Дрібна фракція

“Дрібна фракція” — нотатки про пізні чорнобильські паломництва. Доба переосмислення тиші, коли вже не лишалося таємниць і плямок terra incognita, але з’явилося сильне відчуття дому.

***
Був, чотири дні був. Бачив над водою танці туману:
маслянисті тіні, що кличуть на інший берег ріки за якою темнішає,
твердішають приголосні і розпадаються голосні.

Бачив білку, що галяса́ла по стінам
і осінні факели струнких тополів на даха́х.
Чув ритмічні удари коліс авто на бетонці:
сплутав їх з вітром і ні.

Повз статуї, вкриті мохом, поспішав у ангар.
Сховатись від ночі під його склепіння й бетон.

Спати під Місяцем і цяткою Юпітера поряд із ним.
Ніколи не зачиняючи гермодверей.

***

Нестерпно тягне долучитися тиші.

Заскочити на київську картографічну, набрати генштабу 1:100000,
довго зліплювати листи у здоровенний один.

Дві години ламінувати скотчем, зникнути з пеленгаторів і вагатися де ночувати: на станції зондування іоносфери чи станції космічного зв'язку?

На всіх цих станціях, таких неефективних і грімголос титулованих зорями аж розкурочених, захоплених вібраціями протягу, насичених запахами мокроти.

Я дев'ять років не ходжу на київську картографічну фабрику, боюся навіть про неї загуглити, страшніше хіба приїхати, а її вже нема, теж закинута і доведеться туди вломитися аби в закинутого забрати топографію закинутих місць.

це як чекати автобус на вкритій мохом зупинці
я годин десять чекав
автобус не приїхав
зрештою, я й сам звідти не вибрався

***

обожнюю карантин, він виправдовує мій спосіб,
місяцями не бачити нікого крім неї,
вибігати в зону не до людей

щасливим пірнати в туман, пити з болота навпопічки
молитися за мої зітлілі острови блаженства
Варовичі і Буда-Варовичі, Новий Мир і підпалений старий

благати те повернути всі темпоральні кристали і великі атрактори
лити водяру на асфальт, де його ще видно під листям
в надії, що розростеться, руйнація відмотається,
зі спалахів пожеж народяться села, хащі повростають у землю

приповзати до неї мертвим
покусаним аж витікає щось жовте
засинати ў душі
десять років клястися, що востаннє

***

пити тільки з річок. навпочіпки, на світанку
торкатись губами води, ніяких долонь

як звір, без речей, навіть без пляшки з водою
лише біопаспорт і довідка про прописку (без неї не дійсний ID)
і смартфон в целофані, від зливи

отак завжди: пластик, майбутнє, але з випискою на все А4
ніби маю щось пред'являти всім цим деревам
доводити, що не звір (я ж без речей)

добре йти без нічого
забуваю, що в Зоні. навіть про грозу забуваю
в спеку одяг швидко сохне на тілі, з розгону форсую річки
тільки довідку тримаю повище над головою аби не змокла, завжди

***

Я щойно із Зони. З найглухішої її закуті, де поросла хащами залізниця, нескінченне болото і тисячі острівців суші, поєднані трухлявими дошками мостів, мостиків і мостенят. Там водонапірки позрізані на метал, а у закинутих лісничих вежах в'ють гнізда птахи. І навколо тих веж — тільки непроглядне молоко ранкових туманів, яке загортає поодиноких блукачів у щільний, листопадовий кокон.

На кілька днів запірнув у густий коктейль спокою, смутку і забуття, в якому життя синхронізується з ритмами Сонця, а внутрішній годинник — налаштовується на крейсерську швидкість перистих хмар.

Досі не випірнув.

***

Прохолодна тиша тебе перетікає в тишу публічних бібліотек, стає тишею Зони, а потім ‒ глухотворним оркестром вертолітного техно і ранкових трелей птахів. Тремтінням неба під ногами, яке бачу хіба у дзеркалі болота, подовгу перестрибуючи на ще один острівець.

Тиша доєднується до тиші, виходить з берегів і пронизує, як весна, що почалася нарешті: килимастим барвінком заповнила вулиці, а хмарами яблуневого цвіту ‒ замаскувала згарища і хати.

Я давно вже хат не шукаю і відмовився від доріг ‒ це лише топографічний конструкт, нав‘язаний нам імперською картографією.

І не молюся Навігатору більше. Не схиляю перед ним голову, не б'ю поклонів нашому супутниковому богові аби він задобрився і вказав шлях до мети.

Бо немає ніякої мети.
Є я і ти моя Зоно, моя вічна любов.
Моя велика, блакитна зірка.

***
Дерев'яні шпали на колії закинутої залізниці забрала велика пожежа. Перетворила їх на капкани, куди провалюєшся чоботом, застряєш і падаєш на долоні, на які налипає купа мокрих, соснових колючок.

Рештки шпал скоро зітліють, тільки іржаві рейки тягтимуться через лабіринт джунглів рятівною ниткою патрулів, які промочили GPS-навігатори і заблукали.

