект першого контакту з закинутим, описи руїн Києва від Плано Карпіні до початку "нульових" як наша Артуріана і критичність Хантер Томпсонівського досидження в місці до безумства заради пізнання суті – ось короткий список інгрідієнтів для глибшого занурення. І ще, не можна недооцінювати набухування в Зоні до коматозу та ранкові муки опісля – це форма класичного помирання-народження бога. Тіла у траві, які не можуть поворухнутися від похмілля – це абсолютна п'юрифікація і втілення обрядів ініціації, таке саме як аяваска або перший секс у фільмі "Американський пиріг". Basically a renaissance painting. Ритуал об'їдання токсичними речовинами аби переродитися новою людиною, скинувши шкіру тисяч старих шкір.

Томпсонівське насилля над ландшафтом особливо важливе для розуміння Зони і нелегальних паломництв, биття булавою гавайського пірсу, самого острова – це вияв велетня-деміурга з острова Пасхи у акті нищення-творення світу і він дуже нагадує вандалізм та викидання паломниками важелезних ванн з вікон, “безглузде” завалення ними ж залізничних зупинок та методичні спроби перерубати величезною сокирою… рейку. Глибинно – це наближення до праформи всемогутнього творця-деміурга (паломник почувається єдиним в Зоні і тому всемогутнім), досиджує там до безумства (деміург вічно бродить пракосмосом), тож починає нищити світ з нудьги бо він там замкнутий на вічність й от з цього нищення і народжується новий, тобто наш світ.

Ці нотатки – теж, свого роду, нищення: попереднього уявлення про Зону, де прогулькувала якась фраза про Прометея на легальній екскурсії і щось з краєзнавства, але здебільшого паломник, який обмальовував стелу "Прип'ять" графіті або викидав ванну з вікна не задумувався про символізм цього акту, а от коли робиш такі речі підноготну повністю розуміючи, вони приносять набагато більше задоволення. Десь тут на мене з-під лоба дивиться "офіційна" частина Зони, яку я завжди старанно обходив стороною, до речі, будь-який вдумливий текст на тему легального зрізу Чорнобиля мав би починатися з цілого корпусу китайських міфів про великий потоп, але в ключі їх особливості: відсутності манери звертати все на "провидение божее" або "кару за гріхи наші", що містить типово християнське, фаталістичне сприйняття лиха і не налаштовує на контратаку проблем. В китайських міфах взагалі багато уваги приділяється тому, як руйнівні наслідки потопу вирішувалися, як будували всі ці іригації-дамби та інше. Це цілком імперський зріз в дусі грандіозних інфраструктурних проектів 19-го століття: будівницитва гігантських каналів, осушення мексиканських озер і поліських боліт. Зрештою, є навіть версія, що саме кооперація в умовах стихійного лиха прискорила і довершила формування першої китайської держави. Коротше, офіційна Зона завжди про кооперацію, це така суто колективна, неоконфуціанська історія.

Якщо "Оформляндія" була текстом-відподдю на питання "Чому ти туди ходиш?", то "Міфогеографія" відповідає на одвічне "Які сенси ти вкладаєш у все це?" Та не вкладаю. Вони там вже і так є. Їх туди навкладав континуум мотивів, історичний, міфологічний. Я їх просто бачу і переказую, читаю вам карту: де болото, де ґрунтівка, а де село, яке п'ять років тому згоріло і тому там ми ночувати не будемо. Це процес. Він просто є: велике і пишне Дерево Життя, яке я методично вирощую там, де не очікували нічого, крім смерті.

Хіба років через десять контакту із Зоною, після "відкриття" останніх темних плям нерозвіданого, втечі в них та їх переосмислення, починаєш цінувати terra incognita саму по собі. Старанно її забуваєш аби потім насвіжо повернутися. Так само сильно намагаєшся забути, як раніше намагався розвідати аби чорна й липка пляма знову розрослась на твоїй міфокарті, аби запірнути в неї вже не вивчаючи, загорнутися в кокон її вічності, ніби вся ця буйна вечірка з галасливими босхіанськими гостями під футболкою топографії була тільки для того аби тиша і темрява забрали мене. Накрили серцем темно-зоряної ковдри останніх клаптів незвіданого, яку я стільки років відкривав, відкрив, намагався відкрити.

***

Наостанок, до гарячих документів доби перших контактів з закинутим, але вже не як об'єкту грабунку, а як об'єкту дослідження.

Мова вкотре про 19-те століття, в якому з кожних кущів визирали прадавні храми й історія ця добре відома, тож я не повторюватимусь, а зосереджуся на конкретному зрізі чужого досвіду першоконтакту, що допоможе глибше зрозуміти наш власний досвід відкриття й занурення в джунглі Полісся і Зони, розширити його, збагатити та переосмислити.

Мова про високогірні міста і фортеці інків.

Саме вони містять таку шукому комбінацію: сотні років простояли в тумані повного забуття, відкриті зненацька, окрім центрального серця-об'єкту поряд ціла долина закинутого, захащені дороги, обірвані мости, тощо. Коли в перуанських горах, в середині 19-го ст., з величезними труднощами і такими само здоровенними мачете, пробивалися перші європейські відкривачі після конкістадорів, на території Теночтитлану повним ходом кипіло життя постколоніального Мехіко, жителі якого завзято осушували Тескоко. Тому саме інки нас цікавлять найбільше.

Мачу-Пікчу та долина Урубамба – це американські Прип'ять і Зона. Структурно історія та сама, хай масштаб нашого закутку комусь може здатися "меншим"... кістяк історії оприявнює ті само людські прагнення і пориви. І якщо Зона 90-х – це типово конкістадорська історія з грабунком, де замість золота є кабло, драґмети і батареї опалення й нікого не цікавлять нотатки та фотосвідчення, то Зона "десятих" – це доба перевідкриття Америки натуралістами й усіма тими, кому цікаво порпатися в руїнах, гірських породах або записувати вірування чергового неконтактного племені.

І серед грімголосних тогочасних відкриттів єгиптології, віднайдення бібліотеки Ашшурбаніпала й навіть самої гомерівської Трої, саме інки цікавлять найбільше, бо їхні храми не пішли під землю й не зарилися в дюни, а залишалися в стані, в якому "еталонна Прип'ять" існує в наших вологих мріях: безлюдною, забутою, оповитою туманами, папороттю і пташиним співом. Інкські фортеці загубилися настільки, що їх навіть конкістадори знайти не змогли.

