Алік. Зранку він довго слухає зливу, потім — каркіт вороння, потім — гавкіт двортер’єра, який стереже його скарби і якому за всі роки він не придумав ім’я. Потім — виходить на вулицю, а пес — вибігає за ним і радісно стрибає навколо, поки він мете асфальт перед домом, вимітаючи застиглі плями крові, яка в’їлася і яку не змили важкі трав- неві дощі.

Алік — шанована людина, він приймає метал. Єдиний приймає його зі славного року 2003 в селі Наливалівка, Народицького району, Київської області. За цей час тут мало змінилося, хіба з’явилися смартфони і згасли вогні на щоглах антен Чорнобиль-2, які він так мріяв розпиляти на чормет. На які лазив міняти лампочки під важелезними плафонами з червоного скла, коли батрачив там ВОХРом сто років тому.

Алік звик до металу. Навіть говорить до нього. Тобто, говорить сам із собою, а метал лежить поряд і слухає. Алік приймає метал, приймає його в себе: у свою душу щодень приймає купи чормету. Здають.

Здають тракторні гідрозахвати, чавунні плити, коминні дверцята, пічні заслінки, каналізаційні люки, оцинковані листи, металеві табурети і ліжка, пилорамні шестерні, мотки дроту, водопровідні крани, алюмінієві бідони, металеві каструлі, диски, садові ліхтарі, бензопили.

Шестерні щебзаводу, батареї систем опалювання, алюмінієві весла, короби димоходів, транспортери картоплекомбайнів, циркулярні станки, електродимоходи, каструлі, фуганки, скоби.

Гирі і штанги, танковий люк, м’ясорубки, чайники, друшлаги, велосипеди «Аист», телевізори «Горизонт», бочки, вила, залишки кінного возу, шестерні мостів і редукторів авто, конвеєрні ролики дробильних цехів, рейки.

Усе це йому скидають на купу брухту без обліку і у нього немає маркованих вагів. Дільничий іноді бурчить, що впаяє сто шістдесят виправних робіт, але Петровичу, директору ТОВ «Сировина» метал потрібен завжди, тож Алік відкупається і далі зводить на подвір'ї зі- курати з холодних поліських сердець.

Коли гора металу вже лоскотить небо, він завантажує все у «Газель» і їде в Народичі. По дорозі зупиняється в кожному селі і кричить в матюгальник, що приймає чормет, збираючи так ще сорок кіло. На металобазі глушить двигун і скидає Петровичу три тонни, курить з ним дві поспіль і який там штамп? Який путівний лист?

Яка тетеенка, яка ще, нахуй, накладна?

Повертається додому і сідає на лавочку під зеленим парканом. Чухає пса і чекає на темну фігурку, яка з’явиться в кінці вулиці і принесе йому чормет. Алік чудово засвоїв приказку про довге сидіння на березі ріки і трупи ворогів, які неодмінно пропливуть повз.

***

На село спадають довгі промені ранку, і алконавт Гриша котить асфальтом вулиці-ріки здоровенну кар’єрну шестерню кілограмів на сто. Спиздив.

Гриша — нормальний парень. Нещодавно зламав магазин «Надія» і виніс звідти сім шоколадок «Чарівний світ», три пачки «Ватри», пляшку вина «Грааль», літр «Тамянки», п'ять пляшок горілки «Житомирська» і дев'ятсот грамів шинки «Святкова». Склав все у полотняний мішок і пішов до сусіднього села через ліс під колючим дротом — кордоном Чорнобильської зони. Його скоро нагнали і відібрали все, крім шинки і пляшки «Житомирської», які він встиг прикінчити. І відпиздили.

Іноді в село приїжджали мажорні мисливці, до Леніна — браконьєра, який влаштовував вертольотні сафарі Зоною. Ленін довго працював на депутата, за дрібні замовлення не брався і декого відправляв до Гриші, якого брали загонщиком і одного разу навіть подарували обріз шістнадцятого калібру з прикладом, переробленим на пістолетне руків’я. Він беріг обріз вдома, використовував формулювання «шоб було», пропивав останнє та ніколи обріз, а як сильно горіли труби — бігав за колючку на відстійник радіоактивної техніки: набрати чормету і притягти його у кравчучці до Аліка.

Гриша кульгав після останнього геройства. В одного погранця тут був трактор, зібраний зі старого ГАЗу. Його і зауважив Гриша: зняв капот, притяг до Аліка і сказав, що цим йому заплатили за роботу. Алік видав п’ятдесят гривень і скоро слухав воплі Погранця, руками розводячи. Той потім піймав Гришу. І відпиздив.

