Конспекти монографій, досліджень та джерел, так чи інак пов’язаних із Поліссям та Зоною і важливих для розуміння того, як велике смарагдове серце Болотистої Моани працює.

Зміст

“Народная демонология Полесья. Том 1: Люди со сверхъестественными свойствами”. Публикации текстов в записях 80— 90-х гг XX века. / Сост. Л. Н. Виноградова, Е. Е. Левкисвская. -— М.: Языки славянских культур, 2010.
“Народная демонология Полесья. Том 2: Демонизация умерших”. Публикации текстов в записях 80-90-х гг. XX века. / Сост. Л.Н. Виноградова, Е.Е. Левкиевская. М.: Рукописные памятники Древней Руси. 2012.
“Народная демонология Полесья. Том 3. “Мифологизация природных явлений и человеческих состояний”. Публикации текстов в записях 80-90-х гг. XX века. / Сост. Л.Н. Виноградова, Е.Е. Левкиевская. М.: Языки славянских культур. 2016.
"Народная демонология Полесья. Том 4. Духи домашнего и природного пространства". Публикации текстов в записях 80-90-х гг. XX века. / Сост. Л.Н. Виноградова, Е.Е. Левкиевская. М.: Языки славянских культур. 2020.
“Київське Полісся” (етнолінгв. дослідж. / С. С. Березанська, Н. К. Гаврилюк, В. Д. Дяченко [та ін.], відп. ред. І. М. Желєзняк; АН УРСР, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. – Київ: Наукова думка, 1989).
“Очерк работ Западной экспедиции по осушению болот (1873–1898)” і монографія “Мелиорация Белорусского Полесья”. Текст составлен И. И. Жилинским ; при участии чинов экспедиции: инженеров путей сообщ. И. К. Милицера, И. К. Сикорского и К. И. Малаховского.
"Словник поліських говорів" (П. С. Лисенко; АН Української РСР, Ін-т мовознав. ім. О. О. Потебні. – Київ: Наукова думка, 1974), "Говірки Чорнобильської зони: Тексти" (За ред. П.Ю. Гриценка. – К., 1996) і “Ендемічна лексика Житомирщини” (М.В. Никончук, О.В. Никончук – Житомир, 1989).
“Говірки Чорнобильської зони. Системний опис” (П. Ю. Гриценко та ін. – К. : Довіра, 1999).
«Структура і розвиток українських говорів на сучасному етапі» (Житомир, 1983).

«Народная демонология Полесья. Том 1: Люди со сверхъестественными свойствами».

Про відьом і чаклунів – конспект конспекту, екстракт книжки на 600 сторінок, лонгрід на 15 хвилин, вижимка, тези. Це фоліантисько – ґрунтовний аналіз та систематизація масиву інтерв'ю, корпусу міфологічних матеріалів записаних у 80-90-х по всьому Поліссю.

Укладачки (Виноградова, Левкиевская) зі старту заявляють: локальність-унікальність поліської демонології, порівняльно з іншими слов'янськими – це просто нереальні натовпи духів (чорти, болотяні чорти, водяні, лозові, лісові), на яких вічно посилаються поліщуки в розмові, розповідях, прокляттях.

З усіх виділяється образ чорта. Це і самостійний персонаж чоловічого роду, і збірний образ нечистих сил. Він скрізь:

«Ў лісе, ў воді, ў лозі – чорт сідіт»

Поліщуки плутаються і персоналізують нечисту силу то домовим, то відьмою, то русалкою, то чортом. Чорту часто приписують ознаки, якими решта слов’ян наділяє водяного:

чорт з’являється біля води і зникає там само, заманює людей в воду, топить і підштовхує втопитися, перекидає човен з рибалками, влаштовує водовороти, обертається водоплаваючим птахом, сидить верхи на потопельнику на дні ріки.

В іпостасі лєшего чорт збиває подорожніх зі шляху, лякає реготом, відгукується луною на голоси людей, карає за порушення тиші, свист, сміх, пісні, ночівлю у непідходящому місці.

Популярні й укорінені вірування про силу чарівників, відьом, знахарів, чорнокнижників. Основна маса мотивів групується навколо відьми та русалки. Де-інде чаклун і знахар – синоніми, подекуди знахар добрий, а колдун – поганий чаклун.

Критерій злий/добрий важливіший за термін. У злих чаклунів/колдунів два атрибути: «знається з нечистою силою» і «помирає складною смертю». А от добрі знахарі-шептуни знімають порчу, повертають худобу і передбачають майбутнє. Ключове тут: «Шаптухи з божьей молітвою лєчилі, а знахори занімалиса з нечістою сілою» і «знахор помогає, но може і вредить».

Відьма – найпопулярніша персонажка. Уявлення про чаклуна існують не скрізь і не пропрацьовані, вторинні по відношенню до відьми. А в добрих знахарів-шептунів та шептух чіткіші риси, спільні для чоловіків і жінок.

Мінімальні ознаки демонічно-магічного притаманні всім стороннім: майстрам, чужинцям, жебракам, солдатам, мандрівникам, будівельникам, ромам, музикантам, гончарам, бджолярам, бабам-повитухам. Усіх цих людей виділяють за ознакою «нешто знают», бо з Нечистим знаються і сідають йобнути чарку.

Іноді про знахаря / чаклуна / відьму кажуть «людина з мухами в носу» і «волошебнийе люди ўсьо знають».

Атрибути чаклуна: знається з нечистою силою, насилає порчу на людей / худобу, краде молоко чужих корів і врожай з поля, псує весілля / оберігає від порчі, здатний обернути тебе на вовка, наказує зміям, помирає важко, двоє чаклунів міряються силами, чорти захоплюють тіло чаклуна після смерті, мертвий чаклун ходить.

Важка смерть – популярний мотив. Агонія, бо на чаклуні чорти сидять і не дають душі вилетіти. Він має «чортів здати» і страждає, якщо здати нікому. Інший популярний мотив: син спостерігає за смертю чаклуна-батька, в якого вселяються чорти і для звільнення треба вилити на померлого кип’яток.

За життя чаклун змушений шкодити людям: чорти змушують.

Мотив чаклуна-перевертня пропрацьований слабко. Іноді може перекинутись вовчаром, конем, коровою, котом, собакою, свинюкою, жабою і навіть паном у міщанській одежі. Епізодичні історії типу: розповідач вночі скалічив тварину, потім бачив чаклуна з таким само каліцтвом. Схожа схема в іншій історії: йшов у лісі, побачив вихор («чорти танцюють», «свадьба чортів»), кинув туди ніж аби їх порізати, потім захожу до сусіда, а він мені той ніж/сокиру кладе на стіл і каже «забирай, твоє» (це вважається аргументом, що у вихрі «танцював» той сусід). Або історія про зниклу сокиру яку кинули у вихор і вона надщербилася або там з’явилася кров (характерно для Західного Полісся «Настав ножа [назустріч вихрові], то на ноже остається кроў»).

Чаклун не ховається, він пишається своїм вмінням, має чаклунську книжку і односільчани його поважають (знають «де живуть сильні колдуни»). Якщо росіяни північніше часто зображають чаклуна горбатим / хромим / одноруким / сліпим / глухонімим / плєшивим, то в поліській демонології на особливостях зовнішності не наголошують. Зазвичай описують як темноволосих і темнооких людей з великим носом, високих.

Вони нелюдимі, похмурі, мають гіпнотичний погляд, розумні, «з мухами в носі» (тобто «багато знають»). Часто кажуть, що чаклуни нічим не відрізняються від звичайних людей: «іх ніхто не ўзнає – чоловік такі, як треба», «люди з великими носами», «у вєдьмача зросшийеся брови».

Чаклунами не народжуються, ними стають. Треба укласти угоду з чортами, прочитати книгу чорної магії або отримати знання від помираючого попередника. Або зварити чорного кота взявши його особливу кістку і нею себе подряпати. Здібності до відьмацтва мають перші та останні діти в сім’ї. Втім, головний атрибут – це зв’язок з нечистою силою. Потрібно відректися від Бога: вистрелити в розп’яття, стати ногами на ікону, вийти в ночі на перехрестя і крикнути, тощо. При цьому обов’язково витримати випробування страхом: не злякатися чорта й вступити з ним у перемовини. На Чернігівщині до звареного кота додають папороть, зірвану в Горобинову ніч.

Чаклун «не подчиняєцца ўже Богу, вун подчиняєцца сатанє». Характер зв'язку: «знається», «проданиє чорту», «владеєт нечистими; займаєтса з ними», «як живой знахор, то єму служит чорт. А умре, то уже он [чорт] ім владєе, уже знахор йему служит».

«Служіння» чортів чаклуну: доставляють його додому убуханого, допомагають косити сіно, збагачують, погрожують невістці. Винагородою вимагають жертву: віддати їм найкращу худобину або сина, змушують шкодити односельцям, забирають тіло чаклуна після смерті. Побутує і вірування, що навчений магії «ўсіми нечистими командує». Змії в труні і буря під час смерті – вірний доказ прижиттєвого чаклунства померлого. Підпис кров’ю – нехарактерне повір’я для поліщуків.

А от широковідомий сюжет: проникнення чортів у чаклунське тіло в момент його смерті аби далі ходити в його шкурі, лякати людей. Шаблонна структура: батько-чарівник передсмертно просить сина аби той спостерігав (часто з печі, через хомут) за кончиною і облив окропом труп аби від чортів позбавити. «Ошпарені» чорти вилітають з дому, але забирають шкуру з собою, тож «ховати нічого було» / «не стало покойніка» / «нима батька хоронити».

Якщо у чаклуна помирав старший син, односельці вірили, що «знаючий» так від чортів відкупився. Чорти вимагали саме дітей-братів, а не «чужу кров» типу зятів і невісток. Інколи чаклун розраховувався з нечистими чужою худобою, показуючи звідки чорт може «взяти м’ясо».

Сильний вітер, вихор, буря – наслідок діяльності чортів. Цим могли керувати відьми і чаклуни. Вкрай популярне уявлення: чаклуни наслали на чуже поле градові хмари, відводячи від свого. Могли і самі літати у вихорах, насилати повітрям порчу. На гомельщині вірили, що вихр з’являється тому, що чаклуни пускають на вітер порчу. Вихор то «весілля чортово».

«Він хату строіл. Збирається хмара, така черна. А він стане і каже шось, да і збалакаў хмари — они на два конци і разойшлісь: на одном конце дожь, на другом дожь, а посреді — нема».

Чаклун вважається сильним тільки якщо може не просто обернути вас на звірину, а й повернути до людської подоби назад. Складніше знешкодити порчу, ніж накласти її. Чаклун може вселити в людину вужів, жаб і ящірок, напустити видіння, насипати піску з кладовища у двір, налити «мертвої» води (якою обмивали покійника), взяти слід з ноги і засушити землю в димоході та висипати її в могилу на найближчих похоронах.

Особливо круто про «отруйний хліб»: чаклун вішає на дерево вбиту гадюку і кладе під неї шматок хліба на який стікає отрута або кров змії, потім пригощає хлібом жертву. Альтернатива: настояти водяру на гадючій шкурі і дати людині випити.

Для східних слов’ян взагалі притаманно пов’язувати чаклуна зі зміями, жабами, ящірками. Поліські варіації: чаклун (слово «колдун» в розмовній найчастіше, чаклун – суто літературна форма) може наказувати зміям, ті приносять йому молоко чужих корів, зерно, гроші, він викликає їх свистом, насилає гадів на дім ворога, вселяє їх в нутро людини. Особливо популярна історія про те, що чаклун може «засадити змію» в людину, й та починає хворіти і чахнути. Коли порчу вдається зняти, разом з блювотинням з людини виходять вужі, черви, ящірки, жаби і решта нечисті.

Рідше, але фіксують мотив «змагання чаклунів на весіллі» та в інших умовах («помераліса сілою», «заспорили, хто сільнєйши / больше знає / самий моцний / старши / перши» тощо). Часто згадують «змагання горілкою»: один чаклун пригощає іншого і починається адіще: той хто випив починає корчитися від болю / водяра закипає в стакані / лопається чарка / в чаклуна який випив випадають зуби / він обертається на вовка / сліпне на обидва ока.