Якщо ви колись цікавилися тим, як наша цивілізація дійшла до всього наявного зараз, то про Александра фон Гумбольдта знаєте. Якщо ж ні, то загугліть, а краще прочитайте його біографію і зрозумієте, чому Вікіпедія називає цього чоловіка Арістотелем 19-го століття, хоча для масштабів його постаті навіть це доволі скромний титул.

Нам фон Гумбольдт цікавий тим, що здійснив багаторічну мандрівку-дослідження в Південну Америку, в яку взяв із собою вже не зброю, а десятки наукових приборів для досліджень регіону. Гумбольдт залишив по собі розлогу працю "Путешествие в равноденственные области Нового Света в 1799-1804 г.г." і саме цю мандрівку назвали "друге відкриття Америки", наукове її відкриття.

Його контакти з високогір'ям Перу доволі спорадичні. Гумбольдту більше йдеться про інкські рукописи, легенди та походження народів, як і кожного дослідника його тоді цікавило все й відразу, а потім заснувати двадцять нових наук... і от Гумбольдт надає коротке свідчення про контакт, яке єдине я тут залишу. Свідчення символічно вступне, бо мова про величну інкську дорогу, по якій ми і входимо в чарівну долину закинутого:

"... сліди чудової дороги, збудованої інками. Цей шлях веде майже до Куско, весь викладений обтесаними кам'яноплитами, прямий як стріла. Його можна порівняти з найкращими дорогами Стародавнього Риму." "Майданчик розташований таким чином, що з нього відкривається чудовий вид. Неподалік є кругла плита з жовтого металу ... перуанці прикрасили її різними зображеннями, бо вірили, що вона символізує сонце. Я замалював її."

Тут дуже цікаво про культ Сонця в контексті неочікуваних паралелей з Прип'яттю, але про це ниже. Зараз же прикро, що захоплений мінералогією та геологією, фон Гумбольдт пройшов повз основні перуанські руїни, які канон і формують.

Пройшов точно так само, як і німецький інженер Герман Ґорінг в кінці 1873-го, який не лише провів гірську розвідку регіону, а й склав карту, де вперше назва "Мачу-Пікчу" і фігурує. До знаменної експедиції 1911-го року, про яку теж мова піде нижче, на районі тинялися французькі енциклопедисти і всілякі графи, які точно фон Гумбольдт, знаходилися в ширшого зрізу мандрівках, тому на окремий і важкодоступний гірський регіон не звертали особливої уваги, щоправда всі стабільно жалілися на жахливу якість прадавніх інкських доріг, розбитих місцевими караванами в'ючних тварин і самим часом. Та в кінці 19-го століття з'являється кілька джерел, які присвячені саме походу в гірські, віддалені регіони, настільки важкодоступні, що їх навіть конкістадорська навала обійшла стороною. І серед них звіт Германа Ґорінга під назвою "Доповідь Верховному уряду Перу про експедицію в долину Паукартамбо", який містить карту "Mapa de los Valles de Paucartambo, Lares, Ocobamba y la Quebrada del Vilconota Levantado por Herman Gohring Enginiero Estado, Cuzco, Diciembre 1874", яка містить не лише першу картографічну згадку "Мачу-Пікчу", а й ефект пафосної-і-незрозумілої назви, яка все найважливіше й приховує.

Звіт пронизаний зверхніми колоніальними судженнями прямо зі старту: "Верховний уряд, одухотворений похвальною метою підкорити дикунів долини Паукартамбо, відкрити ці величезні регіони для колонізації...", парадоксально, як сильно форзац видання цього звіту Ґорінга нагадує скелю з жилами золота й крові, заради яких в перуанські гори свого часу люди Франсіско Пісарро й приперлися. Та хоч нотатки і просякнуті колоніальною зверхністю, авторові все таки йдеться про внесок:

"...незабаром на картах Перу з'являться назви невідомих місць. Плоди великих витрат, викликаних цими дослідженнями, будуть пожинатися країною, бо це родючі гори та посушливі пагорби Кордильєр, де знайдені ресурси, які будуть використовуватися і це стане справжнім багатством Перу".

Документ займає більше ста сторінок і багато уваги приділено жалінням на хвороби, тумани, комарів, водопілля, форсуванню річок, вбивству безневинних тварин, пройобам водного транспорту, валові дерев динамітом, перерахунку походної битовухи, зрештою спорадичних контактів з місцевими, доєднання до експедиції політичних вигнанців, скорочення складу учасників через недостатню кількість провіанту ("З цього дня і почалися всі нещастя"), переказу легенд про втечу від конкістадорів в досліджувані Ґорінгом гірські долини правителя інків з двадцятьма тисячами вірних і заснування там імперії, зрештою таки описання старовинних руїн та фортець, які нас цікавлять.

Ґорінг описує прадавні башти, стіни та підземні комунікації, але робить це без емоцій місіонерів і професури, про свідчення яких я розповім нижче. Він повністю відповідає амплуа "інженер та колоніальний прагматик", але найцікавіше в його писанині те, що вже в 1873-му році, за 28 років до першої настінної каракулі місцевого і за 39 років до відкриття Мачу-Пікчу експедицією Єльського університету, він вже пише про цей об'єкт як про фортецю і щось ординарне, хоча йому могла бути відома якась одна башта: "...для лідера повстанців неприпустимо обирати Ольянтайтамбо своєю резиденцією, коли топографічне положення сусідніх фортець Чукілуска, Торонтой або Пікчу представляє більші переваги...»

Це була перша згадка найближчих, за духом до Прип'яті, руїн на землі. Штука в тому, що Ґорінг пройшов Мачу-Пікчу буквально по дотичній.

***

Ще один "дотичний" дослідник – французький мандрівник Шарль Вінер, який у своєму журналі "Подорож в Перу та Болівію" (Париж, 1880) хоч і зізнається, що йде слідами фон Гумбольдта, але зі старту промовисто свідчить, що робить це взагалі з іншою метою. Вінер цікавий не лише тим, що майже дістався до славетних руїн, а передусім своїм до руїн ставленням. Він зі старту говорить про них саме як про явище.