Гриша не заспокоївся — угнав десь бідон і знову приперся до прийомки, довго тарабанив у двері, поки Алік не прокинувся і сказав, що бі- дон йому не потрібен. Вірніше — послав нахуй.

І натравив пса.

Гриша знав, що Алік трохи побушує, а потім — заспокоїться. Це чормет так впливає на людей.

***

Як ескімоси вірять, що у речей є душа, так і чормет для Аліка був не просто тельбухом залізошмаття. Кожен шматок металу був уламком

Єдиного — маленькою, але вагомою його частинкою. Як кожен опеньок з чорнобильського лісу стосувався чогось незбагненно більшого — грибних царств і підземних структур із міріадами взаємозв’язків. Так і каналізаційний люк, кинутий на купу, — був шматочком всецілого, пережованого і виплюнутого химерами металургійних комбінатів.

Алік знав, що метал завжди тяжіє у купу і гравітація з’являється від того, що хтось зібрав разом достоту прип’ятських батарей. Зрештою, ядро Землі металеве, саме завдяки йому ми всі досі тримаємося купи. Він часто прикидав, скільки можна виручити, здавши на метал те ядро.

Купу, з якої все почалося, коли її назбирав собі бог. Рахував, за скільки її можна загнати Петровичу, але на циферблаті калькулятора не вміщалося стільки нулів.

Він мріяв здати на метал щось вагоме: Мрію, Ейфелеву вежу чи антену Чорнобиль-2. І щораз, як бачив в кінці вулиці фігурку зі шматком чормету — думав: які ж вони всі аматори.

Сидів на лавочці, бавився калькулятором, а його собака — забирався на купу металу і витягав морду на вітер. І стояв: завмерло і гордо.

Стояв із розлопоченими вухами і лишаями на купі умивальників, прислухаючись до перших подихів грози, ловлячи у космату шерсть оцет прісних поліських вітрів, а на горизонті крайполя — клубочилися сизі хмари, женучи шарувато-дощові згустки на колючий дріт, нанизуючи їх солодкою ватою на гострі пазурі життя.

Тут до металу ставляться особливо. Метал годує, спонукає і зігріває нутра божою слиною спирту. Метал мотивує шукати і змушує знаходити, розчаровує та винагороджує за впертість і нахабство. Метал перестає бути матеріалом, він навіть ресурсом бути перестає. Він перетво- рюється на Ефір. І заповнює порожнечу, яка з’являється, коли немає бухла.

***

Гриша бу́хнув кар’єрною шестернею об асфальт, Алік підкурив «Ватру».

— Спиздив?
— Алік, бля буду — подогнали...
— Ай не пизди!

Гриша клянчить сигарету, швидко підкурює і розказує… ідуть вони по Термахівці, ну, Алік, ти знаєш Термахівку, там такі тьолки… Алік знав, які в Термахівці тьолки, та зараз думав, як Гриша примудрився докотити це з сусіднього села? Сам тільки вчинок вартий ста гривень. Звісно, Гриша хотів більше. Звісно — Алік не дав. Гриша казав, вони з Пєтєй Торпєдой зачепили тьолок і пішли йобнути. Одна згадала, що познайомилася недавно з городським, той потяг її до себе — купив тут господарство. Казав, заїжджає рідко, обіцяв забрати до міста… на господарстві стояв двигун, косарки і шестерня лежала у дворі.