Коли помирала відьма/чаклун, важку смерть можна полегшити: вибити дошку в стелі, просвердлити діру, розібрати дах, відкрити заслінку пічної труби, протягнути померлого через хомут, прибрати подушку з-під голови («важко умирати, як курачє пер’є»), розвалити частину пічки. Мотивація: відкрити прохід аби крізь нього вилетіли чорти («душе тре вийти, а нечистиї йейе не пушчають», «І ў дверь [їм] нельзя, уже — ў кришу», «душу забирали чєрті через верх», «[Коли в лікарні помирав чаклун], то свістало і ў потолка зривало доскі»).

Подекуди вірили, що зі стели треба вирвати саме три дошки, десь – що навколо хати треба обсипати макове коло й тоді чаклун помре скоріше. З маком узагалі цікаво: з його допомогою можна втекти від чортів коли вони женуть тебе лісом. Висипаєш жменю маку і чорти зупиняються: неодмінно хочуть підрахувати кожну маківку, а це дуже довго і вони відстають.

Потреба «здати чортів» попередньо, перед смерттю. Для цього треба потиснути руку домочадцям або торкнутися когось («Не тре давати руки йому, а то продаш душу чортові»), або й надрізати собі руку і торкнутися домочадця.

У всіх слов’янських міфологіях відомі уявлення про те, що у момент смерті самовпетельників, грішників, або «знаючих» виникає сильний вітер, вихор, буря. Причина – відхід нечистої душі.

На Поліссі вірять, що як вмирає людина праведна – погода стоїть тиха і ясна, «а як круча, бура – то то лихе, знахор ўмер». Або ж погода псується в момент погребіння: дощ на похоронах, вітер вириває з рук Біблію в батюшки. Чорти супроводжують похоронну процесію.

***

Залом або завитка в полі – важливий вид чаклунської діяльності.

Повір’я про завитки (завитка, закрутка, завивка, зав’язка, кукла, кукса) — пучок колосин, які відьма/ чаклун ритуально скручують / переламують/завивають аби навести порчу на власника поля / домочадців / худобу. Завитки частіше робили в житі, рідше в льоні, картоплях та ін. Найчастіше заломом накликають хворобу (параліч, «аби руки викрутило» – знову подібність семантики скручування) і смерть. Рідше просто засирали поле магією аби зменшити урожайність, молочність корів і підірвати господарство. На поліському матеріалі очевидно: завитка направлена передусім проти особи власника поля, а вже потім – проти плодючості поля.

Пучок колосин переламували, колоски нагинали до землі і перев’язували мотузкою / ниткою. Негативний вплив на кожного, хто завитки торкнеться. Скрізь на Поліссі фіксують заборону скошувати завитку і торкатися її, особливо голіруч. Тому виривали рукою загорнутою в одяг, ганчіркою, коречгою, осиновим кілком, причому лівою рукою, а якщо й зжинали, то серп направляли ліворуч.

Часто знахарю або іншому «знаючому» доручали нейтралізувати завитку, інколи власник поля робив це сам, але після консультації та ряду пересторог. Завитку треба було вирвати з корінням. Методи знищення завитки на Поліссі типові для сх.слов’ян: спалити на багатті з осинових кілків в полі або на перехресті. Або класично кинути в протічну воду, висушити в печі чи на дереві аби той хто робив залом – сам висох. Тут і контрзаходи, базовані на семантиці скручування і анігіляції шляхом контакту з подібним: під колеса возу, в ступицю колеса, на млинові лопасті.

Вірили, що при знищенні завитки має обов’язково з’явитися її автор і так його можна вирахувати. Аби зрозуміти хто відьма яка псує молоко, треба скип’ятити те молоко і тоді прийде відьма (бо автори порчі або завитки відчувають фізичний біль коли завитку знищують), щось принесе або попросить (сірник, сіль).

Завитку треба було робити голим / в одній рубашці / з розпущеним волоссям / лівою рукою / проти Сонця. Прекраснаа фраза: «завитку ужом зав’яже».

Завитки роблять під час росту / цвітіння / дозрівання – в пік вегетативної сили. Для підсилення ефекту зверху кладуть предмети наведення порчі: яйце, скорлупу, волосся, нігті, шерсть, кості, вугілля, гівно. «Програмування» завитки стандартними словесними формулами: бажані наслідки для жертви + опис завивання колосся («завиваю наўпаки...»).

Смертельну небезпеку несе не лише завитка, а й хліб, з її колосків спечений. Спалювати завитку треба було опівночі або до світанку і знати необхідні замовляння. Якщо правильно знешкодити – біда перекинеться на автора за принципом подібності: як спалити – згорить дім автора завитки, якщо висушити – висохне й автор.

***

Вище йшлося про відьом і чаклунів – злих «знаючих». Далі буде про доброго чаклуна – знахаря. Розділення тонке, бо побутує уявлення, що кожен «знаючий» міг як нашкодити, так і допомогти залежно від ставлення до конкретної людини.

Добрі знахарки і знахарі (шептýн, шептýха, шептýнья) – персонажі-помічники. Подекуди слова «знахар» і «шептун» – повні синоніми, де-інде шептун тільки лікує, а знахар – вгадує причину лиха в господарстві й сім’ї. В деяких селах знахарок і знахарів, які лише допомагають називають «бабка», «дєд».

У знахаря відсутні мотиви зв’язку з нечистою силою, важкої смерть, ходіння після смерті.

Знахар нейтралізує порчу, зцілює людину й худобу, повертає зниклих тварин (корови на болоті), розміновує завитку, знаходить винуватця бід та занепаду господарства. Вважалося, що коли знахар діє в інтересах людей, він використовує молитви і «боже слово». Подекуди в Білорусі вважали: знахар тільки знає таємні властивості рослин і вміє розрізняти хвороби, трактувати сни і передбачати погоду й долю.

Знахар вміє робити «затин» – увіткнути ніж в землю аби заблукла на болоті корова стояла на місці і знайшлася. За допомогою магії знахарі повертають молоко в зіпсутої корови, гасять пожежу. Увага сюди, прекрасне: викликаючи душі потопельників, які літають навколо палаючої церкви і гасять її водою зі ще не висохлих душ.

Знахар «може лєчіть, а може і іспортіть — як кому», але з проблемами й незгодами йшли саме до нього. «Сильни знахор» цінився особливо, бо в нього «крепше кроў» і такий здатен пересилити вміння автора порчі. Такі знахарки і знахарі допомагати при безплідді, безсонні, сімейних чварах, повертали молоко, тощо.

Найпопулярніший метод зняття порчі – замовляння (молитви, шепти, приговори, слова) і особлива вода, якою лікували людей та худобу. Складовою вдалого зняття порчі є вгадування її автора. Якщо ставало погано дитині, до шептухи могли нести її сорочку, яку знахарка заговорювала.

Більшість проблем, хвороб і смертей виникають через підкидні або закопані в землю шкідливі предмети (яйце, волосся, останки або кості тварин, дохла змія), завитку або порчу надіслану «по вітру». Коли знахар розкриває персону винуватця, іноді він показує його зображення у воді. Інколи карає винуватця, а коли того зробити не може – каже, скільки залишилося жити.

Найпопулярніший спосіб повернути заблуклих тварин у Центральному Поліссі – зробити «засічину» / «затин» (символічну огорожу для тварини, яка вже заблукла). Знаючий «затинник» втикав сокиру/голку/ніж в стіну сіней або хліву (тут його інколи називають «харомина») і заблукла худобина стояла на одному й тому самому місці всю ніч, невразлива до вовків («Де он лежаў, воўки землю зрили кругом, а йего не згубили»). Записано в Копачах: «Йе такие люди, шо замовляют од воўкоў. Замовляють, були таки деди, так вони помоляться — і волки кругом коров покапали ями — а корови целі. Деди таки були».

Вранці «затинник» виймав ніж і худоба – поверталася додому. Інколи знахаря просили «погукати» корочу через пічну трубу – тричі прокричати її погрємуху в пічку. Один з респондентів заявив, що знахару-«затинники» корів з лісу допомагали повертати душі потопельників. На ранок після того як увіткнути голку знахар дивиться, чи не заіржавіла. Якщо іржава – корова вже вмерла.

Є й «знаючі», яких називають «ворожка», «ворожун». Їх задача відгадувати події, які відбуваються зараз і стануться в майбутньому: чи вдале місце для будівництва «дому» (так на Поліссі іноді називають хату), чи повернуться з війни чоловіки та сини, чи виживе хворий та скільки йому жити. Ця здібність дається від народження (празурливы раждáецца такъ), та деякі могли передбачати майбутнє заглядаючи в зіркове небо: «Була такая женшчина, шо знала по зорах. Пашчитає, шчитае зорачкі и скаже: яго зорачки нет. На кождаго чалавека єсь зоря».

Якщо для зведення порчі і лікування зверталися відкрито, то любовна магія – таємна справа. «Приворожити» / «присушити» ходили як до знахарів, так і до відьм/чаклунів.

Методи привороту: мотузку якою зв'язували ноги покійника прив'язували до коханого або нею його опоясували (це магія перетворення схоже, бо подібні ритуали притаманні і для перетворення людини на вовкулаку). Поїли відваром кори двох дерев, що зрослися між собою. Пригостити насінням з двох гарбузів, які виросли на одному стеблі. Палицею якою розігнали сцепку вужа і гадюки торкалися спочатку хлопця, потім дівчини. Коли чаклун хотів привернути до себе дівчину, спочатку він проколював очі змії голкою, а потім увіткав голку в поділ сукні.

Знахарі допомагали і при гасінні пожеж: заливали вогонь кислим молоком, розмахували поблизу великоднею скатертиною. Подекуди вірили, що «знаючі» вміють швидко гасити пожежу визиваючи потопельників, які літають над вогнем у вигляді білих метеликів.

Як пам’ятаю з матеріалів іншої експедиції та іншої книжки: в Денисовичах на пожежу викликали діда, який мав зайти в «харомину» і крикнуть на вухо корові, що треба виходити з сараю, бо на заклики інших людей корови не реагували.

Аби загасити вогонь, чаклуни обходили палаючу будівлю з церковною свічкою або іконою читаючи «Отче наш» задом наперед. Ефект подібності до вогню свічки: «пламя угору йде» (і не розповсюджується). Як вогонь свічки горить «як свечечка роўно, нікуда не похиліцца», так і хата згорить к хуям собачим, але на сусідні – вогонь точно не перекинеться.

Розкішне замовляння: «Святий отец Миколай, приступі да поможи, леті до неба стрелой, бери полимя з собой!»

***

На орбіті «знаючих» бовтихалися майстри, мандрівники та всі етнічно чужі. Всі гончарі, млинарі (бо муку їм молоти чорти помагають), мисливці, рибалки, пасічники, будівельники, пічники, повитухи, музиканти, жебраки, мандрівники. Для всіх спільна риса – «йени шчось знают» / «нешто знают».

«Коваль учиўся ковать. Пошоў до знахора. Тот говоріт: «Я тебе научу». Чоловек зашоў [у кузню], а коваль з чортом сидить», «[Чоловік хотів стати музикою], то він виходиў туди, ў лєс у половині ночи. Там скала вельми большая, гора така, дак йего там учили чорти».

Навчитися чогось можна хіба знаючися з нечистим або від «сильних» чаклунів. Особливо вправних музик автоматом зараховували до чаклунів. Гончарі вміли вирахувати того, хто поцупив їх вироби. Баби-повитухи – передбачати долю новонароджених і лікувати дітей. Пасічники – переманити бджіл з іншої пасіки. На Поліссі порівняльно мало розповідей про магічні здібності пастирів, лише вміння замовляти отару від вовків, командувати коровами і не давати їм розбрідатися.

Розповсюджене уявлення: будівники могли «закласти» дім який будують на чиюсь голову (власника чи перехожого), тоді власники або випадковий перехожий помирали. Якщо образити будівників – вони могли «посадити чорта» в новому домі, наслати порчу на сім’ю тощо.

Всі хороші музиканти – чаклуни, а скрипалі на весіллі могли перетворити людей, які їх образили на вовків: «Музиканту не понаравилось шо-то на весілли, і он превратиў сватов в вовков. Каже: «Як не співаете, то вийте!»