Звісно, відштовхує його расистський і зверхній тон, але те, з яким пієтетом він говорить про руїни... дуже близько до коментарів Ле Клезіо про відкриття чічімеками священного міста в "Описі Мічіокана". Послухайте уривок з "цеглини" подорожніх нотаток Вінера, який пояснює, чому в них з фон Гумбольтом зовсім різні цілі:

"Однако прошлое американского человека не привлекало в такой степени их научного интереса. Их интересовало все, кроме следов прошлого, погребенных под обломками мертвых городов Перу. И факт этот весьма закономерен, потому что название "мертвый город" примененное к древним густонаселенным городам Андского региона, более поразительно верно, чем когда оно применяется к остаткам классических стран или вымершим городам европейского средневековья. По прекрасным словам Людовико Ариосто, "сама смерть может дать жизнь", и действительно, подобно знанию того, как жить, существует определенное умение умирать, которое делает человека бессмертным.

Туземцы Андской страны не знали этого искусства. Они имели несчастье стать жертвами, не имея славы мучеников. Поэтому поэзия не спустилась на их огромную могилу, история не подняла кровавую пелену, охватывающую столько поколений, чтобы попытаться реанимировать это неизвестное прошлое. Смерть отняла у перуанского человека все права, не пощадив ему самого жестокого: забвения.

Пройдите посреди греческих или римских руин, между разбитыми колоннами форума, по ярусам амфитеатра, под галереями храма, и эти руины под бодрящим действием памяти снова поднимутся, жители прошлого оживят их. Статуи богов и героев воспоют стихи Гомера, Вергилия и Горация. Вы знаете этих мраморных Цезарей, вы могли бы процитировать их слова. Барельефы этих урн пересказывают сцены, знакомые вам с юности.

Все напоминает вам об их огромной и плодотворной деятельности, и через их труды вы пожинаете плоды идей, посеянных этими мертвецами. Для вас жизнь, циркулирующая в этом древнем мире, чище настоящей жизни; это апофеоз гениальных людей.

Какая же разительная разница между этим бессмертным пламенем, освещающим века, и солнцем инков, жестоко погасшим при появлении испанского креста!

В голых и однообразных галереях американских городов прошлого, в этих молчаливых домах, в дворцах без памяти, в храмах без Бога зритель понимает, почему так много ученых не нашли тайну перуанского прошлого. Поэтому важно восполнить этот пробел. Искать элементы для реконструкции этого исчезнувшего мира; объединить основные характеристики этого прошлого; классифицировать остатки всех памятников, которые выдержали вулканические толчки, атмосферные воздействия и завоевания; ... тщательно собирать местные легенды, пережившие столько катаклизмов, отчасти заполняя эту великую пустоту в памяти человечества. Такова задача путешественника".

Він навіть чув історії про Мачу-Пікчу і вирішив руїни ці пошукати, але пройшов повз і від того так жаль, бо навіть відкривши один з інших інкських палаців та описавши його, він виявив себе людиною закинутого, не кажучи вже про слова вище:

"В этом ущелье меня ждал самый приятный сюрприз. Река вызвала оползень, и мы не могли следовать обычным путем, поэтому шли через кустарники ... и внезапно оказались перед гранитным дворцом ... Интерьер и экстерьер были скрыты возвышающейся тропической растительностью особенно буйной в этом месте. Вероятно, это была одна из промежуточных станций ... Это неожиданное открытие, вызванное величайшей случайностью, заставило меня понять, сколько драгоценных находок мы еще можем и должны сделать в этих областях, прежде чем узнать землю инков окончательно, полностью”.

Поряд із сильними описами джунглів Шарль Вінер зверхньо описує життя туземців, їхні хвороби, істуканів навколо Куско та гробниці там само, системно досліджує регіон відправляючись то в одну, то в іншу долину і намагається глибше заритися в суть... В його "цеглині" купа ілюстрацій, на відміну від щоденника Ґорінга, або щоденника першовідкривача Мачу-Пікчу Гайрама Бінґема, де вже є яскраві й промовисті фото, справляючі куди сильніше враження. І перехід від ілюстрацій до фото в книгах першовідкривачів надає їм додаткової сили. Якщо малюнок завжди може бути гіперболізацією, то фотографія сто років тому точно передавала все, що дослідник бачив і враження справляла куди сильніші.

Вінер обожнював руїни, системно ходив поряд, намагався описати все заповнивши лакуну, яку фон Гумбольдт залишив неторкнутою, дуже близько підібрався до найбільшої таємниці... але пройшов повз Мачу-Пікчу, яке так і залишилося чекати місцевого візитера, що у 1902-му році нашкрябає на стіні автограф, точно це мародерський надпис 90-х з Денисовичів, залишений тубільцями до того, як ваш покірний слуга приперся туди в компанії таких само навіжених паломників виключно заради письмових свідчень і фото.

***

Щодо злої іронії, перебування поряд та проходження по дотичній найеталонніших руїн світу, Шарля Вінера переплюнув хіба Фрей Сабате. Гугл мовчить про цього чоловіка, але не мовчить його трьохсотсторінковий фоліант "Подорож отців-місіонерів монастиря Куско" (Ліма, 1877). Не мовчить і розкриває місіонера-паломника-дослідника, чим принципово відрізняється від згаданих тут, інших нотаток. Такий собі брат Юніпер Тортона Уайлдера, якому не знайшлося трагедії обірваного підвісного мосту. І я вірю, що Уайлдер перед написанням роману "Міст короля Людовіка Святого" читав звіт Сабате, а Гюстав Ле Клезіо – добре знав фоліант Вінера, звідки й заразився схожим пієтетом, який перекочував у "Праздник заклятий".

Нотатки ж Фрея Сабате просякнуті стриманим, благородним тоном: "Моя поездка на Гору не имела любопытствующей цели, как у того, кто отправляется в поисках приключений-развлечений, где природа демонстрирует суровую красоту без искусства или искусственности; это не было увеселительной поездкой или эксцентричным романтизмом ... У моего путешествия была другая цель ... огромные богатства, которые эти Горы предлагают путнику остались для тех, кто хочет ими воспользоваться. Я с ненасытным честолюбием отправился на поиски более ценных сокровищ, которые там затерялись: тысяч и тысяч людей в одиночестве, заключенных в дикости и отрыве от истинной веры..."

Він теж часто використовує слово "дикуни" (salvajes), втім, це симптом світогляду-тогочасу, коли білий християнин був єдиним носієм світла істини, яке й пер в джунглі, як Радянський Союз кампанію атеїзації на поліські болота.