Гриша і Пєтя беруть півлітру, і починають це прокручувати. Допивають і підігріті валять на розвідку. Нормальне таке господарство: пару дюралевих човнів під брезентухами, засипаними пилом і залитими водоспадами дощів. І власники ще не знають: треба ставити датчики на розрив, а все залізне — тримати під замком, огороджуючи розтяжками і автоматичними турелями. Гриша і Пєтя залазять всередину: знімають газовий котел, Торпєда вириває азбестову трубу, вони забирають двигун і косарки, набирають Колю Желєзяку, він підганяє коня з гужовою повозкою, виставляє їм за все, крім азбестової труби, тисячу гривень і двушку водяри, і — «Мужики, ну нахуя мені азбєстова труба? Викиньте її нахуй». Вони сідають квасити, під ранок Торпєда вирубається. Гриша — згадує про шестерню, яку вони не забрали, повертається і котить до Желєзяки, але у того вже все закрито і мобільний поза зоною. І Гриша котить, нескінченно довго котить її з Термахівки у міцні обійми Аліка. До його тютюнової хмари, металевої Кіліманджаро і теплих спиртів. Котить, а шестерня — розмірено цокає об асфальт кожним зубцем. Алік пробує поміряти шестерню і жовта «Терра» моментально йде у зашкал. Похуй. Петрович її все одно прийме: на переплавці змішають із чистим і не залишиться фону, ну або пєскоструєм можна проїхатись. Він завжди посміхається, коли чує про супутникові антени в харківській області, які зненацька “світять” по гамі. Видає Гриші пів літра денатурату, сто гривень і три сигарети за шестерню. Гриша відкорковує пляшку, робить кілька ковтків і жаліється, як під колючкою його піймав Слава Погранець і пиздив за той трактор. Так пиздив…

***

Гриша побрів у магазин — оформити пару сосок пива, запивати ним денатурат і провалитися у синю прірву. На півдорозі зустрів Пєтю, який вже тяг до Аліка залізне відро, повне обрізків іржавих труб і розкурочений усілок «Амфітон–002». Пєтя Торпєда — теж нормальний парєнь. Колись заливав у суді, що поцупив із магазину «Надія» двадцять пачок сосисок «Тигрик», бо хотів піти на Прип’ять ловити рибу, пожити на самоті і вийти з запою. Казав, що рибалка з нього нікудишній, але вийти з запою в селі — неможливо. Навіщо для цього він вкрав три “утюжки” горілки «Хлібний дар» — пояснити не зміг.

Пєтя мріяв порізати на метал кинуту ділянку залізниці, а коли ще не так спився — вирощував коноплю у пластикових стаканчиках в хатині кинутого села за колючим дротом. У нього і дружина була — Танька Скважина. Страшна, «як газова гангрєна», але він її любив. Пиздив, «як барабан», але любив страшенно. На її день народження завжди йшов у ліс за колючку і збирав купу білих грибів до святстолу. За покупками ходив з авоською і шматком хокейної ключки TISA замість тростини, коли знову побили і складно ходити. Ломився до Гриші і агітував тяпнути пару залізячок: профінансувати день. Поганяло Торпєда отримав, коли припер у прийомку авіабомбу в мішку. Алік всім розказував, що служив на флоті, от і назвав її торпєдою. Як і того, хто припер. Він тоді набрав Дільничого, той викликав саперів і група піротехнічних робіт жахнула бомбу за селом, а вибух було чути за сім кілометрів. Вони з Гришею щодня здавали Аліку здобич, тарилися міцним чернігівським пивом, сідали на бетонних сходах магазину «Надія» і мусолили байки про бензин контрабасом через Річицю і Хутір Ліс. Пєтя жалівся, що із західної сторони Зони немає колючого дроту. Можна було би його теж здавати. У мотках.

***

Більше за мотки мідного дроту і стоси батарей опалення, латунні крани і каналізаційні люки, більше за металеве серце Землі, навар від продажу якого не вміщався на циферблаті його калькулятора, Алік любив свій старий, чеський сервант, біля якого робив ранкові вправи, поки на газовій плиті парував у замурзану стелю просалений чайник. Сервант, забитий порожніми пляшками: коньяк «Київ», «Одеса», «Чайка», «Славутич» і навіть парфум «Быть может». В них він розіллє денатурат, яким розрахується за чормет в особливо запущених випадках. Поряд — бухло для себе і друзів. З міфічного флоту лишився знайомий на Аккерманщині, Алік замовляв у нього «Болградське десертне», марочне «Оксамит України», столові білі «Перлина степу» і «Сильванер Дністровський». Щоранку він стояв перед своїми скарбами, поки закипав чайник, поки ще не летіли на його Кіліманджаро нові і нові шматки. Пив чорний чай з п’ятьма ложками цукру, виходив на вулицю і замітав асфальт перед домом, пробуючи вишкребти застиглі плями крові і сподіваючись на дощ. Алік дрімав на лавочці очікуючи на фігурку в кінці вулиці, на яку загавкає пес, якому за всі роки він не спромігся дати ім’я. А скільки імен було, скільки чудових собачих імен: Кефір, Чача, Туман, Данило і Джміль. Ну все. Все, дорогий, кого там несе? Гришу чи Пєтю, кого ж іще? Коли вони обнесли церкву, він ще міг це зрозуміти, та як почали пиляти закинутий спиртзавод — махнув рукою на цих святотатців, зрозумівши: нічого в них немає святого.

