Я прокинувся, бо мене душили. Міцно затисли рота рукою, і я навіть кричати не міг, тільки приглушено мугикав, марно пробуючи вирватись, як горобець тріпотить крилами, потрапивши в котячу пащу. Але вирватись нереально і ясно навіть спросоння: нападник набагато сильніший. Я аж підскочив, коли мене відпустили. Старшина. Ну ясно. Чого ще очікувати від придурка, який постійно з мене знущається? Він задоволений вибриком і навіть того не приховує: либиться, демонструючи берегову лінію карієсу біля рожевого океану ясен. Я тут всього пару днів, а вже не раз пожалкував про цю роботу. Та зараз вперше не стримався: кричав, не вибираючи слів, погрожував, що дзвонитиму на базу і все розкажу — може, хоч тоді матиму спокій. Він явно цього не очікував і зрозумів: у мене впала планка, і я можу «нароби́ т глупостєй» — накатати заяву, наприклад. Зараз простягне руку в жесті миру-любові і повчально розкаже, що «стукачество» — це погано, чи як там серед таких називають інформування про неадекватів в офіційні інстанції? Натомість Старшина тільки повторював:

— Вадімка, ну шо ти так? Це ж шутка! Шутка!

Я вибіг з хати, коли він знову спробував підійти. Ще відчував на щоці різь його нігтів, під якими зібралися все болото і бруд глушини, яка нас оточує. Зупинився я аж біля води.

В очах ніяк не розвиднювалося. Старшина підійшов і поклав мені на плече руку:

— Ну, малий, ну ти молдавана зловиў...

Я струснув плечем, відступив. Старшина виправдовувався, та його розгублені репліки потроху зросталися в монолог, звучали впевненіше і ясно: зараз він так все викрутить, що виправдовуватися доведеться вже мені.

— Ти пойми, я раблю, шо мені начальство скаже. А оно сказало: от парень — буде с тобою работать. А я шо? Я нічо. Но тебе ж надо проўерить, бо шо там та кадровічка проўере? Нам тут двойом сидіть на вахтє. І я должен понімать, шо ти парень надьожний, і шо я на тебе положиться можу. Тут ліес глухий, безсудо́ мни — усяки народ хо́ дит. От я і проўеряю, по-свойому. Ми усіех так проўеряєм. Ти попитай у другой смени ілі на базі поспрашуй — кажен ліеснік таке ро́ бит. Традиція!

Я трохи віддихався, і пелена спала. Старшина і правда стурбований. На секунду я навіть повірив в існування такої традиції.

— Виходить, тест я не пройшов? Не вирвався.
— Та ясно, не вирваўся. Но єсть кой’шо важніше. Ти стаў у защіту: не здаўся. Но пересрав, канєшно! А як ти дишеш, скіки живу — такого не бачиў.
— Це панічна атака.

Старшина замовк, ніби й не вірив, що в його володіннях хтось наважився на таке кощунство, а потім, виважуючи кожне слово, заговорив:

— Мені цих словечєк новомодних не надо: атака, хуяка. Назиўай усьо своїми іменами. Понавидумуют ото, сцикунство оправдуват. Шо ти як баба? Пересраў — так і скажи!

Я не знав, що в ньому мене дратувало найбільше: недалека самовпевненість і відчуття вседозволеності, домінантність, ненависть до жінок чи отаке неприйняття людських особливостей, які варто враховувати бодай заради створення здорової атмосфери в робочому колективі.

— Ти не визнаєш, що страх може паралі…
— Страх, Вадімка, надо вибивать клином. Парень, шо перед тобой тут работаў, сначала і пауків боявсь, і на вишку сцяў ла́ зит. А потом нічо, виліпили челоўека. От ти, плавать умієш?
— Не вмію.
— Оно і видно. Той тож не умів, так я посадиў його в лодку, вивез на ріечку і викинуў нахуй — так сразу научиўся. Благородна цель оправдує средства!
— Не виправдовує.

Нашу суперечку перервав гул авто — незвичний і раптовий в цій глушині. Насипом, по старій асфальтовій трасі, під’їхав сірий міліцейський бобік, який пару днів тому привіз нас сюди. Старшина явно цього чекав. Сказав тільки, що сьогодні повернеться — треба забрати припас. Завантажитися на двотижневу зміну, поки до нас нікому не буде діла. Тільки шулікам, що кружлятимуть навколо вежі, вишукуючи здобич у високій траві. З висоти розглядатимуть нахабних прибульців болотяного аванпосту на бамбукових палях. І молитимуться за нас своїм пернатим богам, проситимуть за очманілих конкістадорів, приречених на забуття серед повзучого урагану джунглів. Старшина вдягнув високі рибальські заброди й пішов до машини. Подекуди вода сягала йому грудей. Він приглушено матюкав повінь, поки видирався насипом, виліз і перекинув мені заброди назад («Розложи сушиться, поняў?») Сів у машину і грюкнув дверима. Бобік завівся і поїхав. Я залишився один.