На сторінках своєї "цеглинки" Сабате описує місіонерські ініціативи, нарікає на нечесність племен які прикидаються християнами заради подачок, на важкість переносного вівтаря, страхається бути вбитими індіанцями й хоч і заривається в описання походної битовухи, але добре описує те, що відбувалося в душі у місіонера, який відправлявся в джунглі. Він неймовірно чітко пояснює свою місіонерську суть у словах, які я приведу нижче, але в них читається ще дещо, знайоме всім, хто свого часу присвятив себе паломництвам в Зону, бо Фрей Сабате та його нікому не відома книжка для нас важливі ще й тому, що він як і ми, такий само паломник:

"Нас было трое бедных верующих, не имевших материальных средств и имеющих печальную перспективу. Наша ситуация была аналогична ситуации апостола Павла, которая в книге Acta Apostolorum объясняется такими словами: «И ныне вот, я, побуждаемый Духом, иду в Иерусалим, не зная всего ... там со мной произойдет то, что уверяет меня Дух Святой о всех городах, говоря: в Иерусалиме ждут меня темницы и скорби»".

Він просто embraced ethernity, пішов їй на зустріч, розкинувши руки з дробовиком, переносним вівтарем і чітким розумінням того, що мандрівка може бути для нього останньою. І в цьому він сильно нагадував куди відомішого Давида Лівінгстона.

Сабате відправляється в Урумбаба, яка іспанською називається неймовірним Valle Sagrado de los Incas ("Священна долина інків"). Мачу-Пікчу він так і не знайшов, але пообідав прямісінько поряд. Він його й не шукав, це не Шарль Вінер, але текст Сабате просякнутий містикою, релігійністю та рефлексією, а зважаючи на те, що Урумбаба повна важливих і промовистих руїн, як фортеця Ольянтайтамбо або тераси Морая, не кажучи вже про руїни менші та захаращені інкські дороги, то записки Сабате – гарячий документ епохи і промовиста зустріч з закинутим, безцінна, якщо ми хочемо розширити сприйняття нашого Мачу-Пікчу, нашої Прип'яті.

Сабате доволі детально описує фортецю Ольянтайтамбо, але робить це перераховуючи методично кожну дрібницю, ніби гіперреаліст, що текстом намагається зафіксувати все-все побачене, замінити малюнок, тож це довге описання фортеці я тут не приводитиму. Бо є в нього уривки набагато цінніші та яскравіші наприклад за опис, який залишив Александр фон Гумбольт. Ось Сабате йде по старій, закинутій дорозі інків:

"Мы находим древний путь, восходящий ко временам инков, труднопроходимый, простирающийся до тех пор, пока не встретится с рекой, на противоположной стороне которой можно увидеть еще один путь, похожий. Пройдя немного, нам пришлось перейти вброд рукав реки, затем подняться по очень длинному и высокому склону из скал, более сложному и трудоемкому, чем предыдущий, так что, чтобы подняться на него, нам пришлось крепко держаться за кусты и корни, которые там были, и изнурять себя, чтобы подняться на ступеньки, которые тоже там біли. Они частично доходили нам до талии".

Закинуті дороги мають таку само важину́, як і точка призначення. Тріщини в покритті, з яких проростає трава; мох і листя, які поволі відгризають дорогу зліва-і-справа, звужують раніше проїжджу асфальтку до вузенької стежини і всі кілометри шляху з силою найфактурніших руїн нагадують про те, що людям довелося звідси "відкотитися". Це наче закинута залізниця, одним лиш кадром якої можна показати масштаб інфраструктурного колапсу набагато промовистіше, ніж знімками покинутих хат.

Те, як автор описує підйом та прохід небесними дорогами інків, з маскульту найбільше підходить під епізод з "Володаря Перснів", де Фродо, Смеаґорл і Сем піднімаються в Мордор, тільки там все похмуро, а тут еталонна долина джунглів-замирення і все те, за що ми ставимо лайки Reels’ам з португальського острову Мадейра, де водоспади і джунглі сягають астрономічної, неземної краси.

З-поміж купи побутових деталей щоденника часом пробивається те, що я в таких "цеглинах" шукаю, свідчення про те, що відбувалося у паломника в душі: "Мы шли, мы не знали, находимся ли мы у смерти или в конце того рокового, огромного пути, который вместо жилища для живых, казалось, вел на меланхолическое кладбище, заставляя нас доверить свои души к Богу, как будто уже наступил последний момент, в который мы должны были немедленно предстать перед самым честным Судьей".

В цьому щоденнику є ще багато цікавого, але закінчу я на найважливішому. Прочитайте ось цей, наче ординарний шматочок тексту, який не говорить абсолютно ані про що, не дає вражень і просякнутий буденністю. Прочитайте від початку і до кінця:

"...мы благополучно прибыли в гасиенду под названием Медиа-Наранджа и на следующий день, в воскресенье, имели удовольствие отслужить Мессу, утешая духовной помощью наши сердца." "Было воскресенье, мы приостановили поездку, освятив День Господень, который в тех местах, к сожалению, мало чем отличается от остальной недели. В течение этого дня у нас было достаточно времени, чтобы созерцать редкости, которые предлагает природа в этих местах, и мы были поражены, лицезрев трудности, которые пришлось преодолеть, чтобы в некоторых местах расчистить путь".

Так от, це відбувалося у підніжжя Мачу-Пікчу, руїни якого Фрей Сабат пройшов, біля яких він проводив час, на вершини яких міг навіть дивитися. Це сталося за тридцять сім років до того, як американський історик Гайрам Бінґем залишив свій, неймовірний, щоденник експедиції під назвою "Дослідження землі інків у гірських районах Перу".

***

Гайрам Бінґем, пізніше відомий як політик і прообраз Індіани Джонса, тоді був директором Перуанської експедиції, організованої Єльським університетом і Національним Географічним Товариством. Свідчення його яскраві і багатогранні cаме в тому плані, який нас цікавить: першого контакту з величним, закинутим. Саме він відкрив руїни Мачу-Пікчу і завдяки його експедиції про них дізнався весь світ. Його щоденники читати ще цікавіше:

"В июле 1911 года мы впервые вошли в этот чудесный каньон Урубамба, где река вырывается из холодных регионов около Куско, прорываясь сквозь гигантские гранитные горы." "По разнообразию ее очарования и силе ее чар я не знаю ни одного места в мире, которое могло бы сравниться с ней. Здесь есть не только огромные снежные вершины, возвышающиеся над облаками более чем в двух милях над головой; гигантские пропасти из разноцветного гранита, возвышающиеся отвесно на тысячи футов над пенящимися, сверкающими, ревущими порогами; здесь также орхидеи и древовидные папоротники, восхитительная красота растительности и таинственное колдовство джунглей."