Сьогодні вони принесли ламповий телевізор «Горизонт». Навіть не розбираючи кидають на купу, за копійки. Алік потім виколупує звідти дросель блоку живлення, відхиляючі котушки розмагнічування, монтажні дроти і трансформатор, визбируючи півторашку міді і навіть трохи алюмінію з лицевої панелі. Він лагідно ставиться до кожного такого ящика із надписом «Рубин», «Рассвет» і «Весна». Кожну УЛПТЦшку називає по імені, точно мисливець, вибачається, перш ніж завдати смертельного удару. Алік давно навчився розрізняти обасфальтовий скрегіт і визначати на слух, що йому тягнуть, навіть голови не повертаючи: пруть чавунну ванну і вона протяжно шкрябає абразивами асфальту, котять шестерню — звук схожий на механізм автопідзаводу світового часу. Зараз скреготить глухо і Аліку ясно — це холодильник «Донбасс», «Днепр-2» або «Минск». Алік розраховується денатуратом і заводить “болгарку”. Тільки з двіжка та змії охолодження дістає пару кіло міді, і поки навколо фонтану іскор перелякано стрибає пес, Алік колупає алюміній та нєржавєй із морозильних камер і старається не думати про те, що буде, коли перед ним кинуть останню мідь на Землі. Вже скоро. Від божої слини спирту палають серця збирачів-і-мисливців, що збивають вуглові коліна венткоробів і демонтують мотори примусової вентиляції. Налітають сараною і на об’єктах лишаються хіба іржаві “єшки” трансформаторних сердечників. І де-не-де, на підлозі поряд, чорні кола — місця багаття з дротів, що кинули на стіни тінь сажі навік. Синяки потрошать колгоспні двори і насосні станції, тягнуть, впрягаючись, і на горбах запчастини тракторів та металеві листи. А як Земля виснажується, без металу дичавіють: валять старі опори ЛЕП і кувалдами трощать бетон, розтягуючи арматуру каркасів, здаючи останні крихти на біду археологам майбутнього. На біду. Вони закидують мотки дроту на плечі і плетуться вулицею кинути здобич Аліку під ноги, на асфальт, з якого не вимітається кров. І поки гавкає без імені пес, поки бідолахи випалюють обмотку — Алік мружиться на чорний дим… Іноді палаючі дроти ворушаться, як змії у волоссі Горгони: смикаються німо і сичать від жаху, який зійшов на них небесним вогнем. І ті бухти кабла в ізоляції — система тунелів, з'єднуюча всіх нас. Вени, якими тече наша суть: гаряча, червона кров — мідь. Алік кричить, аби заради сорока грамів мідяхи не вандалили усілки. Аби з акумуляторів не зливали кислоту поряд з домом, і гамселить тих, хто зливає заблизько. Коли фігурка кидає перед ним здобич, Алік дістає з кишені магніт і пробиває нєржавєй, вдивляється у колір іскри.

Викреслює бісики, які підкажуть йому шлях до багатства. Він мріє чиркнути отак і побачити абсолютно білу іскру — титан. Неспішно згинає олов’яні припої і на хруст визначає вміст олова. Збиває ціну за негабарит, і як хтось протестує — посилає нахуй, а як хтось огризається — натравлює собаку і женеться сам. Зрештою повертається на лавочку, у якої замість ніжок — керамічні “чашки” високовольтної ЛЕП. Їх притяг Пєтя Торпєда сто років тому, а він йому ні копійки не заплатив. Ті “чашки” — пружини ритмів його життя і допомагають встати щораз, коли треба оцінити збитки народному господарству. Оцінити чормет, мідь або нєржавєй, які перед ним вивалили і дивляться питально: наллєш?