***

Цьогоріч затопило все. Течія несла сотні повалених дерев і не кидала їх на береги, бо не було більше берегів. Соснові ліси пішли під воду до рівня плеча, обернувшись на лабіринт для човнів. Ріка, бунтівна артерія весни, поєднала під широким стягом десятки кілометрів заплав: перетворила поля в океан і лиш де-не-де пощадила самотні острівці суші. Ген’обрій розкинулося задзеркалля води, а крики білохвостих орланів линули над ним лунко, розтинаючи глуху, вакуумовану тишу. Від криків я і прокинувся. Розліпив очі й лежав ані руш, розглядаючи на стіні карту світу: вивчав салатові уламки лісів, блакитні плями Атлантичних чорнил і синюшні вени довжелезних річок на м’ясистій туші материкового монстра. Почав набридати комар. Захотілося врізати собі ляпаса і розмазати рукою від підборіддя до вуха, та я тільки швидко накрив комара долонею, відкрив двері і випустив: він полетів в сторону води. Я не бачив куди саме, та нині тут кожна сторона — це сторона води. Ставлю обліпиховий чай: ватерлінію днів і ночей, рубікон кричущих снів і коматозної тиші реальності. І поки сичить газпальничка, поки окріп бурляє у кружці, я лізу в сумку за коштовною скринькою. В ній вогняна обліпиха — бурштинове намисто, яке я зібрав і висушив сам: стелив під кронами рятувальні целофанові батути і щодуш лупив палицею об стовбур, а безліч сонячних м’ячиків сипалися на мене зверху. Я перебирав їх — Сонце за Сонцем: відкладав супернові, блакитні гіганти і коричневі карлики. Відбирав екземпляри ідеальної зіркової величини, де-не-де залишаючи гілочки і продовгуваті листки, до памороків терпкі, як розтерти їх пальцями. Я мішаю бурштин обліпихи з іржею кориць і порохом гвоздик, перетираю аромати каміння, металу й вогню і п’ю неспішно, дмухаючи на окріп, аби пара розлетілась і розігнала останні клапті ранкових туманів, прикордонників світанку і темряви. Я не поспішаю, бо поспішати тут нікуди. Я — в серці пустки, на березі моря якої сповільнюється час. Він тут густішає так, ніби воду в кружці хтось поміняв на Berliner Luft.

Лізу на вежу перевірити дим: тридцять метрів до неба, сто двадцять щаблів і шість хвилин підйому цілком замінюють вранішні вправи, особливо зважаючи на те, що я в житті не виконував уранішніх вправ. Піднімаюся неспіш, а вежа рипить під легенькими вітровіями, скреготить і поскрипує, сипле донизу засохлі уламки фарби, а вітер розвіває ту фарбу над морем, перетворює його з прісної водойми на водойму солону. Піднімаюся вище над ірокезами незліченних со́ сен, і мене сліплять відблиски ранкового Сонця на великій воді. На секунду я навіть думаю, що це не повінь, а безліч сонячних панелей, якими збиралися вкрити Сахару майбутнього, але дісталося нам. Ми тут на вахті — наглядачі лісничої вежі, з якої перші бачимо дим і смертоносний вогонь навіть там, де скінчилося море, хоча я тепер навіть не знаю, чи є в нього кінець.

***

Вчора він так і не повернувся. Схоже на ще один тест. Дивно тільки, як це вночі ніхто не вломився сюди в балаклаві і не потягнув мене «на расстрел». Та Старшина не залишить надовго Кавунчика. Он він, три стрибки — і вже біля лавки, всідається поруч: вилизуватись на Сонці і сушити лапи, намочені на полюванні за рибою, що підпливла заблизько до берега. Кавунчик — здоровенний кіт у темно-зелену смужку. Хлопці з іншої зміни принесли його з міста, за що Старшина учинив їм рознос: бурчав, що він тут не виживе і довго називав принизливим «коша́к», підкреслюючи непевне котяче становище. Та Кавунчик його підкорив: тягав мишей і ховрахів, акуратно розкладаючи трупики перед входом, а Старшина радів, бо це «настояшчий ліесной кіт, а не який-то домашній тюхтій». А коли до хати якось вийшов кабан, то Кавунчик, замість втекти, став диби і пішов в атаку. «Фартоўа масть», — сказав Старшина, підкурюючи синій бонд.

Я тут всього пару днів, а до нього вже прив’язався. Як і до мертвого спокою, легкого смутку і забуття, в якому життя синхронізується з ритмами Сонця, а внутрішній годинник налаштовується на крейсерську швидкість перистих хмар. Старшина залишив чіткі інструкції. Так, на прим’ятому клапті паперу він написав, що «ключь от белой будки» я можу знайти у верхній шухляді тумби. Там він і був: серед фанфуриків з техмастилом, колекції квитків на автобус, стопки потріпаних районних газет, пари номерів Playboy, блокнота зі спорткаром на обкладинці і купи олівців, кожен з яких Старшина нагострив так, що вони запросто могли слугувати за зброю. Я не знав, яка з двох будок направду «бела», обидві — іржаві кубики в хащах відразу за хатою. В таких тримають крам техпрацівники парків і зберігають кисневі балони металюги — це портали в інший світ, потаємний хід до скарбів дракона, покладів реліктових ностальгій і всього, що потім купують на благодійній барахолці за космічні гроші. Я знову дістав записку Старшини:

«розгреби кучю і достань лодку. постав на воду і подивись тєчь»

Отже, «бела» будка. Ніби ця: тут ще залишився острівець світлої фарби. Виглядає як батьківський гараж, де старий квасив з друзями про футбол і спортзал, колінвал і серіал, про все на світі квасив у світлі лампочки, яка звисала зі стелі так низько, що у свої шість я міг дострибнути й ухопитися за тепло її груші. І поки дорослі бухали, я копирсався у мотлосі: знаходив бамбукові вудочки, хокейні ключки і рифлені бруски скам’янілого пластиліну кольору темно-синіх дитячих колготок, какао, зелених парканів будівництва, поносу і кривавої губної помади. Важка лямба навісного замка́ на дверях будки, накрита половинкою пластикової пляшки — козирком від злив і прісного вітру, який збереже лямбу нащадкам, котрим Старшина передасть усі свої скарби: загострені олівці, техмастила і засмальцьовані камуфляжні куртки. Я тягну двері будки, а  вони не піддаються. Смикаю, і з кожним ривком вони потроху зчищають ґрунт, як льодовик, відступаючи на північ, забирає верхні шари землі. Нарешті відчиняю, і всі джини вискакують на мене зі старих банок оліфи, линуть запахами трухи, іржі та гнилих дощок — усім, що час не порубав на ручній м’ясорубці, яка залишилася тут же валятися в темряві. Кавунчик тут як тут: чекає, аби я зайшов у печеру і перевірив, чи нема там супротивника йому не по силах. Дістаю з кишені ліхтар і шкіряні безпалі перчатки, з яких Старшина так сміявся. Їх вдягаєш і з’являється впевненість, навіть бажання міцніше стиснути кулаки. Ніби це амулет на плюс п’ять сили і плюс один до кулачного бою. Востаннє я бився ще в школі, та коли збирався на цю роботу і приміряв їх у магазині, відчув, як повертається забутий кураж. Старшина теж це відчув і відразу оголосив їх «дурістікой» і «бабськими штучками». Ця дрібничка надавала впевненості, а значить, шкодила його планові виліпити з мене покірного пажа, який мовчки слухатиме безкінечні історії, сміятиметься з тупих жартів і в усьому підтакуватиме. Я увімкнув ліхтар і зайшов усередину, та навіть яскраве світло не відразу розтопило цей морок. Отже, «лодка». З-під купи хламу стирчить тільки дюралевий ніс. Будка просто завалена мотлохом. На полицях баночні кришки з гачками, барвистими поплавками і кругляшками свинцевих грузочків. Поряд гайкові ключі на сімнадцять і двадцять чотири, прадавнє ганчір’я, пачки з-під сигарет President і лава пузатих пляшок на підлозі з вицвілими етикетками «Оболонь Багряне», «Славутич», «Дюшес». Тут же бананові коробки Dole, трухляве відро і велосипед «Україна», засохлий ланцюг біля якого скрутився вужем і завмер, заіржавівши зовсім.