Тут трохи інше, але нагадало прекрасну історію «Я отошел поссать, а они все превратились в ягуаров!» ніби канадського PHD, який роками упорювався аяхуаскою в неконтактному амазонському племені, де розвиток мови пішов узагалі іншим шляхом і була відсутня концепція часу. Чи то аяхуаска, чи то вплив мови, але книжку свою він ну дуже зміненою мовою написав, забув її назву.

Побутує історія і про те, що скрипаль може перетворити кривдника на собаку: «Там музикант на скріпце іграл. Гости захотелі танцевать, а он перестал играть. Батька говорит ему: «Уй ты, собака! Собрал гроши, а не хочеш грати?» Той каже: «Як я собака, так и ти будеш собакой!»

Як і чаклуни на весіллях, скрипалі змагалися один з одним: кастонути іншому розрив струн або деталь скрипки під назвою «кобилка» перетворити на коня аби вона утекла. У відповідь інший скрипаль перетворював самого задираку в коня.

Скрипаль – вічний магніт для чортів, які тягнуться на звуки му, ведуть музиканта за собою, змушують грати на своїх збіговиськах, крадуть скрипку тощо.

Як і в європейській міфології – млинар вважався не найприємнішим персонажем. (кінець «Володаря перстнів», повернення гобітів додому, чого не було в фільмі, й де мельник у Ширі став завзятим колаборантом) і може навести порчу на хліб.

Гончар працює з землею і вогнем, і володіє ремеслом – тож про нього казали: «щось знає» / «вiн має чорта, який робить»; але гончарство було шанованою справою. Причому ця фігура складніша: гончар сам виготовляв і продавав – тож набував ознак як «знаючого» майстра, так і «знаючого» мандрівника-чужинця. Гончар може визначити відьму яка краде молоко і залишає віз з горщиками без нагляду, бо вміє «пригвоздити» до місця будь-кого, хто захоче вкрасти посуд.

З особливим пієтетом на Поліссі ставляться до бджіл. У слов'янській міфології вони взагалі сприймаються як «чисті» комахи, божі тварі й наділяються ознаками святості. Бджолярів шанували і вважали «знаючими», називали «ведьмарами», які могли переманювати чужі рої собі, а тих хто крав мед – карати хворобами. Широко відомі на Поліссі уявлення, що зі смертю пасічника вмирають і його бджоли. З прекрасного на тему:

«Як хозяїн ўмер, то на етом местє не стоіт улєй. З того міста їх переставляють. Як хозяин ўмер, то і пчоли, бувают такіє случаі, шо за хозяіном ідут»;

«Як хазяїн помре, то пчоли кажуть: «Нема нашого хазяїна, і нам по світу йти». То пчоли по світу йдуть»;

«Як дед мой умер, то пчоли на труну так і сєли там. Так піском і засипали їх. Як народ проводиў діда, так і пчоли лєтєлі. Вон шось знаў за йіх».

Рибалки й мисливці не надавали односельцям знахарських послуг, не вважалися «знаючими» або чаклунами широкого профілю, просто спеціалістами (це слово дуже важить на Поліссі і зараз). Як інших «знаючих», їх наділяли зв'язком з Нечистим / водяним / лєшим, що й було запорукою вдачі. Поодинокі розповіді про насилання порчі на рушницю супротивника, «Йему злий дух тоді помогає і на него уже звєрь іде сам». Аби засрати конкуренту параметр «удача», мисливець, зачувши чужий постріл, каже: «А дим густий, а борщ пустий!» – і той вже не може нікого вбити.

Окремо про жебраків, мандрівників і солдатів.

Cлов’янські вірування включають в категорію «знаючих» усіх сторонніх. Блукальці та жебраки наділялися ознаками «божих посланців» та сприймалися посередниками між людьми та сакральними силами. Вміли зцілювати, передбачати майбутнє, розпізнавати причину занепаду і незгод. Структура поліської історії про жебрака/мандрівника: він ночує в домі господарів, стає свідком незвичних подій і чує як янголи оголошують долю новонародженого або бачить шабаш відьом, чи як жаби та змії приносять відьмі вкрадене молоко. Він знає закляття відведення біди. Джерело знань не пояснюється: отримує його десь на шляху або в інший частині світу.

Це елемент набагато ширших уявлень характерний для всіх (як і «закладання» новобудови «на голову» подорожнього – ритуальна жертва, рудиментарна форма, бо колись реально вбивали людину, більше про у Фрезера). Так от, про «знання десь у шляху» – про це мій конспект з дослідження "Обряди переходу" французького антрополога Арнольда Ван Геннепа:

__________________________________________

«Наразі країни завжди торкаються кордонами чого не було раніше, коли християнські землі складали частину Європи, а навколо лежала нейтральна смуга, розділена на "марки".

Поступово марки скорочувались, потім зникли, але поняття "грамота марки" зберегло значення документу, дозволяючого перехід з однієї території на іншу через нейтральну зону.

Нейтральні зони грали помітну роль в античному світі, де були місцями торжищ і битв. У напівцивілізованих народів зустрічався аналогічний феномен зони, але її кордони були не такими визначеними, бо освоєних територій небагато і вони малозаселені. Зазвичай ці зони були пустелями, болотами і найчастіше диким лісом, де кожен мав право пересуватися і полювати.

Обидві освоєні території були сакральними для того хто знаходився у нейтральній смузі, а смуга вважалась сакральною для жителів освоєних територій. Кожен, хто переходив з однієї території на іншу, довго знаходився в особливому становищі: між двома світами.

Звідси ритуали сепарації-відділення від власної території в момент вступання на нейтральну смугу в формі проходження між частинами розділеного предмета, або під предметом чи між двома гілками, що символізує вихід у інший світ. Римська тріумфальна арка виконувала саме цю функцію: тріумфатор рядом ритуалів від'єднується від ворожого світу аби проходячи під аркою, повернутися у римський світ.

Водночас, довге знаходження між двома світами — причина ізоляції чужинців. Вони ж перебували у сакральному місці, тоді як спільнота для своїх членів є світом профанним. Звідси відмінності в ставленні до чужинця у різних народів: в одних місцях чужака катують, грабують, навіть вбивають, в інших — бояться, хвалять, використовують як істоту, наділену могутньою силою і ритуалять проти аби зробити його нейтральним та зруйнувати чари».

____________________________________________

Ще коротше: будь-яка ієрархія вразлива до чужинців, які пробують взяти нахрапом. Звідси поняття «красиво залететь» та його невдала іпостась «seagull management».

***

Солдатам в поліських історіях приписували вміння приручати змій, розпізнавати причину бід та нещасть людей, які їх прихистили. Солдат знав, як повернути людську подобу вовчарові, вигнати з хати чорта, навчав бідняків добувати молоко магією та відвертав погане передбачення для новонародженого. Солдат, який ночує в хаті діє в інтересах хостерів і вступає в контакт з нечистим аби запобігти проблемам. Історія записана на Білоруському Поліссі:

«Хозяин объясняет, шо домовый жыть нэ даёть. «Ой, нэ ночуй!» — кажэ. [Но солдат решил заночевать.] Солдат набраў ў одын карман горихоў, а ў другый — камэньцоў. Чорт прышоў, кажэ: «Шчо ты шчоўкаеш?» Каже: «Орихы». — «Дай мне». И даў ему камэньцоў. Чорт сломал зубы и кажэ: «О, кажэ, ты сильней нас, раз ты можэш йих роскусыты!» — «Як хочытэ, выбэрайтэсь!» Во, и выгнал чорта».

Не входять до жодної категорії уявлення люди, які вміють дрючком відкрити будь-який замок, збити з маршруту птахів чи зробити аби запрошені гості їли і пили по-менше («Є таки чолоўек — не боіцца вужа, возьме і ў карман положить. Ўже ж то знаєш, шо вон чим-то занімаєцца [чаклує])».

Вовкулака / вовчар більше характерний для Західного Полісся – там взагалі живе дивне плем’я: вони постійно борсаються в багнюці вишукуючи блискучі камінці. Не те, що луноликі та сонцесяйні воїни дзен-буддизму, самураї покинутих залізничних колій, які зневажають матеріальне і живляться невидимою силою іржавого залізяччя.

Вовчари обертаються за власним бажанням аби нападати на худобу односільчан. Розповіді про обертання вовчаром проти волі, класичний випадок маскультового вовкулацтва зафіксований на Житомирщині. Це може бути карою батьків за зачаття в заборонені дати. Цей мотив пов'язує Полісся з карпатською та польською традицією. Там це пояснюють: вагітна побачила вовка, тож народжений обертається вовчаром, коли «йому приходить такий час».

Людина перестрибує три кілки в землі/ножі/пеньки і послідовно кожна частина тіла перетворюються у вовчу. Відповідно, аби обернутися назад треба кувиркнутися або перестрибнути через кілки / ножі / пеньки або ж треба накрити вовчара людським одягом, назвати його по імені або здійснити християнський обряд.

Обернувшись на вовка, вовчар уникає звіриної їжі – цей мотив відомий скрізь на Поліссі. Не їсть сирого м’яса, а смажить його на вуглях пастирських багать, жує корінці, лісові ягоди, цупить хліб у косарів. Тому, що натура його залишається людською.

Росіяни дуже північніше інколи пояснюють це тим, що з’ївши звіриної страви він ніколи не зможе обернутися людиною назад.

Повертаючись до нас: аби знову стати членом спільноти, він має бути до нього символічно приєднаний отримавши новий одяг. Як розумію – це елемент ширшого уявлення про включення вигнанців назад у общину, яке обов’язково має супроводжувати ритуал в присутності багатьох свідків.

Будучи вовчаром людина є, по суті, вигнанцем. Вона «уходить в ліс», тобто переміщається в інший простір – в море невідомого, за межі села, на весь період вовчарського стану. Це фіксують скрізь на Поліссі («знахурка зробила чоловіка вовком, і він побіг у ліс, бо серед людей йему не було місця»). Схематично, все це та сама історія Апулея про «Золотого Віслюка»: чоловік заліз до жінки у спальню (прямо про секс ніхто не говорить), а вона прогнівалася, виявилася чаклункою ну і обернула його на звірину, а він скитався потім по світу, страждав та одного дня знову став людиною.

Ще один атрибут вовчарства: постійний рух, біг, ходіння. На Поліссі вовчар завжди описується лексемами руху «вони вовками ходять», «яни год бегали волками», «побігло вовками ў ліс», «весілля полетить вувками в ліс», «так і побіг вовками», «підеш по свету вовком». Мотив руху тут ширший і стосується вигнання, відсутності місця – він апелює до іще ширшого мотиву – прокляття («Проклёнут. Ну, так уйдёшь, да и сё. Будешь шатаци по белому свету»). І вовчар не може повернутися, поки не спливе термін прокляття або знахарка не поверне його назад ритуалікою.

Вовчарство залишає відмітини: подряпини на руках (на чотирьох же бігав!), шерсть на долонях, спині, грудях, велику вовчу пащеку, косоокість, вовчий погляд, вигнуті руки і ноги. Рідше – бажання їсти власних дітей і втрату розуму.

Доречі, на Поліссі як і у східніх слов’ян, відсутній мотив пожиранням вовкулакою Місяця / Сонця, притаманний балкано-карпатському ареалові.

«Народная демонология Полесья. Том 2: Демонизация умерших» (упорядниці Виноградова, Левкієвська).

Основа міфологізації мертвих – уявлення про свою / чисту / добру смерть на противагу неправильній / нечистій / не своїй, що й визначає посмертну долю. Душі померлих чистою смертю переходять в розряд предків, стосунки з якими «узаконені» системою поминальних ритуалів. Померлі нечистою смертю (самовбивці, грішники, відьми, чаклуни, передчасні) – поповнюють ряди нечистої сили. Для міфологічної системи Полісся це коло персонажів домінуюче, поряд з відьмами-чаклунами. Ходячий мрець взагалі один з центральних персонажів поліської міфології.

Чиста / нечиста смерть – частина куди ширшого уявлення про пуск / не випуск крові як вмістилища душі. Цей мотив часом породжує комічні випадки, як от віра шумерів у те, що люди які впадуть з даху – вічно страждатимуть після смерті.