***

Третій день дощі вимивають із асфальту пилюку і кров. Гора вищає і Алік радіє, що не зима. Тоді злітають ціни на метал, але купа змерзається так, що доводиться поливати її кип’ятком і до посиніння відривати метал від металу, який зліпився обіймами жаху, страхаючись переплавки і скорих розлук. Тоді все залізо гори змерзається, загорнуте у судини рабиці, яку Гриша і Пєтя зривають з парканів. Здають навіть консервні бляшанки. Алік дуже не любить те приймати. Каже, сітка і бляшанки займають купу місця, а нічого не важать, але забирає. Коли збирається негабаритів — Алік викликає КАМАЗ Петровича. Водія звуть Міша, у нього це на руці вибито, наче хтось взяв вушну паличку, мокнув її в зеленку і вивів літери на шкірі, засмаглій від іржі та сонця. Лице Міші прийняло всі тавра Землі: пошрамоване, посіпане дрібними ямками після осколків німецького фугасу, на якому підірвався його друг по чорному копу, коли він стояв поряд. Алік залазить у кузов все правильно скласти і ногами плутається у ліанах дротів. І від проколу стопи рятують тільки берці з найтовстішою підошвою на світі. Їх тупіт сягає надр планети, пробивається крізь кілометри кори, бурхливі океани магми і у резонанс із тим тупотом б'ється металеве серце Землі. Він все матюкає Петровича, аби той зробив КАМАЗу нормальні, високі борти. Аби щораз не робити риштовки з билець ліжок і автомобільних капотів, які тутешні ханиги кидають разом з притягнутими на них двіжками з відстійника техніки. Алік виплутується з дротів, досмалює «Ватру», стріляє бичком у траву, залазить в кабіну. Водія він бачить тільки коли завантажує КАМАЗ і давно підозрює, що Міша і не людина насправді. У нього ж замість вен — кабло в обмотці, яким течуть червоні струмені міді, зуби — з білого алюмінію, жовтошкіра латунь і кості зогнили в чормет. Це все Петрович, пузатий Франкенштейн: довго вибирав гофровані труби рук, кишки змієвиків, клепки в голову і каструлі на неї, аж поки не зібрав шедевр і не посадив за кермо їздити околицями і збирати собі подібних. Вони приїжджають в Народичі: місто, третина якого закинута. Його мали б відселити після аварії, подалі від радіаційної плями смутку і горя, де життя жевріє хіба у гриль-барах і на металобазах. Де Петрович довго сварить Аліка за рабицю і консерви. І поки розвантажують КАМАЗ, скидають риштовки билець і капотів, вони з Аліком курять одну за одною і жаліються, як сильно впали ціни на мідь.

***

В той день Алік поставив чайник, жахнув «Сильванеру» і слухав гавкоти пса. Смуток не переважував спокій, а купчасто-шарові тяглися небом нескінченно повільно. Алік зварив борщ і сів розгадувати кросворди. Людей не було, поволі спадав вечір, аж в кінці вулиці з’явилася темна фігурка. Наближалася швидко і ясно — не алюміній несуть і не мідь. Біжать попередити про облаву?Сто шістдесят годин виправних? Їздити на мопеді «Верховина» у жовтому жилеті і збирати на паличку собачий кал? Та він же недавно завантажив у «Ниву» Дільничого ящик спирту і всучив занадто білий, як на ці похмурі землі, конверт. Полювання на грибників? Буває. В село наїжджають тоновані буси, з них вискакують хлопці у формі, з каріматами і автоматами, забігають за колючку, обсідають кордони Зони, як шершні шовковицю. І не рухаються, поки колючий дріт не перелізе хтось із місцевих і пастка не захлопнеться коронною фразою: «Ви знаєте, де ви знаходитесь?» Відпрацьовують пару днів, закривають план, звітують про спецоперацію, запаковуються в бус і повертаються у розташування. У похмурі романські замки з вузькими коридорами, якими протяг ганяє запахи смаженої картоплі і приторного чаю, а тут все повертається на траєкторію сну. Фігурка наближалася, Алік тримався поважно, як і личить власнику прийомки — людині зі статусом. Та в душу закрався неспокій. Прибіг, угашений і смердючий, наче три доби палив кабель, Гриша. — Алік, там таке… І більше нічого не сказав. Розвернувся і ледь не побіг назад.

Алік пішов за ним, розпитуючи, що ж відбулося такого, що Гриша навіть налити не попросив. Йшли вулицею через все село. Ось закинутий гастроном «Товари повсякденного вжитку». Звідси давно вирвали алюмінієві рами, розкрутили касовий апарат, видерли дроти зі стін і на підлозі лишились бланші багать обпалки кабла. Ось церква. Біля неї Гриша швидко перехрестився на ходу, так хрестяться бабусі в маршрутці, проїжджаючи храм. Якось Гриша притяг пару церковних дзвонів. Алік дав йому в голову, але дзвони забрав. Шляхи Господні незосяжні, і якщо людина покаялася — все можна пробачити. Ось кинута школа. Її з помпою відкрили якраз, коли жахнув реактор. Комуністи проголосили Полісся краєм дітей, а отруйні хмари погнали всіх на південь, лишивши школу на поталу тим, хто демонтує примусову вентиляцію і палить у актовій залі багаття з рам. Дітей, які лишилися, — з кількох сіл збирав великий жовтий автобус з американських фільмів і звозив у єдину школу, яка ще працювала в Народичах.