Риболовецька сітка висить на стіні. Сотні її вузликів ніби морська карта зоряного неба, під яким засмаглі люди в довгих човнах вічно шукають шлях до наступного клаптика суші, тягнучи за собою нехитрий крам: кинджали з акулячих зубів, кастети з волокон кокосу і густі трав’яні юбки. Я довго розгрібав хлам, розігнувся перепочити, порахував до семи пивні пляшки й помітив на полиці кепку USA California. Блейзер з американським орлом, кількома швами тонкої нитки на козирку і сіткою в зоні потилиці — діадему олдскулу, густо вкриту пилюкою. Років двадцять тому всі носили такі: кепки висипа́ ли з червоних рифлених контейнерів морських перевезень прямо на майданчики китайських ринків. Вивалювали горами на гарячий асфальт разом з гуманітаркою і доступними опіатами. В USA California ходили сторож на баштані, продавщиця свіжини на стихійному ринку, копачі картоплі й кабелю, моя бабуся, коли розвішувала біли́ зну, і сусідський хлопець, коли стріляв мені в ногу з воздушки. У кожного була своя California, і коли ти сильно згинав козирок, аби виглядати крутіше — пластик всередині козирка лопався з хрускотом. Я витрусив пилюку, вдягнув кепку і  далі розгрібав купу, аж поки капкан не знайшов. Підійняв, тримаючи трохи на відстані… згадав про лисиць, які відгризають перебиту лапу, тікаючи на трьох, конаючи від гангрени. Згадав розірвані сухожилля, кров, перелами й вовчі муки. Кілька днів пекла в очікуванні кінця: мужичка в камуфляжі, що добиватиме прикладом, аби не зіпсувати шкуру, а потім — сфотографується з трупом. Жирний боров з ружбайкою біля вбитого звіра, як нацистський солдат — на кошмарному фото завжди в бадьорому настрої, зберігає конкістадорську ввічливість навіть коли годує вашими дітьми своїх собак. Старшина, ти урод. Зрештою, чого ще чекати від алкаша з гнилими зубами, в якого матюк через слово? Такі ще в школі не дають проходу слабшим і отруюють життя всім навколо, поки не здохнуть від цирозу в шістдесят, дристаючи під себе в запльованій палаті обласної лікарні. З капканом я вийшов до моря. Над водою тільки птахи і ранковий серпанок. На обрії, в кінці залитого паводком поля, тремтіла стіна з дерев, підвішена міражем у повітря. Ані подмуху вітерця: плесо гладеньке, як дзеркало. Зазирнув у воду: моє лице, ні своє ні чуже, як писок старого друга після розлуки. Про такого думаєш: за цей час він міг стати впевненішим, вирости як особистість і тебе обскакати. Він думає те саме про тебе, і на першій зустрічі ви прощупуєте один одного, пробуючи зрозуміти, де у взаємній ієрархії знаходитесь. Навіть не напиваєтесь. USA California пасує до камуфляжної куртки «дубок» — уніформи охоронця металобази, продавця з ринку, лісника, зрештою. Я пробую зійти за свого: закупився, ретельно відтворюючи провінційний образ в дошку свого хлопця. На секонд-хенді знайшов безформні джинси, у мілітаристі — дешеві чорні берці. Бороду вирішив залишити. Старшина з неї сміявся. Він не сказав нічого про одяг, але борода мене видала: атрибут високорангового самця, як довге волосся шамана (добре, хоч воно в мене коротке). У системі координат Старшини на бороду заслуговував хіба «мужик, шо бачиў жизнь, ну ілі вор». Ми їхали до вежі в бобіку, і він проговорював це непоспіхом, виважуючи кожне слово, кидаючи їх переді мною одне за одним: «Вор, малий, не обізатільно той, хто краде. А той, хто жизнь поняў і жизні той ишче других поучить може». Ясно, на «вора» я не тягнув. Коли нас знайомили, Старшина зміряв мене поглядом і ледь пирснув, демонструючи: я — «сопля». Так і промовляв безголо́ со: от, пацан, ти прийшов сюди весь із себе прилизаний і хочеш зарисуватися мужиком, але не сподівайся, що я поведусь на твої попугайські замашки. Ти, малий, з претензією. Ти сосунок, ти глянь на себе, ти тріска, в тебе руки, «як спічькі» і якщо вже наважився зі свого міста приїхати на чоловічу роботу — готуйся, що тебе тут перевірять на міцність. Звісно, не Старшина приймав на роботу, і якби не знайомства, «зарізали» мене б іще на співбесіді. Бо коли приходиш в лісгосп і на питання про попереднє місце роботи відповідаєш «вільний фотохудожник» — тебе не розуміють і просять трудову. І нерозуміння поглиблюється, коли до кадрівниці з іншого боку стола нарешті доходить: ніякої трудової в тебе нема. І все б нічого, якби ти сказав, що загубив або витягли в тролейбусі, та коли говориш, що тобі двадцять дев’ять і трудова досі не знадобилася — отоді дивляться скоса. Тоді з’являється прірва. Зненацька, прямо під столом, і стіл цей довго летить вниз, і ти все чекаєш звуку падіння, а його нема і нема. Потім забуваєш, і з кадрівницею ви говорите далі, аж раптом тебе пересмикує: стіл нарешті долетів і грімко стукнувся дна. І вона це чує, і ви дивитеся одне на одного, рахуючи, скільки хвилин летів у прірву стіл вашого порозуміння, доки не грюкнув, розлетівшись на друзки. Розпечена сонячна куля потроху встала з корточок і засліпила густим світлом жовтка. Я вивчав себе у дзеркалі води і тут аж підскочив: метрах у десяти, з крутого насипу траси, у воду збіг лось і стрімголов погнав в інший бік, здіймаючи стіну бризок. Здоровенна коричнева туша, дирижабль боліт, від раптової зустрічі з яким я закляк, і прозора плівка паніки огорнула мене повністю. У водопілля тварини стають дивні: зайці збиваються на острівцях, кабани з голоду йдуть до рук, а собаки сходять з дому, завбачливо прихопивши в зуби пачку корму. Я не знав, як поводяться вовки, але точно знав, що перевіряти не хочу. Кинув капкан у воду і повернувся в будку. Старшина залишив мене самого, пробуючи налякати: хотів, аби я з ним попросився. Та я не виказав страху: не збирався пасувати перед людиною, яка пробує встановити свою владу.