Християнські вірування Полісся про душу вписані в ширший контекст народних уявлень. Так, душа – це безсмертна сутність, 40 днів мандрівки, суд Божий і решта. Причому, з матеріалів 80-х і в 90-х авторки фіксують: радянська пропаганда атеїзму не змогла до кінця замістити ці уявлення. З іншого боку душа – традиційна для поліських вірувань матеріальна сутність, посмертний двійник людини, який після смерті відчуває потребу їсти, пити, митися і зігрітися.

40 днів після смерті покійник з’являється. Він мокрий і йому важко, якщо за ним дуже плачуть; аби не забруднити покійника і не засмічувати йому очі діє табу на хатні і господарські роботи.

Відмінність ходячого мерця тут від вампіричних варіацій інших регіонів України в тому, що він не осмислюється як істота демонічного типу. Тому на Поліссі відсутні імена цього персонажа, його описують дієсловами: ходить, лякає, («єслі знахар умре, то он буде ходить і пужать людей»).

«Ходіння» – центральний вияв діяльності мерця у світі живих у сх.слов’ян. В цьому контексті фразу «ходіння в Зону» можна жартома інтерпретувати як сюрреальний сюжет фільму жахів: після вибуху всі ми померли і тільки душі тих, хто йде за колючку – ненадовго повертаються до світу живих.

«Ходячий» небезпечний для людини, але на Поліссі відсутні карпатсько-балканські мотиви з питтям крові, «підрізанням» життя тощо. Тут ширше і загальніше уявлення про контакт з мертвим, тобто смертю, а він вже шкідливий і навіть смертельний.

Самовбивці багато де в колі мотивів загальнослов’янської традиції: Нечистий підштовхує до суїциду, потім душа потрапляє у власність чортів. Популярний мотив перетворення самовбивці в «ходячого» або вампіра для Полісся нетиповий. Місцева особливість: на перший план виходить зв’язок з вихором, вітром, засухою чи навпаки, зливами, які суїцидник викликає неприродною втечею зі світу живих.

Русалка – один із найпропрацьованіших образів. Два важливих мотиви: передчасна смерть (дівчата до шлюбу, народження дітей, нехристі, самогубці, прокляті тощо) та сезонність появи (влітку, в пік Сонця та вегетації). Поява душ мертвих у пік цвітіння – архаїчний мотив.

Русалки нападають на людей, лоскочать до смерті, заманюють до води і топлять, шкодять житу та на городах і часто тусуються на полях, у колоссі. Їх бояться, а страх формує ритуали випровадження їх з простору людей за допомогою спеціального обряду проводів русалки.

Душа міфологізована слабко, зберігає вплив християнізації, а от «ходячий» і русалка – повноцінно міфологізовані. Так, душа в формі птаха – популярна як на Поліссі, так і для інших слов’янських племен. Втім, на захід від лінії Прип’ять-Горинь – душа в образі зозулі. Східніше – горобець. На Центральному Поліссі (тобто нашому, де Зона) інша форма втілення душі – це комашка, муха чи метелик, рідше – жучок, павук, бджола або комар («Я умираю, а моя душа на пчолку скидається»).

Вище ви прочитали короткий зміст. Далі – більше про кожне явище і персонажів.

***

Про душу.

Може покидати тіло на час летаргії («обмирання») і тимчасово переміщатися у потойбіччя, де знайомиться з раєм і пеклом, бачить муки грішників, потім – повертається в тіло.

Душа тільки в людей. Наявність у тварин піддають сумніву: стверджують, що замість душі – пара.

Людська душа пересувається вільно, має видиму іпостась, виявляється через шум і дотики, демонструє себе живим, залишає сліди, хоче їсти / пити / митися / обтиратися рушником / має потребу в теплі й світлі.

В могилу закопують предмети, які хочуть передати душам померлих на той світ.

Водночас поширене уявлення, що душу побачити не можна, та паралельно вірять у втілення в комахах і птахах («Говорили, шо як горобей. Як умре хто, дак прилєтає і ў окно зазирає. А іние кажуть — як воздух. Пойде з рота, як туман», «Кажуть, шо як воробейко в окно шибаєцца, то душа прилєтєла»), інколи в формі тіні, стовпа пари або диму над могилою або летючого по дорозі. Інколи навіть у формі змії або собаки.

Вміння літати та зооморфність – найпоширеніші атрибути душі на Поліссі.

Паралельні уявлення, що зооморфність – лише зовнішній вияв, так і реальна тварина, в яку втілюється душа, «назначена» після смерті («душа пирисіляється ў зозулю, тая ў коня, тая ў жабу, а то й ў комара, а то ў собаку, в ужа, у гадюку — гето жунка назначається ў гадюку»). На Поліссі, як і на Карпатах «назначеніє» залежить від гріховності («грєшная душа входіт в животноє, в пса, в кота, коня, в вола, в свиню і в том животном обязана ізбивать наказаніє (покутувати), пока животноє живе»).

На Поліссі вияв душі це й різноманітні види повітря, вітру, тіней (тут семантика: душа – дихання). Стовп пари над свіжою могилою або поряд – найпоширеніший вияв. Ця іпостась – єдине втілення душі, небезпечне для людини: женеться, переслідує і може вбити. Одиничне свідоцтво з Волині: «Душа може бути на радузі».

Звільнившись від тіла: душа сідає біля вікна, на пічці, в кутку, на стінах хати, за іконами. Саме тому заборона білити хати аби не забризкати душу, табу мотати нитки аби її не заплутати. Душа літає по світу в місцях, які людина відвідувала за життя.

Душа метеликом прилітає на поминальну вечерю. Нічний метелик сприймається як посланець іншого світу, що забере волосся і нігті померлого, які той збирав при житті.

Душа сплячої людини комахою виходить з рота і заходить назад, коли людина прокидається. Поряд із цим віруванням цікава й фраза про чаклуна як «людину з мухами в носі» які залітають і вилітають з носа за життя, мені особисто заманливо зробити припущення про те, що це натякає на можливість чаклуна телепортуватися у потойбіччя й назад, але мало інфо для таких тверджень.

Де-інде й уявлення про те, що душа може вийти і в формі миші, яка повзає гіллям або по кінському черепу. Потім людина, яка прокинулася і розповіла, що лазила по дереву чи в хаті з великою кількістю вікон.

Стовп пари у формі людської фігури найхарактерніша форма душі у перші дні після поховання.

Цікаво про стовп пари: іноді він може фосфорично світитися й тягнутися від могили аж в небо («Над могилками душа может стоять, як стоўб огнєной»). Може переслідувати і якщо людина потрапляє в цю пару – може захворіти й померти. Це побутує скрізь, але в білорусів частіше ніж в нас. Причому, пара – це не тільки форма втілення душі, а й основний її харч.

Прекрасне: душі – це хмари, які тримають небо.

Кожна зірка пов’язана з чиєюсь душею, кількість зірок відповідає числу душ усіх живих людей. Коли хтось помирає – падає його зірка. Це загальнослов’янські вірування.

Легкий рух повітря, порив вітру зазвичай коли душа виходить з тіла. Грішники (відьми, чаклуни) «виходять» з тіла мишами, кажанами, котами, круками, галкою, а душі «добрих» людей – білими голубами. Закономірність: душі праведників антропоморфні й білі, грішників – зооморфні й чорні.

“Дасть Бог, пташкою вийду, а не кішкою”.

Лексика акту смерті: душа вийшла, душа Бога найшла, душа ў неба паляцела, дух вишоў, душа вискочила, Богу душу віддав.

Сорокаденний період перебування душі на Землі і після, якщо душа не може переміститися в інший світ – вона перетворюється на покійника. Подекуди тиняється світом та повертається додому вмитися і напитися води. Тому воду змінюють щодня і поряд з хрестом кладуть дрова аби душа могла розвести вогонь, зігрітися.

Табу на всі види хатніх робіт, які можуть зашкодити душі переміститися на «той» світ. Якщо підмітати, мити підлогу, прати, білити піч або дім – можна засмітити / забризкати / замазати душі очі, тоді вона осліпне і не зможе потрапити в інший світ, або ж потрапить туди сліпою. Нитки можуть «заплутати» їй дорогу на «той» світ, тож діє табу на прядево, мотання ниток, ткацтво («На Діди як нитки мотаєш, дідам дорогу замотаєш, не видно буде їм, куди йти»). Коли білили хату вперше після похорон – з тих само міркувань накривали могилу рядном.

Якщо надто плакати за померлим – душа змокне / ходитиме в мокрому одязі / лежатиме у воді / тягатиме повні сліз відра. Ще поліський мотив: мати бачить свою мертву дитину, яка тягає відра зі сльозами. Вона питає, чому дитя носить відра, а дитя каже: «Це твої сльози».

Аналогічно, з мокротою: жінка оплакує сина, бачить натовп юнаків на дорозі. Її дитя повільно плететься позаду. Вона питає «Що з тобою?», а він каже: «Я мокрий. Це твої сльози, їх вага змушує мене відставати».

В перехідний сорокаденник потреби душі не лише їжа і трунок, а й світло – точніше освітлення переходу на «той» світ. Це виростає з уяви про те, що на «тому» світі всі перебувають у темряві, якщо поховані без світла або ж світло не горіло в перші дні післясмерття. Звідси свічки в руках мерців, заупокійні свічки та звичай палити ці свічки 3 / 9 / 12 / 40 днів після поховання. Цей загальнослов’янський мотив фіксується на Волині: «В нас старі люди кажуть, шо як помре хтось, то до сорок день в хаті палять світло, шоб душа бачила дорогу на тому світі».

В одному волинському тексті зафіксоване уявлення, що душа знаходиться в домі до перших півнів. Подекуди це розповсюджується і на ходячих мерців. Вбитий блискавкою вважався щасливцем: його душа не проходитиме через вогонь більше, бо через вогонь блискавки вже пройшла. Бог забрав її експрес-запитом.

Щодо тварин, то в них замість душі пара («З худоби виходить пара, а з людини токо душа виходить»). Виключення – бджола, про неї кажуть, що вона «померла», а не «здохла» (Житомирщина: «Пчоли — то така душа, як люцкая, то грєх казат, шо здохла. Треба казат, шо умерли. Вимерли пчоли»).

Подекуди побутує уявлення про перебування душ на землі в період між Пасхою і Вознесінням (40 днів після Пасхи). Рідше, між Пасхою і Проводами (Радуницею).

***

Про покійника, мерця.

Реакція на його появу залежить від каналу зв’язку, яку мрець обрав.

Якщо з’являється уві сні, то живі поспішають виконати всі забаганки (поминки, церковні пожертви, «передають» на «той» світ речі). Якщо покійник «ходить», то живі використовують обереги та контр засоби аби це припинити.

Мотив «похорони – весілля», вияв: незаміжніх хлопця / дівчину кладуть в домовину у весільному одязі, хай «там» надолужать.

Покійник після смерті приходить і обідає на поминальному застіллі разом з усіма.

Мерці зустрічають новопомерлих дорогою на кладовище, душі виглядають з домовин питаючи «наших не бачили?» Померлі члени родини з’являються тому, хто скоро має померти.

Предсмертный запах – воск, яким аромують мертві, що вже прийшли забрати свого.

Якщо душа з’являється у вигляді комахи або пташки, то покійник – завжди у людській подобі.

Стосовно мокрої від батьківських сліз душі, то якщо душа – завжди жертва поведінки ще живих родичів, то покійник погрожує помстою, бо його заливає слізьми.

Душа розірвала зв’язки з цим світом і тому втратила подобу, мрець – ще ні. Він приходить, якщо порушено правила поховання (мало сіна / одягу / поклали в домовину або ж поховали в старих речах, надто коротка свічка в руках тощо) або поминання (без трапези, гарячих страв, пожертву за помин душі дали не їжею а грошима, в неправильний час прийшли на цвинтар). Записано в селі Журба, на Овруччині: «У домовину кладут трошко сіна, бо мрець сниться тоді і каже: “У мене боки болять”».

Перед похованням потрібно розв’язати ноги, не ховати в довгій сорочці, бо це може завадити ходити на «тому» світі. Якщо цього не зробили вчасно, є варіант «донести», закопавши в могилу потрібні речі або в могилу іншому мерцю, щоб той «передав».

Мотиви слабко представлені на Поліссі: мерці уві сні можуть передбачити майбутнє, передрікати смерть або підказати знахаря.