Відкриттю Мачу-Пікчу допоміг випадок. Експедиція Бінґема стала на перепочинок і випадково, майже як хлопці з рукопису 512, законтактувала з місцевими, які порадили їм руїни на гірському хребті. Бінґем наголошує, що луна легенд і переповідок про цю фортецю довго взагалі не викликала зацікавлення місцевих дослідників, бо вони добре знали, як їх співвітчизники люблять перебільшення й вигадки. Та коли Бінґем проявив плівку і показав знайомим перуанцям неймовірну знахідку, вони очам не могли повірити, бо постійно проходили повз, навіть знали шматочок руїн на вершині, але завжди думали, що це якась одна башта.

Втім, поодинокі розповіді місцевих, гірських розвідників та решти locals дозволяють стверджувати, що руїни Мачу-Пікчу спорадично і поодиноко відвідувалися з другої половини 19-го ст., але ці відвідини нефіксовані і схожі на те, чим були візити металюг у Прип'ять в 1992.

Нижче я свідомо приводжу довгі цитати Бінґема і не скорочую їх саме тому, що це те, що ми шукаємо. Яскраві свідчення про відкриття закинутого міста:

"В течение часа и двадцати минут мы тяжело поднимались. Значительную часть ползли на четвереньках, иногда держась кончиками пальцев. Кое-где примитивная лестница, сделанная из грубо обтесанного ствола небольшого дерева, была установлена так, чтобы помочь преодолеть то, что без нее было бы непроходимо. В другом месте склон был покрыт скользкой травой, где было трудно найти опору. Гид сказал, что здесь много змей. Влажность была большой, жара невероятной." "Два приятных индейских фермера, Ричарте и Альварес, выбрали это орлиное гнездо своим домом. Они сказали, что нашли здесь много террас, на которых можно выращивать еду и обычно их не посещают нежелательные гости. Они не говорили по-испански, но от сержанта Карраско я узнал, что "немного дальше" есть еще руины".

І тут ми впритул підбираємося до суті. Саме цей момент про "місцевих, які користувалися ще робочими акведуками інків та вирощували їжу на терасах і були не в захваті від зненацьких візитерів, за якими обов'язково потягнеться держава зі своїми податками та повинностями", оцей шмат і потрапив на вентилятор маскульту, і його рознесло по всім паблікам. Втім, цей скупий абзац не передає того, що ми шукаємо. Добре, що це передає сам Бінґем:

"Индейцы сказали, что есть два пути во внешний мир. Один из них мы уже попробовали; другой, как они сказали, был более трудным — опасный путь вниз по скалистому обрыву по другую сторону хребта. Это был их единственный путь выхода в сезон дождей, когда мост, по которому мы пришли, становился непроходимым. Я не удивился, узнав, что они уходили из дома только "примерно раз в месяц". Ришарте рассказал нам, что они живут здесь уже четыре года. Кажется вероятным, что из-за своей недоступности каньон оставался незанятым в течение нескольких столетий, но с завершением строительства новой правительственной дороги поселенцы снова начали его занимать. Со временем кто-то поднялся на обрывы и обнаружил на склонах Мачу-Пикчу, на высоте 9000 футов над уровнем моря, изобилие плодородной почвы, удобно расположенной на искусственных террасах, в прекрасном климате. Здесь индейцы наконец-то очистили некоторые руины, сожгли несколько террас и посадили кукурузу, сладкий и белый картофель, сахарный тростник, фасоль, перец, древесные томаты и крыжовник..."

"Пройдя эти террасы, я вошел в нетронутый лес за ними и внезапно оказался в лабиринте прекрасных гранитных домов! Они были покрыты деревьями, мхом и вековыми побегами, но в густой тени, скрываясь в зарослях бамбука и спутанных лианах, можно было увидеть, тут и там, стены из белых гранитных тесаных камней, тщательно высеченных и изысканно подогнанных друг к другу".

"Я поднялся по чудесной большой лестнице из гранитных блоков, прошел по пампе, где у индейцев был небольшой огород, вышел на небольшую поляну. Здесь были руины двух самых прекрасных сооружений, которые я когда-либо видел в Перу. Они не только были сделаны из отборных блоков прекрасно зернистого белого гранита; их стены содержали тесаные камни циклопического размера, десять футов в длину и выше человеческого роста. Это зрелище заворожило меня".

"Эти руины не имеют другого названия, кроме названия горы, на склонах которой они расположены. Если бы это место было заселено непрерывно, как Куско и Ольянтайтамбо, Мачу-Пикчу сохранил бы свое древнее название, но за столетия, когда он был заброшен, его название было утеряно". "Из грубой надписи на стенах одного из лучших зданий мы узнали, что руины в 1902 году посетил Лисаррага, арендатор земель, расположенных непосредственно под мостом Сан-Мигель".

"...новая дорога привела Ричарте, Альвареса и их предприимчивых друзей в этот малоизвестный регион, дала им возможность занять древние террасы Мачу-Пикчу, которые веками оставались нетронутыми, побудила их сохранить открытой проходимую тропу через пропасти и позволила нам добраться до руин. Именно эта новая дорога открыла нам в 1911 году нетронутое поле между Ольянтайтамбо и Уадкиньей и позволила узнать, что инки или их предшественники когда-то жили здесь, в отдаленных твердынях Анд, и оставили каменные свидетельства величия и красоты своей древней цивилизации, более интересные и обширные, чем любые, которые были найдены со времен испанского завоевания Перу".