Треба дістати човен. Кавунчик крутився поряд. І так, друже: зараз я натру до блиску цю стару залізяку, приїде твій Старшина, поставимо мотор, і попливемо звідси ген далеко-далеко. Побачимо тварин, які сидять на острівцях, і їх людей-рятувальників, а ти, смугастий, боязко роззиратимешся, дивуючись тому, який великий і незбагненний цей світ. Пробую підняти човен, а він зненацька важкий. Я чув слово «дюраль» двічі в житті, і воно невагоме, як алюмінієві ложки. Та ця посудина непідйомна: прадавня залізяка доби перших польотів у космос. Пилюка обліпила її металеві боки густим шаром, ставши за шкіру, панцир, луску. Не катер з кермом, а човен, біля мотору якого шепотітимеш закляття мертвими мовами, аби гвинт не загруз у лабіринтах підводних ліан, і ти міг сунути далі крізь рукава болотистої води й калюж неглибоких заплав, крізь густу смарагдову воду: коктейль самотності, смутку і забуття. Витягнув човен і скоро втомився перти його до води. Повернувся в хату до сумки: контейнер з обліпихою, термос, упаковки протеїнових барів, даалу і зернових хлібців; знайшов, нарешті, Berliner Luft, впав на лавочку у дворі, налив повну кружку і великими ковтками її прикінчив. Кавунчик знов тут як тут. Я більше не тримаю котів, я фігурант історії про крикливе кошеня з картонної коробки, де всі інші кошенята вже мертві, аж вчишся відрізняти смерть і міцний сон, обім’яклість тіла та його нульову напруженість. Я фігурант історії про кошеня, яке рятують нескінченні «няя-яв», аж дивуєшся, як цей комочок зчиняє стільки галасу. Заносиш його в квартиру, випускаєш і повторюєш «все буде добре», «тепер все точно буде добре», і ревеш. Купуєш точилку для кігтів і  мініатюрний гамак. Ставиш антимоскітку на вікна і ретельно вибираєш ошийник з gps-маячком, а по дорозі у ветеринарку дістаєш його з боксу в таксі, щоб на швидкості він дивився на світ і рвучко крутив головою, зауважуючи деталі, яких ти не помітиш нізащо. За компанію пробуєш різні види котячого корму, а готуючи їжу собі — даєш понюхати всі інгредієнти, крім ядучих та гострих: відрізаєш шматочки авокадо, помідорів і навіть кінзи, аби він зрозумів, що нема тут нічого цікавого, і коти такого не їдять. Ти життя без нього не уявляєш, а він помирає, йде, як і прийшов — з криками, але вже твоїми. Приповзає під двері, дихає часто-зривисто, і щось тут не так. Ти заносиш його в квартиру, а він ригає кров’ю, сере кров’ю і кров з носа тече. І все в крові, і ти виєш, везеш його в клініку і виєш, і не можеш повірити. Розбиваєш кулаки об стіну ветеринарки, лякаєш бійцівських собак у черзі до лікаря, аж вони тікають під лавку, а здоровенні амбали-хазяї не дорікають ні словом, розуміючи все. Ти повзаєш на колінах перед клінікою і ревеш. Клянешся — «ніяких більше котів», але це просто відмовка, щоб пережити смерть друга більш-менш спокійно і не загнати викрутку в вухо випадковому жлобу, що розкидає пацючу отруту і відстрілює бездомних собак. І коли нас привезли до вежі, коли ріка несла течією сотні соснових стовбурів, а до машини підбіг жирний таббі — я зрозумів: є у цієї роботи плюси, навіть попри вибрики Старшини. Я гладив Кавунчика, допиваючи другу кружку Berliner Luft: легенький вітер лоскотав воду, поодинокі хмари пропливали над верхівками со́ сен ген далеко-далеко, і мій внутрішній годинник вже не встигав за ними.

***

Старшина стояв наді мною в забродах і трусив за плече. Крізь напівсон я розібрав тільки очікуване: «Альо, гараж!» і «Рота, падйом!» Підвівся і сів на лавочку. Кавунчик десь зник. Добре, хоч цей придурок розбудив не як минулого разу, але забрав мій Berliner Luft і неспішно відпив із горла. У цьому жесті я навіть спросоння прочитав виклик. Старшина всім видом показував: має на це повне право і тепер всі мої напої належать йому. І краще промовчати, бо інакше він прогнівається й справедливо запитає, чому це я спав на роботі? Я й слова не устиг вставити:

— Я тебе шо, блядь, просиў іздєлать, я тебе просиў каструлю на воду поставит і посмотрет тєчь. Усьо! Це так сложно?! Де вас таких учат в том городі?!