***

Пересушування потопельника – популярне серед слов’янських міфологій. Воно пов’язане з мотивом періодичного, календарного повернення мерців та істот з «іншого» світу – темного, холодного і мокрого. Протипоставленого за цими ознаками теплому й світлому земному світові (не дивно, зважаючи на юнгіанську воду, як символ підсвідомого).

Потопельник «сушиться» в місячну ніч.

Мерців бачить сторож кладовища або церкви, здатний бути посередником між світами; їх можна побачити опівдні або вночі, коли мерці зустрічають поповнення. Звичайні люди можуть бачити їх біля кладовища. Людина, яка побачила мерця не має про це розказувати, бо дар їх бачити – зникне.

Сюжет про матір, яка плаче за дитиною, потім йде на службу вночі, яку служать мертві в церкві (Пасха Мертвих – це охуєнно і про це нижче окремо). Бачить дитину, яка носить відра з її сльозами. Тут мертві впізнають в ній живу людину (іноді по запаху) і женуться. Жінка на ходу скидає одіж, встигає добігти до хати, але зрештою помирає.

Обсипання маком / льном / зерном хати й могили – найпопулярніший поліський оберіг проти ходячих мерців. Охоронна семантика не лише за рахунок магічного кола, а й за рахунок нескінченної множинності зернят, кожне з яких створює бар’єр, який обійти можна тільки зібравши кожне зерня і все порахувавши.

Одяг – символічне заміщення людини, тому на бігу його скидають аби мерці розірвали одяг замість людини.

Подекуди, якщо мрець ходив, його ім’я десакралізували, згадуючи при справлянні великої нужди. В поліській та взагалі слов’янській традиціях акт спорожнення символічно знищує носія небезпеки, знецінюючи його до рівня екскрементів.

Після смерті мрець зберігає звички, тому кладуть речі, які були йому необхідні за життя (скрипалю хотіли скрипку, священник заборонив, потай поклали струни) або й змінний одяг на зиму, якщо ховали влітку. Інколи клали гроші, символічні 40 коп. аби він харчувався на них 40 днів. Іноді одяг вивертали – це виростає з уявлень про вивернутість того світу. Мрець не може з’явитися на Страшний суд без шапки чи зустрітися з іншими мерцями з непокритою головою. В селі Журба на Овруччині записано: «Не можна нічого вишитого хоронить, бо будеш на том світі плутать».

Поховання холостих-незаміжніх: дівчину у весільному вбранні з кільцем на руці, хлопця опускають в домовину на рушниках і роздають придане. Дівчину називають «княгиня», як наречену на весіллі («тайного князя обрала собi, зi смертю одружилась»).

Важливо аби від поминальної страви йшов пар, ним харчуються душі. Тому на поминках заборонено різати хліб, треба ламати аби йшло більше пари («первий хліб — поминк, він душам спасіння, пара з його доходить до мертвих на тот світ»). Не можна й прибирати залишки їжі та посуд зі столу на ніч, бо мрець прийде обідати.

Діди́ – поминальний обряд, відомий у маскульті спочатку завдяки однойменній поемі Адама Міцкевича, тепер – бо є такий квест у Witcher 3: Wild Hunt. Це душі предків, які отримали місце на «тому» світі і втратили індивідуальні риси. Якщо порушити правила (поминальні трапези і ритуали навколо них) – діди починають поводитися як шкідники (сняться, галасують, розкидають речі, шкодять здоров’ю, худобі). Домінантний поліський мотив: вони задоволені, якщо поминальна трапеза добра і навпаки злі, якщо все погано. Дідів можна побачити крізь спец.канали зв’язку між світами: бачать люди з даром або діти, бо вони – безгрішні.

Прекрасне: квартирант сусідів не справляв дідів і вони діди скинули портрет Сталіна у нього зі стіни в день свята (записано на Житомирщині).

***

Пасха Мертвих (моє улюблене).

Радуниця (Проводи) і Троїцька субота (ще одні поминки в червні) дуже цікаві, оскільки ці дві дати в поліській традиції осмислюються як свята мертвих, паралельні святам живих – Навський Великдень і Навська Трійця, які мертві святкують окремо від живих. Цей мотив – елемент архаїчних уявлень про особливе протікання часу в потойбіччі та його відмінності від земного календаря.

На Волині і заході Житомирщини зберігаються реліктові уявлення про Пасху мертвих

(Намска Паска, Мерцов Пасха, Наўски Великдень, Ўмерших Великдень), відомі у східнослов. традиції. Назва – праслов’янський корінь *navь, тобто «мрець, покійник».

Вірування – наслідок асиміляцій християнством давніх уявлень про сезонність повернення душ на землю, яке співпадає з початком весняної вегетації. Свято буяття природи зліпилося з біблійною історію про воскресіння та подальше звільнення Ісусом душ з пекла. Воскресіння Природи = Воскресіння Христа.

Між Великоднем і Проводами душі померлих випускаються з «іншого» світу. Мертві встають з могил, приходять до храмів, де пасхальну службу правлять померлі священники, які в цих храмах служили за життя. Живим небезпечно туди заходити – мертві можуть порвати їх на шматки. Звідси виростає масив різнодетальних історій зі схожою структурою.

Людина вночі потрапляє в церкву, спочатку все ок, потім з нею стається ефект «моторошна долина» (перемазані землею руки, служба незрозумілою мовою), потім – панічна втеча.

В українській традиції мотив Пасхи мертвих контамінований з уявленнями про рахманів (увага: не брахманів, хоча масив жартів виникає відразу) – блаженних, які живуть у далекому Вирії (міфічна країна з теплим кліматом на заході / острові / під землею для проживання мертвих і птахів). У рахманів не існує часу, тому вони не можуть дізнатися, що почався Великдень тож треба їм допомогти. Для цього великодні шкарлупки кидають вниз за течією ріки. Рахманський Великдень наступає через чотири тижні після людського – за цей час шкарлупа допливе під землю до рахманів, вони її бачать і розуміють, що час свята настав.

Якщо діди справляли виключно вдома, то Наўски Великдень – на кладовищі.

Прийшовши на Трійцю мертвих і приклавши вухо до могили можна почути, як мерці співають під землею. Також, в Болгарії існує уявлення, що на Трійцю можна почути голоси мертвих і почути душі в церкві, які дзиґотять подібно бджолам. Цікаво, що в бані церкви в селі Красно в Зоні років десять тому жили бджоли і акустика дійсно цікава, тож я не виключаю, що такі уявлення можуть народитися, бо хтось чув реальних бджіл.

Якщо хтось хоче побачити мерця треба перестати говорити і їсти, уподібнитися до нього. Універсальна слов’янська традиція: мовчання при зустрічі з мертвими і демонами. Мовчання – це співвіднесення зі сферою смерті і модель поведінки з іншим світом при будь-яких магічних та ритуальних діях (клад, папороть, викочування яєчком, любовна магія). Інколи треба не відгукуватися на зов, бо душі, які прийшли на вечерю, можуть розірвати людину.

Методи аби побачити дідів / мерців / душі: подивитися на них через хомут / спеціально закручену нитку / спалити скалки з домовини / сидіти на печі. Методи можуть поєднуватися і комбінуватися.

Хомут – канал між світами. Пролізти через хомут – обернутися вовчаром. Побачити крізь нього чортів, які приходять за чаклуном. Протягнути через нього новонародженого аби він не помер.

Вікно і замкова щілина – теж медіатори між світами. Резонно, зважаючи на те, що болото і обитель чорта починалася відразу за порогом. Спробуйте вийти десь в Денисовичах вночі одні з хати у беззоряну ніч – руки своєї ви не побачите. Душі проникають в дім крізь щілини в замку та вікна.

Рахували мерехтіння свічки: кількість мерехтів – кількість душ, що завітали в гості.

***

Нехрещені діти.

Вони близькі до нечистих покійників, не знають спокою після смерті. Сюди ж і мертвонароджені, викидні та діти, вбиті матерями. Вони страждають від свого нечистого статусу і не можуть отримати спокій.

Міфологізація слабка. Іноді просто описують «діти, шо ни хришчані», «тийи, шо матирі скидають», «дєті нєхришчание». Подекуди, лексикою викиднів: збiгленя (збігленята), страччук, потерччук.

Вони незримі, виявляють себе криками, плачем та жалісним писком.

Бо не знайшли спокою – змушені літати, бродити, знаходитися неподалік місця поховання. Зазвичай їх ховали під деревами, бувало і на перехрестях, під порогом, парканом та в інших «пограничних» місцях.

Для того аби охрестити дитину після смерті треба роздати три, дев’ять або сорок хрестиків випадково зустрічним дітям. Мавки як і русалки можуть походити від нехристів.

Більше прямої мови про русалок:

«Серед дня русалки ходили по житу, моя мати їх колись бачила. Русалки — це ж нєхришчениє дєвочки, шо так умирають».

«Ето нехрещоноє дєти превращаются ў русалок. Їх не хоронят на кладбіщє. І йени растуть под водой и ночью у двєнаццать часоў виходять і може поймать любого і заслокатать».

«Ребєнок нехрещоний, чи утоне хто [стає русалкой]».

«Русалки — ані растут. Боялись хадить в жито — русало — залоскочут. Умре нехрещене дитя, [мать говорит]: у мене дзєвочка пуйде в русалки».

«Маўки — деўки таки, ўсе ў белом, лохматие, глаза светяцца. Да и мущина мог русалкой стать. Он главний тади буў у йих. Маўпун, звали. А маўки — то нехрищані деўки. Як на Тройцу маўки гуляють, дак з ними маўпун йих. Ўстреть тойих, дак залоскочуть до смерті… Тиє русалки на Тройецкой нядєлє гуляють ў житє, хохочут. Як ўстрєчайеш русалку, бєжи са ўсєх ног! Догоніт — помрьош» (записано в місті Щорс, Чернігівської області).

«Як умре, так макам, житам абсипали, як русалкой би не була».

Перебування нехристів у вихорі підтверджує їх демонічну природу. Свідчення про це записане в Копачах, причому прекрасно лягає на байку, яку мені колись розказували (відгукніться, будь ласка, хто) про аномальні вітри в Копачах та їх дослідження після 1986.

Схожий мотив існує і в Карпатах, коли вихор та його завивання трактують як благання нехрещених дітей: «Хреста, хреста».

«Як дитина нехришчена вмре, то навіть зірку скидають з неба, впаде зірка. Скинуть на землю, Бог».

«Як зірка падає, то кажуть, [на Хрестинах]: «Ім’я Отця і Сина, чи Іван, чи Марина», бо то, кажуть, нехрещені діти падають».

«Лізе як потерча», «налiзає, як потерча» – словозвороти, сформовані з уявлення про те, що нехристі настирливо чіпляються до людей. Вживається по відношенню до надто нав’язливих. На Поліссі не поширено.

Нехристі після смерті знаходяться в повітрі / біля місця захоронення / обслугою лєших або водяних. Годуються в сім’ях, де постійні чвари.

Жінка, діти якої померли, роздавала іншим дітям вишні-черешні, тоді померлі зможуть отримати їх на «тому» світі.

«Некрешених дітей ховали біля забору на кладбіщє, христів не ставили, у куточку садять вишню, як маленька вишенька та дитина» – це пов’язано з уявленнями про посмертну інкарнацію душі в трави, квіти і навіть дерева. А також уявлення про дерево, як про «дорогу» на «той» світ для душ. Подекуди на Поділлі вірили, що як на могилці росте дерево – душі померлого легше.

***

Ходячий мрець.

Дієслово «ходить» означає не рух чи ходіння, а «ходіння» між світами та загальний стан невпокоєності.

Загальнослов’янські вірування: кожному відмірений свій термін життя і той, хто помер раніше цього терміну – «доживає» його на кордоні світів (та це вірування про доживання якраз Поліссю не притаманно). Це самовбивці, ті хто допилися до смерті (їх більше ніж вам здається, читайте «Опис України» Гійома де Боплана), вбиті та померлі від нещасного випадку.

Особливість Полісся, порівняно з іншими демонологіями: в нас самовбивці рідко стають ходячими. Тут демонізація самогубці пов’язана з іншим колом мотивів: непогода, природні аномалії і т.п. викликані актом самогубства.