За іронією долі, схожість комплексу Мачу-Пікчу з Прип'яттю ще в тому, що перед смертю він перетворився в храм Сонця. Останніми його жителями були жінки, Діви Сонця, священні жриці, яких інки ховали від конкістадорів. Ці жінки, точно так само, як жреці кавказьких народів, де людські жертвоприношення теж відійшли в минуле, мали постійно знаходитися в Храмі Сонця у формі жертви, наче Прометейки, прикуті до місця, яко до скелі аби Сонце не згасло. Я писав про це детальніше у одній з попередніх нотаток. Деякі жриці втекли від загарбників у найнедоступніші регіони країни. Цим найпростіше пояснити, чому в руїнах комплексу Мачу-Пікчу знайшли більше ста жіночих скелетів і майже не виявили чоловічих. Схоже, що останній подих Мачу Пікчу – це таємний храм жриць культу Сонця, їхня схованка від конкістадорських загарбників.

Поклонятися Сонцю, а потім довго стояли закинутим, ось де схожість з Прип'яттю, сильніша навіть ніж схожість з першою іпостассю Буенос-Айреса.

***

Весь цей обширний заокеанський досвід потрібен аби розширити наш власний і про це влучно висловився Даг Мецгер, Ph.D. in literature і автор чудового подкасту "Literature and History":

"Передусім, я вважаю, що література – це пригода. Подорож у величезне розмаїття життів перед нами. І коли ви читаєте гомерівський гімн, трагедію Софокла, чосерівський сон-яву, староєгипетські повчальні оповідки або вірш про кохання Гая Валерія Катулла, ви відкриваєте погляди на світ зовсім не схожі на ваш. Погляди крізь призми минулих культур і народів, що дозволяють усвідомити, що наш світогляд не є ані нейтральним, ані продуктом якоїсь неминучої поступальної еволюції, а лише маленьким вузликом розгортання історії."

"...література також вчить нас, що багато з ключових точок людського досвіду універсальні. Батьки і діти, дощ і сонце, надія і втрата, кров і вода, любов і сміх, амбіції, поразка і невідповідність – центральні частини людського життя є темами літератури доби бронзи так само, як і романів сучасності. Прочитайте "Іліаду", вірші Сапфо, Книгу Екклезіаста, листи Цицерона чи сагу про Беовульфа, і в цих стародавніх текстах знайдете відлуння думок та переживань, до яких ви прийшли самотужки..."

"Зрештою, література може бути ... нагадуванням про те, що ми ніколи не повинні сприймати нашу cultural perspective як належне, і водночас нагадуванням про те, що ми всі дихали одним повітрям, пили ту саму воду і робили варіації одного й того самого протягом п’яти тисяч років писемної історії і двохсот п’ятдесяти тисяч років існування нашого виду."

І замість "Батьки і діти, дощ і сонце, надія і втрата" в нас першоконтакт із закинутим, тож варто доєднати до нашого власного досвіду інші аби поглянути з різних сторін, під іншим кутом, зрозуміти себе краще. І озираючись на розлогі свідчення поважних дослідників у пробкових шоломах, я задаюся питанням: а чи залишив свідчення першоконтакту я? Чи доєднав свою частку до шарів минулого, які невблаганно розмітає зривистий вітер часу і нам тільки й лишається, що намагатися ухопити їх аби встигнути прочитати перед тим, як новий порив вирве сторінки в нас із рук і віднесе назавжди, як воскові відтиски надпису під загадковою азорською статуєю, які португальці зробили в XVI-му столітті, але так і не змогли прочитати, і не залишили свідчень.

Залишити свідчення по собі. Тож я залишаю:

"15 листопада 2011-го року. Яковецьке лісництво, Чорнобильська Зона відчуження, неподалік закинутого села Денисовичі, відвідувань якого доти не фіксувалося. Ніч. Двісті метрів до білоруського кордону. Стара кам'янокладна дорога Російської Імперії, провалля в якій серед ночі зненацькі й сягають коліна, наїжджена автомобільна "колія" в траві поряд. На привалі двоє мовчки палять, третій рогзглядає небо і довго роказує про астрофотографію.

За пару годин вони увійдуть в село Денисовичі, переполохані наче гуси. В їх міфогеографії чим далі в цей бік, тим більше реліктів старої Зони можна зустріти: контрабандистів, бандитів та білорусів, які неодмінно "схоплять і заберуть до себе", в обійми режимів з відсутністю реклами в містах та утопічною ковбасною гастрономією на прилавках продмагів.

Вони мерзнуть у "відкритому" селі, яке принципово нічим не відрізняється від інших. Довго роблять постановочні фото, які мають увійти в історію, яка нікому ніколи не буде потрібна, яку забере час і несплата за доменне ім'я сталкерського форуму. Зрештою, випадково знаходять буржуйку в хаті біля лісничої вежі і поки готується вечеря на вогні з парканів лісництва, поки відігріваються кості й від тепла в кибітці прокидаються сотні мух, один з чоловіків довго і старанно, величезним ножем вирізає на столі надпис "Слава анархо-вандальскому отряду имени Майора Немчицкого".

Автограф цей може здатися нічого не значущою тарабарщиною і, в принципі, нею і є, втім це перший "автограф", який стосується доби натуралістів, а не конкістадорів-чорметників, тож я розшифрую його аби він залишився в історії географічних відкриттів останніх клаптиків нашої terra incognita.

Неясно, хто такий цей "Майор Немчицкий", про нього мовчить гугл і Вікіпедія, а написане з великої "Майор" підказує, що мова не про звання, а про щось більше. Зі слів одного з першовідкривачів, який цей "загін" вигадав, якось ввечері міліціонери затримали його в Києві за розпиття алкогольних напоїв і доставили у відділок аби оформити протокол про адміністративне правопорушення. Його привели під дільницю, але звідти вискочив вдризг п'яний майор міліції в доброму гуморі, глянув на затриманих, видав "А? Шо? Оптустите пацанов, майор Немчицкий сегодня гуляет!" і побіг у своїх справах. Хлопців тому відпустили, а "Майор Немчицкий" став локальним нано-мемом, символізуючим пофігізм чорнобильської міліції, яка була настільки неуважною і займалася якимись настільки своїми справами, що ваш покірний слуга та йому подібні завжди поводилися за колючим дротом максимально вольготно. Тому автограф цей не містить якогось потужного семантичного навантаження, в ньому не закладені зерна, з яких проросте національна ідея чи ще щось в такому дусі, але важливо було його розшифрувати. Най це свідчення залишиться в історії, як уривчасті записки конкістадорів, бандейрантів та послідовників Александра фон Гумбольдта.