Я почувався жахливо. Якщо абстрагуватись від паскудних манер Старшини і залишити кістяк робочих зобов’язань: винен я і навряд є сенс сперечатись. Він того тільки й чекає. Я мовчки простягнув руку. Старшина неспішно зробив ще ковток і повернув пляшку тільки тоді, коли руку я вже опустив. Він стояв переді мною у  височенних рибальських забродах, які доходили до грудей. В таких можна не боятися моря — сунути льодовиком, розпихувати жовті вибухи лілій, болотяних демонів і салатових медуз прісного моря, яких видно навіть крізь темряву мутної води.

— Пішли давай бистро! — він кинув мені такі само заброди. — Вдінь це.

На трасі стояв бобік, менти вивантажували припас. Дві фігурки в синій формі на нитці асфальту серед неозорого плеса — аж мрієш про вежу вп’ятеро вищу, аби з неї побачити все. Поки я вдягав заброди, Старшина копошився в будці і бубонів щось під ніс. Визирнув і спитав:

— Ти трогаў капкан?
— Який капкан?

Ми стали вервечкою: жирний мент спускає сумки з дороги, худий-молодий на схилі передає їх мені. Я стою по пояс у морі і подаю сумки Старшині, який складає все в купу. Крім мотору човна і смердючих каністр бензо тут рушниця, інструмент, пару мішків і гора їжі. Поки я подаю сумки, Старшина пихато перераховує: «масло подсолнєчне», «сало з прожилкой», «там драгун ў банках — осторожно», «все домашнєньке», «ну і коўбаска, канєшно».

Менти не говорять. Я роздивляюся молодшого, щораз приймаючи нову сумку. Не знаюся на званнях, погонах і рангах, та, мабуть, сержант: худий як тріска, червонопикий гопник, густі брови якого зрослися в одну, а бруд — збився під нігтями чорним півмісяцем. Старшина наказав нести все в будку, а сам підійнявся до машини. Шматок смердючої плоті в забродах серед безкраїх боліт: хапає сонних рибалок і затягує їх під воду, затикаючи рота мозолистою лапою («Ш-ш-ш-ш. Тихо. Шо ти дьоргаєшся? Не дьоргайся»). Він виліз на дорогу і, заносячи все у дім, я зауважив перед ментами його розмашисті жести, які би добре пасували, аби показувати на зорі чи з бумерангом полювати птахів. Бобік поїхав, на прощання коротко посигналивши двічі. Старшина бадьоро помахав рукою услід. Перед ментами блазнює: говорить швидше, більше жестикулює і майже не звертає на мене уваги, окрім коротких нотацій («бо тебе, малий, жизні надо шче учит і учит»). З насипу Старшина збіг як той лось, розплескавши воду. Я взяв останню сумку і поніс її в дім, аж раптом він гаркнув: «Вадім!!!», аж я закляк прямо на місці. В одному слові вмістилося стільки ненависті, що з переляку я не міг поворухнутись. Знову завинив, ще не зрозумів чим, але вже здогадався. У руці Старшина тримав той самий капкан. Я не знайшов, що сказати, і мовчанка перетворилася на провал, на очі в підлогу, коли вчитель викликає до дошки, а ти кажеш, що не вчив, а він все одно викликає, а як виходиш — залишає постояти і просить щоденник. Ти кажеш, що забув щоденник вдома. А вчитель питає: «А голову ти вдома не забув?»

— Ти, гамно мале, я ж тебе іспрашуваў: ти трогаў капкан...

Набридло: його грубість, хамство і тон... мене як прорвало:

— Я його викинув!
— Шо?
— Викинув! Кота колись із бобрового капкана діставав, такий гандон, як оце ти, ставив. Мого траванули, от я і визвався в екопатруль. Мертвого дістав. Він навколо все обісрав, помирав довго — лазив кругами, пополам защемило… і от я нашов капкан в цій твоїй сраній будці, і подумав: єб-бать ти адіщє. Як ти обше в зеркало дивишся? Ти вкурюєш, ти, їбло тупе, шо купа тварин у капканах не цінні навіть як хутро і дохнуть просто так? Бо тобі, блядь, «ахотніку», захотілося!

Гора з плеч і насолода спостерігати, як Старшина затихає. Як не перебиває і слова не наважується вставити. Він просто не вірив, що я здатен висловлювати власну думку, навіть тиснути. Я! На нього! Старшина так і стояв з капканом, по коліна у воді. А я подумав, що не справився, протримався тільки три дні. Що зараз він залізе на вежу, подзвонить ментам, ми поїдемо в лісгосп, і мене гнатимуть звідси «в город, к хуям собачим». Я вже бачив, як дрімаю в маршрутці на місто: пару годин рахую плеса води за вікном, а потім мене забирає океан брудних висоток та гаражних кооперативів з кривими графіті і шприцами замість підсніжників. Натомість, Старшина спокійно заговорив:

— Малий… ну як ти не по́няў: я ліеснік, побережник. Я капкани здаю. Понімаєш? Хаджу па ліе́ су, собираю капкани і здаю. Пацанів бачиў? Їм і здаю. За кажен капкан — премія. Ти думаєш, я який-то мусорнік, шкоднік? Ну злазь на башню, позвони ў росположенійе, попитай...

Старшина витяг з кишені камуфляжної куртки кнопочну нокію, і від сорому провалитись мені під землю, злягти під воду навік.

— Я небагата людина, понімаєш? Мені ті пійсят гривень решают. Не знайу, як там ў городі, а тут людям виживат надо. Ти б сказаў, шо суда його кинув. Я би пацанам отдаў: які-не-які, дєньгі! Паршиво. Що на мене найшло? Усе через його поведінку, хоч зараз я вже й не певен, чи паскудніша вона за мою?

Поки все виглядало на те, що я не виконав роботу, спав на зміні, напився і тепер цей капкан...

— Слухай… ти вибач, не знаю що на мене найшло. Ти скажи, скільки треба грош...