Інколи ходіння мерців виявляється в абсолютно кріпових нєжданчиках, типу сюжету: померла мати (в т.ч. при родах), встає з могили і приходить годувати грудьми немовля (причому, це один з найпопулярніших сюжетів поліської традиції). Причому після такого дитина може почати блідшати й померти, якщо візити не припинять. Контакт зі смертю небезпечний в будь-якій формі.

Запалюють свічку і накривають горщиком з дірочкою, а як прийде мертва мати – різко знімають горщик, вона розуміє що її помітили і більше не приходить. Або просто святять дім, кроплять святою водою і обсипають маком.

Інколи буває інверсія: мертва дитина приходить до матері напитись її молока.

На Поліссі покійник лише іноді душить або давить сплячу жертву, але рідко. І взагалі відсутні мотиви пиття крові (присутні у поляків, в Карпатах, для Наддніпрянської України). На Поліссі контакт опосередкований, після чого людина «чахне», «сохне» і кажуть, що ходячий забрав її з собою. Інколи мрець навіть допомагає порадою чи в господарстві (прибирає хату, топить пічку, миє посуд і хитає колиску), втім ця допомога закінчується смертю ще живих родичів.

Покійник ходить, якщо в нього лишився незакритий гештальт.

На Житомирщині вдаються до хитрощів: розказують мерцю про чудо чи дурницю аби він більше не ходив. «Приходіт йейе чоловік и каже: «Ганно, куда ты збираєшся?» — «На весіллє». — «Шо то за весіллє?» — «А где брат сестру бере». А вин каже: «То ніколи не було, шоб брат сестру за сєбя брал». «А то не було, — вона каже, — шоб умєршиє до живих ходили». І не стал він до ей ходить».

Коли померлий хлопець ходить до дівчини, їй роблять оберег – обв’язують волосся травами (чорт нюхає і кричить: ««Каби не рута і не тоя, била би дівчина моя!»), тоді все закінчується ок. Часто вважали, що в образі коханого приходить чорт.

Часто мрець, приходячи в хату розсипає крупу / зерно / квасолю або речі, грюкає посудом, скидає його, виймає з печі горщик з картоплею, випускає худобу з сіней тощо. Іноді ганяє нелюбиму худобину до пінки з рота (у південних слов’ян: мерці вночі на конях їздять, тому ті такі втомлені). Мрець вночі може прясти (як чорт, домовик або русалка). Всі ознаки такої діяльності – устремління продовжити життєві справи = не розірваність зв’язку зі світом = незакінчена справа.

Причому, «поміч» мерців не лише може закінчитися смертю ще живих родичів. Часто випрана мерцем білизна виявляється брудною, а в кориті замість корму свиням лежить кінський навоз.

Македонці 40 днів поливали могилу аби покійник звідти не вийшов, бо воду не зможе перейти. У сх.слов’ян неможливість перетнути водну перепону пов’язують з персоніфікацією епідемічних хвороб – Коров’ячою Смертю, Холерою, Чумою. Ці прекрасні ребята не можуть самотуж перейти річку, тож просять людей допомогти, підсідають у човен.

Портал між світами відкритий в місячну ніч, опівночі та опівдні. «Глупа ніч» – десь від опівночі і до перших півнів. Якщо мрець не встигне в могилу до першого півня – йому вафлі.

Якщо труп покійника розпух – це ознака майбутнього ходіння. Інколи вірять, що це чорти його надули. Тому відьма інколи просить свого чоловіка проштрикнути її тіло після смерті шилом. Чоловік це робить і коли повертається на кладовище, бачить як чорти пробують її надути, але марно.

Виявити покійника можна раптовим світлом (свічка прикрита глечиком з діркою). Світло знаменує світ живих та відділяє його від «іншого» світу.

Якщо була підозра на ходячість, в домовину клали мак і мрець мав перерахувати кожну маківку перед тим, як вийти з могили, а це неможливо. Інколи клали освячений чорноби́ль. Сюди ж: «Колдуну [при похоронах] треба покласти у гроб залєзу, желєзяку — воно уже не буде ходить, бо замикана буде домовина».

Інколи привалювали могилу каменем або дерев’яною колодою аби не дати вилізти з могили. У південних слов’ян звичай встановлювати надгробні камені пояснюють бажанням «зв’язати» душу, «прив’язати» її до могили, дати їй дім аби вона не блукала по світу.

Після поховання вплив смерті в хаті треба вимістити чимось, пов’язаним з плодючістю. Окрім прибирання та вимітання потрібно обсипати зерном дім, поспати на лавці де лежав покійник аби зайняти його місце аби йому не було куди повернеться. Тут знову і знову – популярний мотив оберегу: сипали мак як нескінченну дискретну перепону, безліч зернят треба перерахувати перед тим, як пройти, а перерахувати неможливо, бо ї безліч. В цьому контексті моя звичка носити з собою суміш перцю і пороху 10 років тому у зимові походив в Зону (обсипатися у великі мінуси, наївно сподіваючись захиститися від вовків) набуває трохи іншого значення.

Народна варіація церковного ритуалу із запечатування покійника: священник сипле землю на закритий гроб, а після закопування – ставить у кожному кутку могили лопатою хрестообразні засічки.

Цікаво, заборона відгукуватися на чийсь голос в лісі має не тільки соціальний резон (відкриття каналу комунікації), а й коріння у віруванні в те, що голос матеріальний і може зашкодити сам по собі.

Оберег від мерця – це колючки і гострі предмети, банально бо можуть його поранити. Цікавіше: аби захистити дім, ворота, двері, вікна і сіні – обмотують їх реп’яхами і ялівцем. Рута (Ruta graveolenis L.) тоя (Aconitum Napellus L.) і морена (Rubia tinctorum) або підмаренник запашний (Asperula Odorata L.) – особливі обереги від мерців.

Журба на Овруччині – унікальне село українського Полісся, де зафіксовані уявлення про те, що вуглі, жар та вогонь здатні припинити ходіння покійника. Їх залишали на порозі й на могилі. І обсипали могильною землею дім аби покійник не міг зайти.

***

Самогубці.

Стають ходячими або потопельниками – водяними демонами, які затягують людей у воду. Центральне уявлення: самогубство викликає засуху, зливу, бурю, вихор («Якшчо три утопленика утопились, то було багато дощчів», «Засуха. Той, шо втопивса, всю воду забрав»). Тут Полісся близьке до карпатської традиції, яка звинувачує самогубців у виготовленні граду та розповсюдженні його світом у хмарах.

Поліщуки вірять, що самогубця стає власністю чорта ( «пошоў ў дьяволи», «к дьяволу у пекло іде», «пошоў чортовьски смертью»). Тут зберігається легенда про те, як Бог і чорт ділили людей, і Бог віддав чорту тих, хто вибрав сам піти з життя (а також тих, хто допився до смерті).

Центральний мотив: причина суїциду – підбурювання Нечистим, який хоче отримати душу людини. А от буря чи вихор – транспортний канал, яким нечисті несуть душу.

Історія: чоловік заблукав у лісі, вийшов уночі до хатинки, там дивне весілля. У нареченій упізнав дочку сусіди. Його запросили прибухнути, він сів за стіл, перехрестився і тут хуясь – весілля зникло. Вранці прийшов до села і дізнався, що та дівчина повісилася. Тут семантика: дівчина самогубиця – чортова жінка. Тут само і мотив: вихор – весілля чортів.

Вихор летить в бік, в який повернутий лицем самопетельник – жене його душу. У вихорі літають душі потопельників. А довгий період без дощу – кара за поховання в «чисту» кладовищенську землю самогубців.

Самогубців ховали у символічному прикордонні світів: кордоні кладовища, села, полі, лісу, на околицях доріг та перехрестях.

Майбутній самогубець чує голоси демонів, бачить чорта в образі знайомого, який послужливо пропонує мотузку або пояснює де вона лежить чи заманює людину в воду. Самогубцям, які вже це планують може наснитися, що чорти хочуть на них покататися.

Унікальний для Полісся і сх.слов’ян мотив: в місячні ночі потопельники вилізають з води і сушаться при світлі Місяця. Часто сушаться і русалки. Вони з покійниками просто роблять це в різні дати.

Білоруське уявлення записане в кінці ХІХ ст.: усюдисуща мошкара – це душі померлих, випущені на пересушку.

Всім істотам з темного і мокрого потойбіччя час-по-час треба залетіти в наш світ аби просушитися. Логічне уявлення, зважаючи на обширну сітку річок, водопілля та легенди про Геродотове море.

У випадку катаклізмів біжать на кладовища і викопують рештки самогубців, схоже звичай лити воду на могилу суїцидників аби пішов дощ – заміщення менш трешовим звичаєм викопувати труп і кидати його у воду. Інколи потопельників також першопочатково ховали у вологому місці.

Якщо вішальника або потопельника поховати на «нормальному» кладовищі – люди більше лізтимуть в петлю й топитимуться відповідно.

Самопетельника ховали на місці смерті, бо душа його знаходиться поряд з місцем смерті, вона покутує (відбуває покарання) на місці загибелі. І показується людям до моменту, поки не спливуть відведені роки тому, хто вирішив піти передчас.

Самопетельників не поминають, а от поминальні страви для потопельників – кидають у протічну воду (аналогічно шкарлупкам у світ рахманів та знищенням сакрального типу ікон і т.п.). В Копачах вірили, що великодні шкарлупки кинуті в річку – поминання для потопельників.

Аби знайти потопельника брали хліб, в який вставляли палаючу свічку: де він зупиниться – там і тіло.

Вірування: чим більше працюєш з водою, тим більший шанс, що сам захочеш втопитися. Чим більше вивішуєш білизни – більшає шанс на те, що захочеш удавитися.

Не можна будувати будинок там, де вчинили суїцид. Потопельники щомісяця повертаються на місце смерті – скупнутися при місячному сяйві.

І прекрасне з Волині: «Наша речка заклятая. Водоворотів у нас нема уже, а с каждого берега топилися каждий рік. Батюшка утонул в нєй, прієхалі попи, молились на берегу, святили речку. Корови топилися і телята, і коні. Закляли попи речку».

***

Русалка.

Енциклопедії росіян у 18 ст. нарікли русалок «слов’янськими німфами» та «неядами» (німфами рік, струмків і озер) – тож всі поети-письменники далі почали наділяти русалок класичними ознаками типу рибних хвостів. Взявши за основу міфологічну базу (потопельниці, молоді дівчата, заманюють до води, лоскочать, качаються на деревах тощо) – романтизм створив окремий образ русалки, як символу зіткнення людини з природою та її таємничістю.

Дві важливих особливості та відмінності народної русалки від книжкового варіанту.

Перша – русалка в народному уявленні – це померлий член родини (саме в Русальний тиждень), з іншого – міфічна істота, нечиста сила, страшна баба з велетенськими цицьками, здатна залоскотати до смерті.

Друга особливість відома не лише на Поліссі, а й в решті України (як і в білоруських повір’ях) – суворе обмеження по часу, сезонність русалки, яку можна побачити лише влітку (Трійця, період цвітіння злаків, Купала, жнива).

В народній уяві чіткіший зв’язок русалки зі злаковим полем та рослинами, ніж з водою.

Поліська русалка контролює поведінку людей і карає лише порушників заборон Русального тижня, назагал поводиться як мертвий предок – дід. Вважають, що побачити русалок можуть тільки праведні, достойні, щасливі люди.

Звідки беруться русалки? Ними стають померлі на Русальному тижні, потопельниці, душі нехрещених дітей, дівчат померлих до шлюбу тощо, але абсолютно переважно – жінки. Матері, які поховали незаміжніх доньок на Трійцю вивішували одяг русалкам і залишали їм їжу, запрошуючи «Русавочки, ходите до нас снідать!»

Русалка «ходить» між світами, як мрець. Вона зустрічає людину і просить зняти пути з її ніг, бо родичі забули розв’язати їй ноги, коли ховали або вийняти скалку з п’яти, бо поховали не у взутті, а в онучах. Русалка дорікає рідним, що не подбали про її взуття, записано в Копачах: «Ви же знаєте, яка у мене должность [статус русалки], а ви мене не обули, босу отправілі 〈…〉. Мене колько ходить, мне же тре ходити скрізь землі — а нема нічого на ногах».

З усіх персонажів поліської демонології тільки русалка дорікає, повчає, видає заборонні репліки: «Не кладітє хліб на діжку, бо не буде спору».