Зараз автобус повільно котив назустріч, водій жестом привітався з Аліком, Гриша — відскочив на обочину, розвернувся, побачив церкву і ще раз обдав себе хресним знаменням, як старообрядець з центральноросійської глушини, що вперше побачив у небі аеростат і вирішив, що це друге пришестя. Ось будинок культури, темні провалля здоровенних вікон і майданчик перед входом поріс тернюччям з-поміж бетонних плит. Ось пам’ятник Леніну, якась навіжена обклала його конваліями, аби виглядало, ніби пам’ять про комуністів тут для когось важлива. Ось магазин «Надія»: він закривається рано і ввечері доводиться тарабанити до баби Валі, поки та відлипне від телевізора, доповзе до дверей, перепитає «Шо?», кілька хвилин вдягатиметься і відкриє таки магазин — продати півлітру, батон і свічки. Свічки, про які всі згадають, коли буря повалить дерева на ЛЕП або хтось поріже дроти, аби скласти у бухту і кинути Аліку на жертовний престол. Кілька разів йому приносили електричні фідери з мобільних веж і кранові кабелі, знеструмлювали будмайданчики і млини комунальних господарств, вирубали світло і мобільний зв’язок. Занурювали село у непроглядне болото ночі, лишаючи тривогу під сапфірами зорей, які тут не соромляться великоміських заграв. Але те, що побачив Алік, коли підійшли до місця, — не лізло ні в які ворота.

***

Він якось читав: у глухе село на Уралі повінь принесла уламок балістичної ракети. В газетах писали про знамення і паніку, та Алік лише сміявся, уявляючи махач за право розпиляти дар божий. Це правда не лізло ні в які ворота. Потяги сюди сто років не заходили, навіть колія поросла кущами, а тепер от — цілий состав з бронетехнікою. Коли ще закинута залізниця не перетворилася на джунглі, Алік та його друг Чєня на дрезині поїхали у Прип’ять і назбирали кілька тонн чормету. Святкували всю дорогу назад: під музику з касетного плеєра розстрілювали залізничні світлофори і знаки, заливаючись водярою з горла. Зараз стіна спиртзаводу, який Гриша і Торпєда пиляли другий тиждень, — завалилася на колію і потяг опинився у пастці, як мамонт, загнаний кроманьйонцями на край прірви. Він глянув на состав і прикинув: кожен БТР — під сім тонн без пального і колес, які все одно ніхто не бере. Лишається сподіватися, що Петрович таке прийме, бо це вже серйозніше за прип’ятські каналізаційні люки, клеймовані знаком радіації. Тут документи на кожну деталь потрібні — з серійними номерами, актами списання і паспортними даними. Показався машиніст. Стариган із сивими вусами в мазепинці і потріпаному кітелі. Точно останній петлюрівець розігнався до 88 миль і помандрував у майбутнє. Загубився у вирі ешелонної війни — відстав від урядового потяга Директорії, забрав на північ, аж поки його не схопили Гриша і Пєтя, які нічого про Республіку Пашківська волость не чули, але її відродження цілком могло початися з них.

Вони вже наваляли машиніста, а Торпєда і взагалі спав біля рейок. Гриша розвів руками, питально дивлячись на Аліка, сподіваючись на пораду. Алік дав йому в морду, розвернувся і пішов назад.