Дякую всім недобрим людям, хто пробував нас заборонити. Інакше б ми так не зібралися. Так надовго, аби ранки в потрощених хатах мінялися всенощними під фресками церковних бань, дрімотою на прип'ятських дахах і світанковими залізничними переїздами.

Ми б не прокидалися на веранді з панорамними вікнами в серці глухого лісу серед непролазних хащів і туману такого густого, що не боїшся навіть патрульних дронів з пристроями нічного бачення.

Цього разу ніщо не перебивало шум тиші. Тільки віддалений гул станцій автоматичного контролю радіації і скрегіт лапок птахів, сідаючих на битий фарфор лепівських "чашок".

Ми?

Ми не залишали слідів. Тільки відбитки каріматів на побілці, педантично затушені свічки після тайних вечерь у храмах і зламану траву на болотах, що пересохли.

І поліції не зустрічали. Хіба машини на нічній трасі, такі недоречні у вимірі гіперспокою Зони. Велетенські тварини, зіткані з гуркоту-світла. Вони розлякували нас, як дрони етнографів — неконтактні племена Індонезії.

Я щораз падав у зарості акації, чекав поки машина проїде, роздивлявся в небі червону цятку Марсу і думав, що Зона як ніщо дарує внутрішню тишу, безцінну під градом новин. Тишу глибшу за гімалайську, карпатську і тишу пакистанських пустель.

З тієї тиші ще проросте наснага, як із закинутих човнів Зони виростають щогли дерев і широкі паруси крон.

***

Я вчора із Зони випірнув.

Сто кілометрів за п'ять днів, пташиний спів на повторі і жодних туристів чи поліції. Неймовірно повернутись і бачити, що місто твого серця хай ненадовго, та знов стоїть без людей.

Якось я писав, що зонаголіки — рухомі невблаганністю часу. Там, де час зупинився, ми поспішаємо бути, бо відчуваємо, що Зона зникає і закинуті міста швидко перетворюються в руїни та джунглі.

І велика пожежа тільки посилює бажання збиратись, повертатись, встигнути.

Місяць тому ми вивчали списки сіл, які забрав вогонь. І від кожної назви боляче ставало, бо то ж не просто назви, а улюблені хати, яким даєш імена.

Тому так радісно прийти зараз в Іллінці, Стечанку, Замошню і побачити, що там досі стоять наші затишні кубла з вимитими підлогами, листівками на підвіконнях і розсувними столами.

Новини про пожежу натякають, що склянка наполовину порожня. Але це брехня, не вірте в неї. Склянка повна: Зони ще багато і нарешті я повернувся її обійняти.

Вона вистояла і лишилась велетенською країною закинутого з селами, ЛЕПами, могильниками, мостами і висотками. В напутих туманом полях досі стирчать самотні хрести, а форсувати річки удосвіта — так само нестерпно холодно.

Зараз всі мегаполіси світу нагадують Прип'ять і карантин — навчив споглядати аж The Rolling Stones записали про це нову пісню. І ті, хто досі не цінував порожніх вулиць та повільних ритмів — тепер зрозуміють болотяних психів.

Пандемія — унікальна можливість побачити Прип'ять без людей. Туроператори вперто перетворюють її в Діснейленд і добре, що їх там хоч зараз нема. Хай місто подихає і хай пожежі та заборони вас не лякають: йдіть нелегально — це дарує час тиші та спокій для роздумів.

Це вже не кажучи, що нелегалка — вишуканий акт громадянської непокори, розтягнутий в часі на тиждень.

***

Як мене нема за колючкою — вештаюсь там подумки. Перебираю солодкі моменти прокидання, коли я в Зоні, це тільки перший ранок і попереду таких сім.

Протираю вологими серветками стіл, всипаний штукатуркою стелі.

Стаю на понтонний міст через річку і довго сперечаюсь про її колір: чи цьогоріч іржавіша? Обіцяю її більше не пити.

Залпом осушую літр води з підвалу станції зондування іоносфери. Вкотре оголошую її найкращою в Зоні і відмічаю: з нотками штукатурки навіть смачніше.

Медитую на дасі обчислювального центру і вивчаю рване відзеркалення антени Чорнобиль-2 у великій калюжі.

Забуваю переписати розклад і вечірня електричка ЧАЕС-Славутич їде якраз, коли я виліз на залізничний міст.

Знаходжу свою стару хату і сумую, як її розтрощили та завалили сміттям. Дивуюсь, що дерев'яний міст в селі Новий Мир досі стоїть.

Втомлений падаю на перехресті: мрію прилягти в хаті, але далі йду, бо які ще хати? Село згоріло п'ять років тому.

Вночі рахую сірі шпали покинутої залізниці до семи тисяч, переводжу погляд в небо, а воно їх зеброю теж миготить. Згадую, що середньовічні китайці називали зебру "небесная лошадь". Шпали уві сні бачу теж.

Дві години йду лісом перевірити загадкову позначку на генштабі. Приходжу, а там одна тільки хата з проламаним дахом. Довго п'ю чай на порозі і кажу: ну ось, ми відкрили лісництво Олинець.

***

Я щойно із Зони.

Дві доби наодинці, вісімдесят кілометрів тиші, травма коліна, запах мертвячини і гавкіт собак на станції космічного зв'язку.