Небезпека від русалки: залоскоче передусім. Втім, зустрічаються й вірування про нешкідливість («яна вреда не чиніт»; «ани нічого не рабили людям плохого»; «ведьма порчу робить худобє і людинє, а русалка порчі не робила») й про те, що це

«святі», «чисті» духи, яких послав на Землю сам Бог: «Як русалку побачиш, то ти угодна ў Бога, то ж вона праведна», що теж виділяє русалок з усіх інших персонажок поліської народної демонології.

Час появи конкретний: «Мине Трійця, стане понеділок, Розигри, — і ўже русалки пошлі по своїх мєстах, ў могилки», «У другоє времья йих не було».

Часто з’являються у злаках під час цвітіння. Це їх законний час, вони мають право бігати серед людей.

Коли лякають дітей, русалку описують як космату, зарослу шерстю бабу («тітьки большиє, як камєнья», «залізние цицки»); інколи образ зооморфний (мавпа, собачі лапи). На Русальному тижні вона ловить дітей які збирають колосся. Їй навіть приписують можливість вбити одним поглядом, вкрасти немовля. Інший корпус вірувань: русалка – це мати, якщо людина бачить в полі самотнє немовля і накриє його своїм одягом – русалка віддячить (рулон чудесного полотна, пожиттєва удача).

Причому перебування у злаковому полі – найстійкіша ознака обох видів русалок.

Русалка набагато рідше топить у водоймі, ніж лоскоче.

Перебування в житі не мотивується, лише інколи приказкою «шоб цвіло і урожай буў – то оні гуляють» на Волині, а в Білорусі «русалки сєдзяць у жиці — ето Бог їх посилає пильноваць, штоб ніхто не тоўкся да не трусиў каласкоў, бо не наллюца».

Відмінність злих русалок: вони завжди діють як одиничні персонажки, тоді як добрі «огромними кучами ходили», «табунами бєгають», «ланцюгом», «штук з десять ілі больше» або влаштовують ще більший двіж. Атрибут: любов до співів, танців, покачатися на злаках і гіллі дерев. Русалка, яка розчісує довгі коси (мотив у Сибіру та в росіян) на Поліссі майже невідомий.

В українській традиції русалка особливо небезпечна для молодих хлопців. Особливість Полісся: русалка-потопельниця поводиться як житній дух і на Русальному тижні виходить з води і бігає по житньому полю.

«Простоволосі, ни заплитяні, ни зачісані, як втопицця, то вже русальниця». «Русавки — це души вмерлих. Бачили, як вони ходять ў житові — дівчата з вінками на голови».

Молодість, дівоцтво – атрибути русалок.

Поліська специфіка: існування мотиву «будь-хто мертви стає русалкою». Вбиті блискавкою теж стають (поодинокі випадки).

Русалки – це війська фараона, що гналися за Мойсеєм, коли він переводив євреїв через води, що розступилися. Війська втопилися і стали русалками (спорадично трапляється це уявлення в БР та росіян, нашарування християнства).

Поліські акценти доброї русалки: молода, волосся розпущені, худоба, блідість, холодні руки та ін. ознаки мертвої. Набагато рідше описуються як гарні дівчата, тіло яких закрите довгим волоссям.

Інколи зустрічається проміжний тип між гарними-молодими і страшною-одною бабою: довге волосся, гола або в чорному чи білому одязі, висока як дерево, лиця не видно, руки холодні, довга, тонка, худа, з закритими очима.

Риб'ячий хвіст – не характерний для народного образу. Згадки про нього епізодичні, схоже на книжковий вплив. Втілення русалки як напівжінки-напівриби в українському фольклорі зустрічається найрідше.

Натомість, на Поліссі фіксують втілення русалок в собак та котів, а також пташок, які клюють косарів. Там, де русалок вважають водяними істотами – вони найчастіше оберталися рибою і водоплаваючими птахами.

Зиму русалки проводили у потойбіччі. Оскільки їх появу пов’язували з вегетацією, наслідок – вірування «тяперь трава сохніть — русалки унічтожились».

Найчастіше русалку можна зустріти вдень, опівдні, на світанку. Подекуди в Білорусі уявлення: вдень русалки у воді, вночі – в житі. Часто респондентам складно відповісти на питання про те, куди діваються русалки, але є впевненість, що вони своє місце знають і туди підуть, звідки й вийшли. Варіації: взимку у воді, в Русальний тиждень – виходять в поля і ліси». Іноді вірування, що русалки з’являлися раніше, коли земля була «не свячоная», «не заклятая» (священниками супроти нечисті).

Після тусовки в житі, друге за популярністю місце – прибережні ділянки суші. Водний рубіж осмислюється як перехід в інший світ. Звідси заборона купатися в Русальний тиждень («русалки утягли на Тройецком дні дєвочку»). На Чернігівщині зафіксували поведінку русалки, ідентичну для водяного: заплутує травою руки і ноги того хто купається і тягне на дно.

Коли лякали дитину «русалка з собою забере» малося на увазі не кудись забере, а на «той» світ. Як різниця між «Тебя Бабай заберёт» і «Тебя Бабай заберёт в Ад».

На Рівненщині, Житомирщині та півдні Брестської області зафіксований унікальний жанр текстів – русальчині пісні, виконання яких приписували самим русалкам. Це короткі форми заборон на конкретні дії людей: «не мой нога об ногу», «не ложись на меже», «не пеки хлєб на дрєвєсних листях». Друга частина – мотивація заборони: «бо то гріх», «бо я Богові скажу», «бо русалкам розкажу», «бо не буде спору», «бо будеш бачити біду» тощо. Русалки співають їх, гасаючи в полі.

Русалчина нагорода за доброту до неї: дарує безкінечне полотно, яке не можна розгортати до кінця, бо полотно обернеться в бересту.

Історія про двох жінок: біднячка забуває дитину в полі, на другий день повертається і знаходить живим, усього в золоті. Сусідка їй заздрить, залишає свою дитину зумисне, а чорти – рвуть дитя на шматки.

Особливість півночі Київщини: русалка попереджає про небезпеку родича-бджоляра, який заліз на дерево перевірити вулики (заборонено в Русальний тиждень): закликає його підтягнути звислу до землі мотузку аби інші русалки його не дістали: «Братко Іванко! Підтягни свою жизнь!»

Всі померлі в Русальний тиждень люблять співати. Одинична історія з Житомирщини: русалка танцювала до ранку, забула про перші півні, довелося бігти-поспішати і загубила Попелюшкою черевик, люди знайшли його і причепили до дерева, а рівно за рік вона приходить і забирає його.

В ряді сіл Київського Полісся популярні історії про те, що русалки змушують музику їм грати, кажучи «Грав живим, грай i мертвим!»

В Копачах фіксують історію, що русалки тусуються і на болотах. Ходять там і співають, але що – ніхто зрозуміти не може (але я-то знаю!)

В Русальний тиждень дітей не пускали купатися, бо купаються русалки, а також лякають рибалок (довбанка перевертається, це небезпечно). Заборона прати, бо тоді цим русалки займаються. Інколи говорять, що русалки купаються в житі, в росі. Типовий різнобій для Полісся: то вони в житі, то вони в лісі, то в річці. То поводяться як духи, то як жінки, то як предки. Загальна тенденція: духи скрізь, їх дохуя, он шось полетіло, може то русалка, може ше шось, хуй його зна – тут куди не ступи об чорта перечепишся.

Поліська русалка, як і мрець, теж сушиться або сушить одяг, мокрий від вологи «того» світу.

Іноді на Житомирщині й Волині історія: мужик в полі працює на Русальному тижні, приводить додому русалку, вона мовчки сидить в кутку, харчується як дух – парою гарячої їжі, живе так рік. І через рік, в Русальний тиждень кричить: «Уже наші ідуть!», «Наші пришли!», «Наші їдуть, ваші їдуть, наші ваших підвезуть!» після чого зникає.

Русалці на свято треба нарядитися, вона інколи приходить за тим в рідну хату («Котра [дівчинка] пішла у русалки, вже [родичі] на Трійцу викидають її одежу на двор»).

Вивішують речі і аби русалка перевдягла одіж мокру від вологи «того» світу в щось сухе («вона походить, погуляє [в цій одежі] да и назад повісит»).

Навіть назва є: Сухий четвер (зафіксована в Копачах), коли русалки сушаться. «Як випаде дошч на етой нєдєлє, то кажуть, шчо русалочки покиснуть».

Коли говорять «русалки красуються», мають на увазі як у прямому значенні, так і переносячи на цвітіння злаків, яке описують схоже: квітує, красує, красуєцца. Причому, краса дівчат-русалок впливає на цвітіння (красування) рослин – жита і папороті.

В Копачах не радили спати в полі в Русальний тиждень «а то будеш русалкам дрова возить», а на Житомирщині – «матюкатися в Бога і в Христа», коли стрінеш русалку. Коли бачили їх здаля – обкреслювали навколо себе ножем чи серпом захисне коло.

Шити в Русальний тиждень не можна, «бо кажут, русалку зашиєш і вона буде кричать». Порушникам табу русалки псували білизну, обдирали свіжу побілку, перекидали діжку з тістом і пробивали дірки в одязі, розвішаному сушитися.

Русалка не залишає слідів: людина спеціально йде на місце, де бачила «якихось людей», а слідів там нема тож ясно – це були русалки. Вони бояться вогню та полину.

Русалка зустрічає людину, діалог:

— Полинь чи петрушка?

— Полинь!

— Сам ти згинь.

А якщо відповісти «петрушка» – русалка скаже «ти ж моя душка!» І залоскоче.

“Народная демонология Полесья. Том 3. Мифологизация природных явлений и человеческих состояний”.

Цвітіння папороті.

Популярні сюжети:

– людина знаходить квітку попри протидію Нечистого і "все буде знати, шо на світі робиться";

– не витримує випробувань і помирає чи сходить з розуму;

– перехожому в лісі випадково потрапив у чоботи квіт. Потім перехожий "розувся, витрусив лапті – і больше нічого не чув, як гомоніт лєс";

– чорт зустрічає username в лісі і пропонує обмінятися взуттям. Username здає чортові чоботи не знаючи, що там папороть.

Поширені уявлення: квітне лише мить опівночі / хвилину / раз оком змигнути / раз на рік; на Купала або в найтемнішу, найстрашнішу, грозову ніч – на Житомирщині літні ночі з бурями і блискавками нарікають прекрасним "Горобинова ніч".

Сміливець-за-квіткою-мисливець усвідомлює небезпеки, готується і вірить, що Нечистий не прорве засихне коло. Шукачу маритимуться всі на світі страхіття і "нечиста сила прибіжить, буде душить, буде гриміть, буде конь летіть, буде звер летіть, буде каждий лякать", нападуть жаби, змії і гади, наїде віз сіна, вискочить сто чортів, але все це видіння нечистими наслані. Випробування, які треба витримати на шляху до мети.

Ходіння за папороттю – гріховна справа бажаючих стати чаклунами. Причому йти треба далеко, де навіть перших півнів з села буде не чути, тобто потойбічним силам нічого боятися навіть на світанку, тоді як у світі людей перший півень – межа, до якої нечисті треба кров з носа повернутися на "той" світ.

Сміливці, які забилися в глушину і чекають на появу квітки, окреслюють себе захисним колом або надягають на голову горщик (макітру), інакше чорти голову відірвуть.

Вдвох за папороттю ходити зась – квітка не з'явиться.

Поряд з сюжетами про звичайну людину, добуваючу з папороттю всезнання, побутують історії про відьом та чаклунів, які прагнуть отримати квітку, що допоможе примножити силу ("папороть помочна тим вєдьмам", "для ведьм помочь яка-то йе", "нічого дорожче не було того цвєтка"). Характер допомоги не уточнюється.

Найпоширеніше уявлення: людина починає розуміти мову тварин і рослин, "чує, шо собаки гомонять, шо корови гомонять".

Квітка папороті приносить благо, всевидення, розуміння світу: "будєт усьо знать, усьо понімать", "буде знати, шо на свєтє робиться", "хто што думает, у кого што ў карманє йе", "де худоба, у кого што украли", хто відьма в селі, як вести господарство, коли сіяти і збирати врожай тощо.

Знайдений цвіт допомагає шукати скарби.