Старшина мовчки пішов до хати, я слухняно побрів за ним. Він закинув капкан в будку, зняв заброди, повісив їх сушитись на дверях, розвернувся і: «Не с-си. Пішли йобнем. Кой’шо розкажу». А проходячи повз — приязно поплескав мене по плечу. Трохи відлягло. Хай там як, зараз він — добрий приклад того, як зберігати спокій і не зриватись на крик. Ми зайшли всередину, і я швидко розлив Berliner Luft в кружки, Старшині більше («Та лий, ти шо, берег не бачиш?!»). Пив він повільно, маленькими ковтками, до дна.

— Бр-р-р, хар-роше! Мягенькє.
— Німецьке, вісімнадцять градусів.
— З Германії привез?
— Ага. Їздив.
— На клубніку?
— Та просто...
— І де ви ото дєньги берете?!

Старшина забрав мою кружку і добив залишки так, ніби дізнавшись про поїздку, отримав право на повне мене розкуркулення, включаючи нирки. Взяв пляшку і читав написи німецькою, кривляючись в дусі жахливих радянських анекдотів, повторюючи «швайне», «русіше зльдатен» та решту з небагатого словникового запасу, повністю базованого на порнусі і фільмах про Другу світову.

— Ото ти думаєш, я ізверг якийсь? Я продуктоў привіз. З тобой можу поділиться, якшо не хватає...
— Я...
— Та помовч, як старші говорят. Понапридумуваў про мене усякой дурістікі, шо я чуть лі не уголовнік, мусорнік...
— Та...
— Тихо ти. У нас дєло єсть. Пацанів бачиў? Ми пол ночи каталис: поісково-спасатєльна. Оце як моч уєбала, на хуторе пропаў дєд: взяў моторку і уплив. Шо дальше — в душі не їбу, но дєда надо найти. Тут гало віздє, ўесь район затопило. Я тебе чого лодку проўірить просиў: січас об’їдем владєнія!

Цунамі весни змило худобу і крам. Вдень на вулицях сіл тільки міліцейські патрулі на човнах і рятувальники МНС. В хатах вода доходить до грудей. Вночі припливають інші: мародерять в продмагах консерви і крупи, йдуть на малому ходу і раз по раз гасять ліхтарі, глушать мотор, замовкають зненацька і сторожко прислухаються, роздивляючись серп молодого Місяця в небі та його віддзеркалення в темній воді. Старшина як ожив. Куди й  ділася злість на весь світ! Зрештою, чи не надто я до нього суворий? Він все життя сидить за копійки в хаті без телевізора. Тут кожен приречений на поїздку зі здорового глузду в обійми повільного урагану джунглів. Якось він сказав, що за кермом ледь не з дитинства, та ніколи не заїжджав у місто: на пустих обласних дорогах і ґрунтовках почувався як вдома, але до памороків боявся заторів і перехресть. Місто для нього досі було чимось із сюжетів кримінальної хроніки, військових парадів і трансляцій вирішальних футбольних матчів.

— А дід цей? Він хто?
— Месний знахор. Ану пожди.

Старшина дістав з тумби ворох газет і гортав одну за одною, повторюючи «ну де ти, де ти, де ти, де ти», так, ніби закопав скарб і забув де, а тепер гріб руками сиру землю у випадковому місці. Знайшов нарешті потрібне число і кинув мені, взявшись розбирати сумки. Про діда там була ціла стаття:

Поліський знахар

«На прийом до цілителя Савелія Андрійовича Приходька з хутора Заболоть їдуть навіть із-за кордону. Серед його пацієнтів не тільки односельчани, а й депутати райради, бізнесмени і навіть міністри. В народі знахар відомий як “дід Савва”. Сам він зовсім не проти такого прізвиська: “Дід — символ мудрості”, — всміхається Савелій Андрійович, заводячи кореспондентку газети “Наш край” в гараж, спеціально обладнаний для прийому. Всередині пахне травами, а на полицях в ряд виставлені книжки, черепи лисиць та зайців і багато іншого цілительського приладдя. Знахар проводить сеанси навіть по телефону, а за порадою до нього звертаються і професійні медики. Сам же Савелій Андрійович за життя не з’їв жодної таблетки і був у лікарні всього двічі — коли йому вирізали апендицит і коли вирішив допомогти лікарям: за годину поставив на ноги кілька хворих, за що дирекція вчинила скандал і більше не пускає його в стаціонарне відділення. Знахар не визнає уколів, але говорить, що в деяких випадках людині потрібно пройти обстеження на рентген-апараті. Савелій Андрійович стверджує, що вилікувати можна майже від всього і грошей не бере, каже: “Хто скільки дасть...” Спеціальними настоянками цілющих трав він лікує навіть рак. Люди приходять до знахаря після лікарів, які розводять руками і не можуть допомогти. А тим, хто приїхав з міста, цілитель приписує купувати продукти тільки на ринках і ніколи — в супермаркетах: “Треба їсти домашнє, жидєньке”, — радить народний лікар. В арсеналі діда чудодійні засоби, що не тільки “поставлять на ноги” з похмілля, а й знахарські прийоми, які допоможуть зав’язати з оковитою назовсім. Слово “кодування” Савелій Андрійович не любить і говорить, що в усьому покладається на Бога. Втім, без щирого бажання пацієнта і віри нічого не вийде, говорить знахар. Цьогоріч йому виповниться сімдесят, а він встає удосвіта і весь день проводить на ногах. Говорить, що в давнину люди доживали до ста літ зі здоровим серцем — бо жили в гармонії з природою. Залишається тільки побажати міцного здоров’я нашому ювілярові!»