Я повернувся в Денисовичі так само в листопаді, через сім років. Надпис на дерев'яному столі уцілів, я приклав до нього руку і довго її тримав, поки він нагрівав мені душу, наче перші каракулі на Мачу-Пікчу 1902-го року, про які у щоденнику радісно згадував Гайрам Бінґем.

І мої свідчення першовідкриття були б не повні без першоконтакту з Прип'яттю і хоч паломники тоді в місто частенько вже проникали, явище залишалося лакуною дрібки ентузіастів, не кажучи вже про те, що ваші емоції особистого першоконтакту завжди настільки ж цінні, як записки всіх цих панів у пробкових шоломах, бо вони доповнюють лабіринт сприйняття. Тож я свідчу:

"Після двох діб поневірянь Зоною, невдалих бродів, маршрутних гаків та мокрих ніг, я і ще двоє паломників, підійшли до закинутого міста Прип'ять. Під густими хмарами темрява стояла непроглядна, але налякані можливими впіймами, ми не вмикали ані світлинки, ані ліхтарика. Я вперше ввійшов у місто в ніч 11-12 листопада 2010-го року біля спортивної крамниці "Старт" і потім ще кілометр плівся вулицею імені академіка Ігоря Васильовича Курчатова аби набрати води на пристані.

Лави закинутих висоток зліва-і-справа нависали справжніми скелями, ніби я гірською долиною інків суну, ущелиною, крізь яку дорога лише одна і справді одна, бо я не знав тоді іншої. Помираючи від утоми ми ледь тяглися і двадцять бетонок до пристані здавалися двома сотнями, трьома тисячами, мільйоном кам'яних палаців, мультиплікованим лабіринтом київських "спальників", Парфеноном і Афінським Акрополем водночас; на них я накладав всі проекції нескінченності аж вулиця Курчатова струною розтяглася у вічність, а ми на ній зменшилися до розмірів атому. На цій вічній дорозі, після півсотні кеме за добу, останні метри вимірюються виключно астрономічними одиницями.

Гупання мародерів у п'ятиповерхівках ліворуч-праворуч лякали нас, ці пронизливі звуки минулого, відголоски конкістадорської Зони, яка ще відходила у конвульсіях, коли в неї вже залітало покоління юннатів обвішаних фототехнікою, віскарями і каріматами.

Перед тим, як темрява рваного сну забрала мене, я запам'ятав мокре каміння пристані, поїдені часом східці до судомів холодної води, силуети трьох струнких прип'ятських "свічок" й такі само довгі-і-темні бетонні східці в небо найкращої із квартир. Там ми розвели багаття з паркету аби хоч якось зігрітись і я заснув прихилившись спиною до крижаної стіни.

Заплющив очі і Прип'ять забрала мене".

Маркіян Камиш
25 жовтня — 3 грудня 2024

Джерела, примітки, переклади
(доповнюється)

Всі примітки подані в кінці тексту, бо він не є науковим дослідженням і не прагне таким бути, тому перевантаження тіла зносками тільки зашкодить. Якщо вас зацікавив якийсь конкретний фрагмент чи нюанс у джерелі, ви можете звернутися напряму до автора “Міфогеографії” і, можливо, він вам відповість та все пояяснить. Фотографії, про які я почасти розводжуся в тексті, описую їх красу та доречність, я зумисне залишаю за кадром, оскільки текст цей про міфогеографію і terra incognita, так що нехай вони послужать додатковим простором для додумування.

1. Штучний інтелект, а саме Claude AI та Google Translate — привітаємо їх серед джерел, ба навіть більше, інструментарію для написання цього тексту. Роль Claude AI, направду, дуже символічна: я надав йому можливість ритуально прикласти руку до справи і написав за його допомогою пару абзаців тексту (зокрема, він підказав деталі про подвійне небо в міфологічних системах водяно-болотяних угіддь і зорієнтував у масиві літератури про міфи африканських народів, підказав деталі про їхні міфотворчі сюжети). Роль же Google Translate незрівнянно більша. За останні роки ШІ доріс до того, що завдяки йому можна працювати з джерелами на невідомих мовах, якщо не на рівні повноцінних наукових досліджень, то принаймні на рівні розвідок. Google Translate погана ідея, щоби покладатися на нього у напівтонах, втім, для наших задач його рівня вже більш ніж достатньо. Ще трохи і утопія про Антивавилонське Стовпотворіння стане реальністю. Тож давайте подякуємо Google Translate і Claude AI, і сподіватимемося, що технологічна сингулярність і надалі полегшуватиме працю всім, хто працює з масивами джерел, спрощуватиме роботу, нівелюватиме рутину і наближатиме до суті.

2. "Phoenicians in Azores (Portugal), myth or reality?" by Nuno M C Ribeiro. Proceedings of the 15th Symposium on Mediterranean Archaeology, held at the University of Catania 3–5 March 2011.

3. "Early Atlantic Navigation: Pre-Portuguese Presence in the Azores Islands" by António Félix Rodrigues, Nuno O. Martins, Nuno Ribeiro, Anabela Joaquinito. Archaeological Discovery, 2015, 3, 104-113.

4. "New Unknown Archaeological Data in Azores: The Hipogea of the Brazil Mount, Terceira Island (Portugal) and its Parallels with the Cultures of the Mediterranean" Nuno Ribeiro, Anabela Joaquinito, António S. Pereira.

5. Góis, Damião 1567. ‘Chronicles of Prince D. João’, chapter IX.

6. Frutuoso, Gaspar 1590: ‘Saudades da Terra’ volume VII.

7. "Загадочные летописные животные Киевской Руси" А.Н.Цвелых Институт зоологии НАН Украины (Киев, Украина). "Природа" №2, 2021.

8. Г.И. Королев, "Несколько дополнений к "лютому" зверю". Журнал "Гербовед". 1998. № 4 (30). С. 141-144.

9. Клейненберг И.Э. "Лютый зверь" на печатях Великого Новгорода XV в. // Вспомогательные исторические дисциплины. Л., 1969. Вып. 2.

10. Шарлемань Н.В. Загадочный зверь Древней Руси // Зоологический журнал. 1964. Т. 43. Вып. 2.

11. Іпатіївський літопис.

12. "Predators оё Culture: Jaguar Symbolism апа Mesoamerican Elites" Nicholas J. Saunders. World Archaeology, Vol. 26, No. 1, Archaeology of Pilgrimage. (Jun., 1994), pp. 104-117.