***

Страшно навіть уявити, який буде переполох. Алік швидко повернувся додому, дістав спирт, пару «Сильванерів» і шматок сала, склав усе в армійський наплічник і пішов у бік колючого дроту: розчинитись у темряві, яка вже загортала все фіолетовими простирадлами. Іноді зона — найкраще місце пересидіти кіпіш. Алік пролізе у дірку, перед якою погранці вирили яму, аби металюги не заїжджали на машині, хоча це не заважає охочим вивозити метал у причепах, здавати його і бурхливо відзначати успіх в ресторані «Тетерів». Алік довго хрускотітиме шарами торішньої хвої на добре знайомих стежках, вискочить на трасу і визиратиме зустрічні машини, що розтинатимуть темінь мертвих асфальток сяйвом джедайських мечів. Обходитиме перехрестя і клумби, на яких чатують хлопці у синій формі. Гасять фари і стоять, спершись на капот, шикають одне на одного і видивляються фігурку з мішком алюмінію через плече. Алік за ніч кілька разів падав на довгі привали, кидав під голову наплічник, пускав кільця сигаретного диму в розсипи багатозоряного неба і довго слухав тріскоти ЛЕП, вітри прийдешньої грози, машини десь далеко і літаки високо над ним. Ніч гнала вперед: сипала темряву з вогнегасника, та Алік не боявся темряви і під ранок, коли ще не вилізло з-за обрію червоне Сонце, але поля вже вкрилися ранковим серпанком, коли цвірінькали перші птахи і не нагнітав так тривогу ліс, він завернув до залізничної станції міста Прип’ять. До Янова, до друга, до Чєні.

***

Чєня. Носить камуфляж ВСУ, але не служив. Носить татуювання на плечі, але не сидів. Його бояться всі металюги на базі — кожного він лупив. Чєня живе у вагончику, дах якого прогнувся під снігом. Щовесни паводок перетворює станцію Янів на море: топить у мутній воді блакитні кисневі балони і залізяччя, що так і не відчистили піскоструєм — знизити фон. Якось у воду березня впав його телефон. Він тоді присідав, аж вода діставала до носа, і мацав наосліп дно, але так і не знайшов свою Sigma. Коли роботи мало, він вкотре пробує вирізати для Аліка мрію — заготовку під ніж із турбінної лопасті четвертого блоку, зігнуту паровим вибухом, з якого все почалося. Ріже і матюкається, бо лопасть вогнетривка і ледь плавиться під пломенистими струменями автогену. Коли закінчується кисень, коли різак дмухає рвучко і затихає на спалахах, Чєня проклинає всі іржі балону, йде до купи, витягає наступний, обмотує мотузкою кран і тягне по землі, впрягаючись через плече. Тягне і мішається з пасмуром, і тільки небесні фарби балону натякають на життя на цій похмурій стоянці останніх людей. Для Чєні світ складається з “дєлов”, які бувають чотирьох видів: чорне, біле, жовте і красне. Чорне — чормет, основа всього і хліб наш насущний. Біле — алюміній-електротех, приємний бонус і масло на хліб. Жовте — латунь, пропускати не можна. І красне — найбажаніше, мідь. П'ятим елементом світобудови є драгмєти, та ці міфічні копалини вже давно визбирані, як дракони, винищені лицарями Золотої Доби. Чєня мріє знайти в Прип'яті бурштин, а коли випиває, — жаліється, що погранці віджали металошукач і новий прибор довелося брати дешевий. Говорить, тут ще багато чого можна знайти. Навалюється і показує доаварійний значок: «Лучшему приёмщику металла г. Чернобыль. 1973 год». Він відрив його, копаючи кабель, і носить тепер замість хреста. Алік приходить і вони квасять із пластикових стаканчиків, в які можна налити сто п’ятдесят, але ніхто стільки не ллє. Чєня каже, що в одному вагончику по гамі тисяча сімсот, в іншому — тисяча п’ятсот. Дах проламаний і просів під мокрим снігом зими, а у березні зі стелі ллє рясніше за дощ. Краплі летять у тазик, який Чєня підставляє струмкам, в якому він гасить недопалки і життя. Надворі не стихає Кефір. Хазяїн Кефіра казав, що пес без нього і місяця не протягне, а коли зійшов сніг і підсохли калюжі на просіках, коли з'їхались металюги збивати краніки і таритися елєктротєхом, — він зник. Кефір лишився і тримається. Тільки розгарчався. Чєня каже, що це нормальна псіна, бо як приїздять менти — завжди обсцикає їм колеса. Якось Кефір провалився у шахту ліфта з третього поверху. Скавчав і вий з шахти розлітався луною на пів мертвого міста. І звучав сумніше за зривисті вітри зими. Сумніше за журбу, яка пригнала Чєню шукати метал серед закинутих прип'ятських стін. Чєня завжди знав, де знайти нормально “дєлов“. Підморгував змовницьки і від його м’якого “дєла“ — плавились метали, перетворювались на нугу і гарячий несквік холодним осіннім вечором. Чєня знав, де нарити кабла, назбивати кранів і забрати барахла повну коляску. Колись в зоні хотіли збудувати електроплавильний завод, та завдяки таким, як Чєня, — передумали і тепер про таке навіть не згадують.