Чорно-білий друк змазав лице, але видно, як Савва мружиться, гіпнотизуючи глядача. І щось в ньому таке аж ясно зі старту  — це не простий аферист, обвішаний іконками і хрестами. Принаймні він сам у це вірить. А в сусідів просто немає вибору. Бідність породжує запит на традиційну європейську медицину, яка на отрутах знається краще, ніж на ліках. З’їж серце ворога, аби стати хоробріше і печінку святого, аби його святість на тебе перекинулася. Випий розтерту мумію від тифу, настоянку на перлині і золоті, приклади голуба до живота, а як не поможе — розбав вино його послідом. Постав клізму з фіалок, пусти собі крові, а до місця укусу гадюки приклади камінь з козлячого кишківника. Збирай дивовижі з усього світу і молись, аби щось таки виявилося еліксиром життя. А як ні — сподівайся на Бога або повзи до знахаря. От і повзуть. Старі жінки, молоді синяки і знесилені каральною терапією односельчани. Навіть бандити на «кубиках» їдуть до Савви: давай сєдой, роби свойо дєло, посоветуй якуюто настоянку, я не розбираюсь, опшче не привик, просто люблю імєть дєло со спеціалістами, ти ж спеціаліст? От і давай, дєлай свойо дєло, в долгу не останусь. Я відклав газету. Старшина діставав з сумок перев’язані мотузками судочки, пластикові півторашки з самогонкою і банки холодцю, які він чомусь називав «драгун», а я все уявляв того драгуна в мундирі з рушницею, застиглого в холодці, наче фігура в музеї кунсткамери.

— А сам ти у нього був?
— Таке скажеш. Мені японець брак ізвіў!

Старшина різко підніс до мого лиця руку, демонструючи зарубцьовану, рожеву пляму.

— Сказаў: приходь на старий Міе́ сяц. Взяў рогатіну з вєтки і ней тицяў, шептаў шото, потом тийю ветку ў печ бросиў. Шоб ти понімаў, мені тіки японець і поміг.
— Японець?
— Погремуха така: дєд на «каструлі» под японським флагом ходe.
— І шо, правда «кодірує»?
— Та я ж не бидло — п’ю акуратно. От пацани з другой смени — тиє да. Перший раз он їх як закодіруваў, так пол года не каплі, но як сорвались, так шче больше стали! Тепер пол года квасять, потом до Савви в гараж і следуюшчі пол — по сухому.
— А він точно пропав? Може, де з лісорубами синячить?
— Ми с пацанами ноччю ўіздє спрашували — ніхто дєда не бачиў. Тепер будем плават.
— Я ж лодку не прові…
— Та я усе провіриў, пока ти спав. Так, а де кіт? Піди найди. Я цьому іроду кой’шо привіз.

Я вийшов надвір і провалився у тишу. Вітер не здатен перекричати дзвін застиглого часу на п’ятачку забуття — авангарді колонізації на бамбукових палях, де ще пару метрів води — і доведеться ночувати на вежі, а в зашвартованих під нею човнах загорятимуть черепахи і дзиґотітиме комашня. І медузи болотяного моря тертимуться об дно, а як попливемо шукати Савву — штовхатимуть човен у правильному напрямку. Я кис-кискав щодуш, аж залоскотіло язик. Кіт сидів біля води і дивився вдалечінь, де верхівки со́ сен чуботіли над морем. Обережно взяв Кавунчика на руки і швидко поніс, поки той не почав пручатись — він міг. Заніс в дім і випустив: кіт відразу насів на Старшину, вимагаючи корм.

Старшина вже розпакувався — «драгун», сало, банки борщу і кільця ковбаси, від одного виду якої мене пересмикнуло:

— Це ліверка?
— Ти з дуба на кактус?! Яка лівєрка? Домашня коўбаска! Понюхай!

І він різко ткнув ковбасу мені в носа, аж обдало ароматом дитинства, коли я серед жовтих кахлів хрущобної кухні валяв дурня, поки мама крутила таку ковбасу. Вся кухня була завішана кишками, точно ліанами дротів, що нависають над азійськими вуличками і ледь гойдаються під лапами мавп, пропускаючи до сирої землі поодинокі промені сонця. Кишки, нескінченні теплі кишки, аж доводилося тримати їх руками, поки мама пхала всередину фарш. Довгі, як світло сітки галактик на знімках мультиверсу. Теплі кишки життя, що об’єднують всесвіт: тунелі світла в океані пустки і темряви. Я похитнувся і відступив.

— Та не приндись! Шо ти приндишся?!
— Я ж м’яса не їм, — сказав я на автоматі й відразу пожалкував.
— Ти з дуба рухнув?! Давай заканчуй с цієй дурістікой: квасить він квасе, а  мяса не їде. Січас сядем, коўбасочки врежем...
— Я пас.
— От я цього не понімаю.
— «Не понімаєш» принципів?
— Не понімаю випендрістікі с мясом. Причом тут принципи?

Старшина тільки рукою махнув, переключившись на Кавунчика. Дістав складний ніж з кишені куртки і взявся шаткувати кружальце, приговорюючи «ну кицюндр, ну кабан, ну шкура, ну іди сюда», а кіт фурчав, терся біля ніг і аж кинувся на ту ковбасу:

— Бачиш?! Кота не обдуриш, усе понімаєт! Уплітає, аж за ушами ляшчить! Настояшчий хіщьнік!

Такий пієтет у Старшини виклика́ ло будь-що, пов’язане з полюванням, здобиччю, жертвою. Він часто оперував поняттям «настояшчий», відчуваючи в цьому суть. І в його тязі до первісності читався вияв усього недоброго, що він хоче донести мені і «таким як я». Що всі наші розумні слова, інтернет і розетки — вторинні. Не те, щоби він проти. Просто ближче за «нас» підібрався до суті, краще зрозумів, як все працює, «поняў жизнь», «вор». Навіть кіт в нього такий само: вуличний таббі міцної статури, темно-зелені смужки якого ідеально пасують до тутешнього лісу. Я спробував погладити Кавунчика, поки той уплітав ковбасу, але він тільки приглушено заричав. Старшина мене відтягнув.

— Пошли, малий, поставим мотор.