13. "Wise People of Great Power: Jaguar-spirit Shamans Among Baniwa of the Northwest Amazon". Robin M. Wright.

14. "Mokele-Mbembe: The Search for a Living Dinosaur" by Benjamin Radford.

15. М.П. Кучера "Городища милоградської культури в Київському Поліссі" (1976).

16. В. К. Козюба. "Давні укріплення півночі Київського Полісся: стан і перспективи дослідження" зі збірника "Археологія і давня історія України" Випуск 3(20). 2016. Київ. С.41-58.

17. Андрей Каминский "Демоническая Антарктида: художественные, кинематографические и прочие темные мотивы ледяного континента". Інтернет-журнал Knife.media.

18. Юлия Гавриленко"Когда Днепр повернул вспять. Как освобождали первый населенный пункт Беларуси?" (газета "7 дней").

19. А.В. Куза "Древнерусские городища. Х-ХІІІ вв. Свод археологических памятников". Москва, 1996.

20. "Праздник заклятий. Размышления о мезоамериканской цивилизации" Леклезио Жан-Мари. Издательство: Флюид ФриФлай, 2009.

21. Acta de fundación de Buenos Aires (1580).

22. "Relação histórica de huma oculta, e grande Povoação, antiguissima sem moradores, que se descubrio no anno de 1753" or Manuscript 512.

23. Jason Colavito "A Plausible Explanation for the Lost City of Manuscript 512".

24. The Original Manuscript of Ulrich Schmidl: German Conquistador and Chronicler.

25. "Explorations in the Highlands of Peru" by Hiram Bingham. The Riverside Press Cambridge, 1922.

26. "Beyond Comparison: Histoire Croisée and the Challenge of Reflexivity" by Michael Werner and Bénédicte Zimmermann. History and Theory Vol. 45, No. 1 (Feb., 2006), pp. 30-50.

27. The Corsican: A Diary of Napoleon's Life in His Own Words.

28. “Народная демонология Полесья. Том 1-4". Сост. Л. Н. Виноградова, Е. Е. Левкисвская.

29. "Чорнобильська трагедія. Документи і матеріали". Упорядники: Н.П. Барановська, Н.В. Маковська, М.Д. Парфененко, Є.П. Шаталіна. Київ, "Наукова думка", 1996.

30. Даг Мецгер, подкаст "Literature and History", епізод 1.

31. "Mapa de los Valles de Paucartambo, Lares, Ocobamba y la Quebrada del Vilconota Levantado por Herman Gohring Enginiero Estado, Cuzco, Diciembre 1874".

32. Шарль Вінер "Подорож в Перу та Болівію" (Париж, 1880).

33. Фрей Сабате. "Подорож отців-місіонерів монастиря Куско" (Ліма, 1877).

34. Александр фон Гумбольдт "Путешествие в равноденственные области Нового Света в 1799-1804 г.г.".

35. Плано Карпини, Иоанн де. История монголов : Текст, перевод, комментарии / под ред. А.А. Горского, В.В. Трепавлова; подгот. лат. текста П.В. Лукина, пер. с лат. А.А. Вовина, П.В. Лукина, коммент. А.А. Горского, П.В. Лукина, С.А. Масловой, Р.Ю. Почекаева, В.В. Трепавлова; вступит, ст. А.А. Горского, В.В. Трепавлова ; Ин-т российской истории РАН. М.: ИДВ РАН, 2022. 383 с.

36. Дзюба О., Ігнатова О. Г. Левассер де Боплан. Опис України.. — К., 1990- Т.1-2 //Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. — Львів, 1991. -Т.222. — С. 463—465.

37. The Curse of Lono by Hunter S. Thompson.

38. Маркіян Камиш "Оформляндія".

39. Маркіян Камиш "Геродотове море" (колонка для газети "День" від 31 липня 2017 року).

40. Description de l'Égypte. Paris, 1809.

41. “Очерк работ Западной экспедиции по осушению болот (1873–1898)”. Текст составлен И. И. Жилинским ; при участии чинов экспедиции: инженеров путей сообщ. И. К. Милицера, И. К. Сикорского и К. И. Малаховского.

42. Адам Гонорий Киркор. "Живописная Россия".

43. "Historia verdadera de la conquista de la Nueva España" by Bernal Díaz del Castillo.

44. The De Soto Chronicles: The Expedition of Hernando de Soto to North America in 1539-1543 edited by Lawrence A. Clayton, Vernon James K ernon James Knight, Jr night, Jr., and E ., and Edward C. Moor d C. Moore.

45. Джеймс Глейк “Хаос. Створення нової науки”.

46. Палессе Луізы Бойд. Фотаальбом выдадзены ў рамках праекта «Шляхамі экспедыціі Луізы Арнер Бойд. Да 80-годдзя легендарнай экспедыцыі амерыканкі», падтрыманага Пасольствам ЗША ў Беларусі. Аўтары-укладальнікі: Эдуард Злобін, Дзмітрый Кісель.

47. Шпилевский П. М. Путешествие по Полесью и Белорусскому краю. — Санкт-Петербург, 1858.

48. Джаред Даймонд “Ружья, микробы и сталь”.

49. “Great Lynx, the Thunder, and the Mortals”
    https://miidashgeget.wordpress.com/2019/02/24/great-lynx-the-thunder-and-the-mortals/

50. Perspectivism and Shamanism in the Jungian Clinic: the Jaguar as an Archetypal Image of the Latin American Cultural Uncoonscious.

51. Шарлемань Н.В. Природа и люди Киевской Руси. К., 2015.

52. “Machu Picchu: Earliest Maps and 19th Century (pre-Hiram Bingham) Visitors” by Daniel Buck.

53. Тарас Григорович Шевченко “Кавказ”.

54. Гесіод “Теогонія”.

55. Есхіл “Прометей закутий”.

56. Джордж Байрон “Прометей”.

57. Йоган Гете “Прометей”.

58. Карл Маркс «Предисловие к диссертации “Различие между натурфилософией Демокрита и натурфилософией Эпикура”». Берлин, 1841.

59. Чеснов Я. В. Миф о Прометее и витальные основы личности // Развитие личности. 2007a. № 2. С. 70–100.

60. Борис Сергеев “Генетика Гепардов”.

61. В.В. Мавродин «”Тур”, “лютый зверь” и “пардус” древнерусских источников” (К вопросу об охотничей терминологии в Киевской Руси).