Алік і Чєня, як солдати Рейху з в’ючного полку — роками ганяли Поліссям на старому іжику, місили протекторами болото до втоми, скону і пересохлого рота. Місили до шансу загрузнути, навантажені по самісінькі вуха. Покришки на дирчику стерлися, облисіли ще за князя Свидригайла, який недбало ставився до триколісної техніки, вважаючи її святотатством і кривлянням яви триєдиного Бога нашого Отця, і Сина, і Святого Духа, і нині прісно, і навіки віків. Амінь. Мотоцикл у Чєні вицвів від часу, як фото в старому сімейному альбомі. Бруд осів на колись м’якій бірюзі неба, але вона й досі за кілометр демаскує. Грязюка і лисі покришки не заважали розганятися до першої космічної і забувати про палєво, ментів, просто гнати чорнобильськими трасами вдень, аби шторм прісного вітру вимів з морщинок біля очей бруд і пил, перемішані з потом, назавжди присталим до обличчя частиною портрету, який ніхто не писав. Чєня хвалився, що це він розібрав останню вантажівку на відстійнику в Рассосі і знаходив людей, яким можна загнати фари і руль. Досі матюкав індійські колеса бронетехніки, які ніхто не брав і з яких він звів зикурат, пив на ньому пиво літніми вечорами, а в сутінках жаби починали концерт. Вони з Аліком іноді вибиралися. Тинялися полями чудес, де із землі стирчали носи легко вушок і газових плит, викопували їх, вантажили на причепи і тягли в штаб під глевкими покровами ночі. Каталися нічною Прип’яттю на мопеді з магнітами в кишенях, аби простіше було відрізнити цвєтняк від чормету, а добро — відрізнити від зла.

***

Алік приходить вранці і вони випивають все. Жаліється Чєні на даунів і потяг. Чєня радить відволіктись і пропонує зганяти за дєлами. Вони пакуються в небесний ІЖ і женуть у село Залісся, об’їжджаючи місто Чорнобиль польовими дорогами. У селі все відповідає назві — за тридцять років воно стало джунглями. Нещодавно померла Розалія Іванівна, остання тутешня самопоселенка. Чєня іноді її навідував, допомагав по господарству, а вона читала йому вірші, написані від руки на аркушах у скісну лінію, і бідкалася на туристів, які приїжджали щодня і фотографували її, як звіра у клітці. Коли вона померла, Чєня написав на дверях дому вугіллям послання, де висловив все, що думав про туристів та їхніх мам. Чєня і Алік приїжджають на місце, вантажать на коляску ванну зі схованки, Чєня каже, що знає, де тут підземна кабельна комунікація. Вони дістають лопати зі схованки і починають її викопувати. Алік говорить, їх видно з траси. Чєня каже, щоб він не дьоргався.

Трасою котиться бобік. Сержант за кермом бачить все це і б’є по гальмах, вилітає з салону, знімає табель із ланцюжка і оре:

— Стоять! Шо це ви блядь дєлаєте?!
— Як шо? Каблó пиздим.

Із бобіка вилазить жирнющий майор, зауважує каблó, помічає в кущах ІЖ з ванною на колясці і задоволено хмикає. Сержант чіпляє мотоцикл на трос, Алік і Чєня запрошуються в бобік, сержант сідає підгальмовувати на ІЖ, а майор — поволі тягне караван на Чорнобиль. Він же тут зовсім поруч, з усіма його РУВД, гуртожитками і меморіалами слави. Їх заводять до відділку, забирають паспорти, закривають на ніч у кімнаті, лишивши на ніч пляшку водяри і пачку «Ватри». Алік і Чєня розуміють: так діло не піде, викурюють кілька поспіль, слухають поки в коридорах все стихне, відкривають вікно і протискуються між решітками. Опиняються на вулиці, на м’яких лапах проходять повз ІЖ, бачать ключ у замку, не вірять такій удачі, тихо сідають, заводяться і під воплі «Стоять, блядь!» дають газу, вилітають на вулицю і щодуху женуть, а ванна на колясці — чиркає асфальт, щораз висікаючи тисячі іскор.

Кінець ознайомчого фрагменту. Купити “Оформляндія. Чормет. Ряска.” в:

Якабу

Книгарня “Є”

Readeat