Вершина Антен на світанку, океан сосняка і руді щупальця лісу, який погорів.

Дім по вулиці Корольова підпертий впалими соснами, вибухом папороті і співами птахів.

Пржевальці під ЛЕП. Руїни ангарів, гермухи порослі терням і спалені автобуси з надписами COVID-19 на них.

Закинута лабораторія потопла у виноградній лозі і вечеря з видом на градирню ЧАЕС.

Дві доби без сну, компенсаторний мікродрьом на ходу довжиною від секунди до двадцяти, видіння в небі над лісом, дегідрація як форма мазохізму, роса жадібно визбирана з хвої, укуси, подряпини, великі колючки акації увіткнуті в клапан рюкзака і ранкова маршрутка, на яку встигаєш в останній момент.

Промоклий iPhone і червоний екран смерті.

Фото не буде.

***

Нелегальне дослідження Зони — найблагородніша форма, бо тільки вона занурює достатньо. Та як практикувати це багаторіч, Зона винагороджує ще: методичні спостереження циклів поряд з руйнацією і наступом лісу змінюють сприйняття часу.

Зона пульсує.

Як сад біля дому в приватному секторі. Дивишся на нього роками, знаєш чого очікувати і цвітіння асоціюєш не з повільними процесами, а з короткочасними вибухами.

Якщо абстрагуватися від часу, папороть вибухає: з'являється швидко, пашіє зеленим, заповнює все, вигорає і в'яне під перший стукіт падіння білого наливу, що перестиг. Вибухають і троянди яскравими бутонами аж дивуєшся які важкі і пишні, все пробуєш в них не заблукати.

Після якогось моменту процеси буяття, миготіння пір року, наступ природи, руйнації та зникнення — пришвидшуються настільки, що стають єдиним дійством, грані часу стираються і всі стани та форми Зони існують водночас. Не розкладені поряд для ілюстрації четвертого виміру, а одномоментно вміщаючи всі фази обвітшання, ступені поглинення, а потім і смерті в обіймах трансгресії джунглів.

Я повернусь, навіть коли залишиться тільки ліс і єдина п'ятиповерхівка в містечку біля Антен, щільно загорнута в хащі. Вони тут попри всі пожежі тільки густішають.

***

На носі золота осінь, а потім і пора, яку в Зоні найбільше люблю: тоді вже зів'яне яскравий жовтневий килим, на голих кущах замерзне роса, а річки — візьмуться кригою.

Тоді час завітати в західну Зону і так болить, що Пожежа її забрала. Там ще раніше торнадо розрухи пробіглося. Від деяких сіл підколючні автохтони не лишили й цеглини, хіба знаки обабіч траси стоять.

Захід — Зона інших емоційних забарвлень. Туди йдеш цілеспрямовано: налаштовуючись на кардинальні руйнації, залишки залишків на тлі яких сьогоднішня Прип'ять — еталон музеєфікації.

Села там як Кривий Ріг довгі, розтяглись потрощені-биті, пів години шукаєш де впасти, а доброї хати нема і нема. Буває, хат всього пару і, під тектонічною дією трясовин, одна вже завалилась на бік.

З веж лісництв у морозний день видно ЧАЕС, а в туман навіть землю не видно. Лісництва називають по-різному, а виглядають вони однаково. Навіть закинуті пташині гнізда в тих само місцях.

Там якось особливо холодно і довго наважуєшся за водою вилізти з хати. Йдеш собі до річки під міст, збираєш на джинси росу і губишся в тумані. Лупиш лід годинником g-shok, кастетом вдягнувши його на руку, та все ніяк не розіб'єш.

Радієш залишкам залізничної інфраструктури: зі світлофорами вітаєшся, відпочиваєш на переїздах, а на знаки кілометражу — орієнтуєшся, визначаючи ними час і місце під перекур.

Щораз сумуєш, минаючи рештки воріт "десятки". Вони колись закривалися і в свої перші рази ти запам'ятав за ними дерева, похилі під вагою золота осені, потоплі в тумані, багатообіцяючі.

Там майже нічого не лишилося і радує кожна дрібниця: прострелені вуличні ліхтарі, бетонна платформа перону і село Товстий Ліс, звісно. На ньому Захід закінчується: випаленими сонцем автодорожніми знаками, тушами колгоспів зі зламаними спинами і сірою глибою гуртожитку, в якій навіть нелегали гидують жити.

Регіон "темний ліс", за канонами фентезійної картографії, там би й знаходився. Навіть після Пожежі Захід не перестав вабити: в усіх його бобрових загатах, іржавих понтонках і бетонних каналах я точно щось пропустив — яскраву деталь, досі не нанесену на внутрішню карту.

Захід восени — подорож у майбутнє. Демонстрація того, на що завтра перетворяться мої острови блаженства, як вони розсиплються на очах, а я не зможу тому зарадити.

Абсолютні руїни вчать радіти дрібницям, які збереглися. Кожна деталь, що досі стирчить із болота — набуває цінності. І я зустрічатиму її як старого друга: розпростерши обійми.

2018-2021.