Дійсно, давай пацан, тут все своїм чередом і підпорядковано законам природи: вічним традиціям золотої ери давнини, коли хижаки їли свою законну здобич на безкраїх рівнинах савани. Пішли, поставимо двигун, аби все тудухкотіло і смерділо бензином — додамо машинерії в цю глушину, розкрутимо колесо індустріалізації і покажемо лісові, хто господар. Шо ми, не люди? Ось він урочисто розчехляє мотор, тричі занурить його в воду і запустить ритми бензинового техно, які розітнуть тишу та перекричать всі наші розмови і сварки. Опустить гвинт в неозоре болото весни: розчесати траву, намотати волосся Землі, яка кричатиме від болю, а Старшина тільки газу піддасть, мотатиме патли на залізний кулак, тягнутиме їх за човном, а Земля крутитиметься від того ще швидше. Він розговорився і тріщав без упину. Розказував про переваги «китайців» і те, які недостойні мажори всі, хто купує японські мотори, поки я вивчав свої пальці, де під нігтями вже назбиралося бруду, і  думав, що Савва міг потонути, продірявитися й піти на дно, як бухий пляжник, в якого порвався матрац. Спитав про це Старшину, на що він тільки скривився, бо «на гондонном флоті токо гребєнь ходе, дєд не гребєнь». Я виявляв стурбованість справою, як міг:

— Тєчі точно нема?
— Ти не дьоргайся, шо ти вечно дьоргаєшся? Нормальна каструля. Для охоти-рибалки сама лучша. А проходімость — ляля! В кажду лужу завезе і шо саме главне — вивезе!

Старшина, ставлячи мотор, підсовував під кріплення дерев’яні планки і казав, що «Казанка» — вічна: вогнетривка, захищає від метеоритного дощу, її можна переробити в аеросани і розсікати потім нескінченні замети зими з велетенським пропелером ззаду. Для підтримки розмови я спитав єдине, що бодай на йоту стосувалося справи і на що вистачило мого абсолютного незнання про човни:

— А мотор на скільки лошадок?
— Десятка. Ану придержи...
— А скільки максимум можна поставить?
— Десь до пятнашки нормально.
— А тридцять?
— Та ти шо, малий, тебе по волні затіліпає под такими кобилами!

Старшина протягнув трос і закрутився гвинт, розітнувши холодне повітря. І  кіт аж підскочив, і  дивився на це неподобство зіницями, розлитими на все око. І Старшина змовницьки підморгнув, мовляв, зараз поїдемо звідси. Заберемося з п’ятачка, на якому я провів пів життя, виючи на Місяць, але в космосі соснового лісу ніхто так і не почув мій пронизливий крик. А Савва ж міг просто піти. Втекти від повільної смерті, не здаючись лікарям, з яких усе життя глузував. Зникнути, залишивши по собі пієтет і благоговійні перешепоти односельчан — гідний кінець знахаря-зірки районних газет. Та Старшина не вірив, що дід взагалі може померти. Твердо вирішив, що «японець» заплив кудись, взявши недостатньо бензо. Він ухопився за нагоду пливти і все повторював, що Савва сидить десь на острівці: розвів багаття і рахує кудлаті туші купчастих хмар, проштрикнуті інверсійними слідами винищувачів. Що він десь там, де не ловить мобільний зв’язок, тобто будь-де.

***

Ми поставили в човен каністру бензо, кинули дві пари забродів, я поклав у пакунок з їжею Berliner Luft, Старший взяв рушницю. Схоже, підходящий момент:

— Давай на вежу злажу? Гляну дим.
— Молодєц, моя школа. Схожу заберу кой’шо с другой будки.
— Так, а шо там у тебе, в другій будці?

Старшина вже пішов, але розвернувся, посміхнувся змовницьки і розкинув широко руки:

— Там? Там все.

Дійсно, що ж іще? Кроляча нора, чорний хід фортеці, тунель до скарбниці, де кепки USA розвішані на іржавому цвяшші. Склад кірасирів гвардії царя болотяного моря, в підземному лабіринті якого так просто заблукати на вічність. І поки ми чекатимемо Старшину: виїмо всі запаси, вип’ємо Berliner Luft, пересидимо весну з її повенями, літо з його спеками і сидітимемо аж поки бензин у каністрі не втратить октанове число, а темно-зелені смужки Кавунчика від сивини не зробляться срібні. І коли Старшина вилізе нарешті з підземелля, ми попливемо — три привиди у старому човні: два більші, один — менший. Я лізу глянути дим. За ці пару днів звик жити в тіні вежі: в структурі уламків темряви, які вона викладає на землю під обстрілом ранкового сонця, поки березневе небо ще вільне від натовпу хмар. Я мрію залишитися тут сам: прокидатися на вершині і зазирати за обрій, аж доки на минулорічну траву не впаде серпанок, і вежа не зависне між його сріблом та густим пасмуром неба, які зіллються в одне ціле, замикаючи все у сферу туману, час у якій зупиняється зовсім.

З будки нагорі плесо безкрає, ніби ми у велетенському кратері, а ріка щовесни його заливає по вінця, нагадуючи нам про наше місце. Край-око тільки вода, со́ сни і ЛЕП. Я примружився, побачивши те, що шукав: ледь помітну цівочку чорного диму, наче від палаючих шин. Поки я спускаюся, розмірено рипить вежа. Рип-рип-рип на дуновіях звучать погрози впасти з грімголосним гуркотом. Звалитись на землю, а будкою на вершині — гепнутись в море. Полетіти в кришталеві обійми тиші, здійнявши галас на кілометри навколо і роки вперед. Киваю Старшині: є контакт. Показую на північ, в бік ліній електропередач. Кажу тільки: «Дим від костра». Все готово, всі в човні: я на носі, Кавунчик по центру, біля мотору — Старшина. Він зміряв мене поглядом, яким кадрівниця дивиться на людину без трудової книжки:

— Ану отдаў! Тобі не положено.

І різко зірвав блейзер USA, вдягнувши його сам. Відчув моє напруження і спробував розрядити обстановку, поплескавши мене по плечу. Мовляв, ти нормальний паца, просто я тут рульовий, я на моторі, я Мінотавр у весняному лабіринті води і кокарда болотяного моря моя, не руш святі сходи рангів та ритуальних відзнак. Сильно не висовуйся. Ти тепер під крилом, тож слухай мене і може, будуть з тебе колись люди. Зрештою, це його блейзер. Старшина сильно зігнув козирок:

— Ну шо, погнали?

І не чекаючи відповіді, тричі протягнув трос. Мотор задирчав і завівся. Ми попливли.

Кінець ознайомчого фрагменту. Купити роман у

Книгарня “Є”

Якабу

Readeat