Подекуди квітка стає напівперсонажем: говорить з людиною, забороняє розказувати про себе дружині, дає поради тощо. Якщо власник папороті патякає про знахідку – відразу втрачає силу.

Ритуаліка перед тим, як зрізати квітку: ножем (яким кілька років різали тільки паски) обрізали траву навколо або окреслювали магічне коло, щоб відьми не вкрали цвіт. Тут само інші обереги: свіча, пояс священика, рушник, хліб-сіль, макітра. Іноді потрібна Великодня скатертина: на неї-розстелену в лісі й упаде квітка.

Зберегти папороть від духів – ще один челендж. Потрібно розрізати шкіру на руці і запихнути її туди. Інколи радили попередньо розжувати рослину. Рана моментально затягнеться, навіть сліду нема. Іноді квітка проступає на руці татухою.

"Одна жінка найшла. Вшили в руку – і вона стала знать всі зілля. Стала гомонить до зєллюв. Каже, і зілля зо мной гомонять".

Хоч у квітки початкові ознаки духа-обогатителя, її здобуття дорівнює контактові з нечистими. Звідси схожість висловів: «про богатих кажуть "то йому чорт гроші приніс", "чорт йому гроші кує / носить" і "у нього папороть в руке"».

В надкороткий момент цвітіння, до папороті злітається уся нечисть аби завадити людині її отримати.

Всю цю історію я бачу нашою переспівкою мандрівки героя, покидаючого рідне плем'я аби здобути щось корисне і повернутися переродженим, зайнявши в пірамідці племені місце рангом повище. Ну і пошук Грааля, звісно: скитання заради таємного знання, профанам недоступного (чим власне й був Грааль, супроти уседоступності Причастя). Тож коли втомлений сержант третьої роти знову допитуватиме, якого біса ви лізете в Зону та ще й вночі, впевнено говоріть, що прийшли за квіткою папороті в Горобинову ніч.

***

Скарб.

Часом поводиться як міфологічний персонаж: сам виходить на поверхню землі і опускається назад ("золото іде ўглибь"), переміщається під землею та по землі, лякає, кричить, стогне, обертається твариною, людиною або предметом, дається або не дається.

Може вилазити з-під землі блискучим стовпом або сундуком, кричати "Ри-и-ину!" і розсипатися цінностями після удару.

Скарби "виходять" раз на 10-15 років або щоріч перед Купала або у Великодню ніч, назагал в ключі слов'янських уявлень про великі християнські свята. Вважається, що скарби виходять "пересушитися", тобто з потойбіччя (де мокро, тому треба сушитися в нас). Сушаться раз на рік, сім або десять років.

Зачаровані скарби охороняють нечисті сили. Втілюються в "якихто в шляпах-капелюшках". Інколи шукачі скарбів відчувають, що за бороди їх починає хапати щось на кота схоже і ледь не видряпує очі, ну і вони тікають.

Скарб може здобути тільки людина, якій "судилося". Іншим він "не дається", тікаючи на глибину. Ховаючи скарб, власник кастує закляття на конкретну кількість років. Якщо після його не дістали, скарб сам виходить на землю і починає показуватися людям. Часто поведінкою нагадує ходячого мерця. Той, хто здогадався, що перед ним скарб – має вдарити, тоді істота розсиплеться на золото, яке можна забрати.

Великодня скатертина має велику силу. Її не лише вивішують на дверях аби припинити негоду чи відігнати хмари, а й розстеляють на землю перед місцем, де “горить” золото.

Над місцем скарбу палає вогонь або ввижається свічка – загальнослов'янський мотив. Часто, вогонь нетиповий: синюватий або блакитний. Інколи залежить від закопаних скарбів: срібло “горить” білим, золото – червоним. Цікаво поряд з термінологією різновидів металу чорнобильських металюг, у яких: “чорне” – чормет, “красне” – мідь, “жовте” – латунь, “бєле” – електротех.

***

Вихор.

Нечистий вітер чортів. Все закручене небезпечне для людини (вузли, завитки, ковтуни, виворотні тощо).

Все, що побувало у вихрі наділяється нечистою силою. Описова лексика: лихий крутить, лихе кружит, нечисти крутить, чорти крутять, недобрик крутить, чорт пішов крутить на погоду.

Водоворот – водяний аналог вихора. Інколи вірять, що причиною водовороту є потрапляння у вихор води.

Вихор є як провідником для насилання порчі, так і місцем дискотеки чортів / чаклунів / відьом / нехристів, які у вихрі літають / крутяться / танцюють / їдуть на весілля / справляють весілля / б’ються.

Часто вихор здіймається після самогубства (ним чорти транспортують душу суїцидника), але рідко є карою за порушення заборони працювати у свята (тоді вихор знищує плоди праці).

Вихор небезпечний для здоровля-життя. Може “підвіяти” людину знизу (навіть хворобу називають “підвій”) або підняти в повітря і закрутити (тоді параліч або каліцтво). Оскільки діє знизу, контрдія – присісти або припасти до землі.

Ковтун – один з наслідків контакту з вихором.

Якщо у вихор потрапила жінка, він може вступити з нею в сексуальний контакт і вона народить демонічну істоту (нетипове уявлення, зафіксоване пару разів). Куди відоміша історія: вагітна потрапляє у вихор і ризикує пережити викидень.

Закручене вихором полотно не годиться на одяг, як дерево-виворотень не підходить для будівництва.

Протидія вихрові: кинути ніж, пісок, солому, показати голу дупу або дулю, кастонути відгінне закляття. Інша стратегія пасивна: хреститися, молитися, мовчати, не дивитися в бік вихора, лягти або сісти на землю, втекти, не провокувати.

Вихор приходить за душею відьми або чаклуна і уносить її (теж транспорт чортів), тож погана погода під час смерті або поховання – доказ, що людина зналася з Нечистим.

Вихор з’являється у прикордонний час: найчастіше опівдні, опівночі рідше. Іноді зникає після першого півня (як русалка або мрець). Здебільшого влітку, на жнива, що відповідає метеорологічним умовам виникнення.

"Вихровою" лексикою описують ряд симптомів, характерних для захворювань нервової системи, костей, м’язів – від ревматизму до параліча: вихор найшоў, нанясло хваробу, мишци крутить, скрутило, скривило, вихром підділо.

Куди рідший мотив: вселення духів у людину через вихор, з відхиленнями психіки внаслідок ("Удариў по вихру – і сошоў з ума"). У сх.слов’ян перебування у вихорі має виключно негативний ефект. А от у болгарів "закручена" людина може стати знахарем, ясновидцем, пророком (вірять, що Ванга так дар і отримала).

Полотно після потрапляння у вихор використовували рідко, після ритуального прання, зоління, освячення в церкві, відмовляння знахарем. Його могли пожертвувати в храм, вішати на придорожні хрести, продавати соціально та етнічно чужим. Якщо закрутило одяг – треба потримати його над вогнем.

Виворотні (вивернуте бурею дерево) скрізь у слов’ян – результат діяльності нечистих сил: лєший весілля справляв; вивернув літаючий змій хвостом у болгар, поляків і словаків; поляки під виворотнем ховали самогубців.

Виворотень небезпечний, тому через нього не можна переступати (бо заблукаєш в лісі), використовувати для будівництва, бо чорти рознесуть дім і в нього блискавка вдарить. На заході Полісся виворотень не брали навіть на дрова.

Найчастіше уявлення – кидання ножа або сокири у вихор в спробі поранити нечисту силу всередині. Ніж треба освячувати сім років поспіль. Інколи на аномалію його достатньо просто наставити. Інколи ніж зникає у вихорі. Інколи той, хто кидав заходить в гості / ночує в іншому селі, де знайомий показує ніж і каже щось типу "забирай, твоє". Часто він поранений і каже: "Шо ж ти мене зранив".

Аби зупинити вихор подекуди українці втикають в землю ніж, яким різали паску. Вірять, що від цього на землі з'являється кров.

На Поліссі плювок вважали провокацією вихора і забороняли плюватися, як і свистіти. Свист взагалі універсальний заклик нечистої сили і духів. Може впливати на вихор і вітер, тож обрядово свистіли на вітряки; відповідно заборонялося свистіти, коли вітер небажаний.

Щоб побачити чортів у вихорі треба глянути на нього крізь отвори (медіатори між світами): рукав рубашки або отвір в дошці від сучка.

Гіллям освяченої верби відганяли вихор і хмари, а ділянку землі – захищали від вихора, засіюючи освяченим насінням льону. Він вважався оберегом, бо з ниток льону робили фітілі церковних свічок.

***

"Курячий" дощ, тобто моросіння в сонячний день.

На Поліссі його інколи називають за ознакою неповноцінності: сліпий (бо не бачить Сонця, нормальний дощ Сонце бачить і не йде), глухий, сирітський. Або за природними властивостями: сонячний, грибний, громовий. Або прекрасне: "свинячий" дощ, як і з "курячим" – настільки слабкий, що навіть свиня не ховається.

Вірили – це хтось на іншому світі народжується чи помирає, одружується або плаче (Богоматір, янголи), пере білизну, купається (русалки) або пересушується (мерці). Також: відьма збиває масло, чорт жінку б'є, лихоманить вовка.

Загальна тенденція: влада над стихіями належить потойбічним силам, нижчим демонічним істотам і душам предків – кермачам атмосферних процесів.

***

Вроки, зурочення, зглаз.

Якщо порчу наносять відьми або чаклуни, то наврочити може будь-хто, навіть проти власної волі. Аби позбутися вроків – часто достатньо володіти базовою “домашньою магією”, на чому знається кожна жінка. До знахаря хіба у важких випадках, а от супроти порчі – спец потрібен майже завжди.

Вроки зменшують життєві сили: дитина слабшає, вередує, кричить, не їсть, її лихоманить, вона помирає; корова стає бриклива, вперта, не підпускає, зненацька зникає молоко; здоровий молодняк гине; рвуться нитки доброго полотна; у вправних людей факап на факапі.

Вроки частіше направляють на об'єкти заздрощів: гарно одягнену людину, здорову дитину, зарубіжне видання, плодючу корову, вдалу роботу на збільшення блага. Та найуразливіша група – це люди і тварини в стані переходу (і речі теж, тому небезпечно залишати недороблену роботу на ніч): діти, молодняк худоби, наречені, вагітні. На Поліссі вроки не направляють на маслобій, забій худоби, мисливство, рибальство, жнива (хіба зрідка у формі завиток).

Вроки уявляють як щось матеріальне, що накидають на жертву. Відповідно, вроки треба “скинуть”, як варіант: “отговорить”, “отшептать”. Південні слов’яни вірять, що існує категорія людей особливо вразливих до вроків (слабкі очі, слабкий янгол, слабка зірка).

Врокувальника називають: ворчун, сурочливий, урочни, чортові глаза, приткіє глаза, поганиє очі. Автора вроків і жертву називають однаково – “урочливий”, деталі зрозумілі лише з контексту.

Три механізми вроків: найчастіше “злим” поглядом, “заздрісною” думкою і нещирою похвалою.

Аби уникнути вроків, треба мінімізувати повтори, двоїстість: не прикладати дитину двічі до грудей, не зав'язувати подвійно пуповину, не "саджати" двічі у піч той самий хліб, а не доївши один шматок – братися за інший. Будь-що подвійне (два серця, дві завитки волосся на маківці) і семантику числа “два” пов'язують з іншим світом, роздвоєністю, тобто демонічною природою носія.

Новолуння – пограничний період сприятливий для вроків, особливо перша чверть фази. Це складні часи, невдалі для польових робіт, будівництва, квашення капусти, зародження життя (не саджати курку на яйця при молодому Місяці, сіяти тощо). В Копачах вважали, що народжені “на молодику” – найуразливіша група для вроків.

Найвідоміший анти-врочний захист: освячені хліб, сіль, ладан, мак, свіча, трави, верба. Комбо з іншими оберегами, наприклад гостро-колючими (ніж, голка). Маленькі шматочки освячених предметів зашивали оберегами в одяг. Туди ж могли додавати вугілля з печі або шматок цегли звідти ж (семантика захисного вогню, домашнього вогнища), очі вбитої миші, яким приписували можливість відвертати чуже, “зле око”.

Обереги від вроків підвішували дітям у мішечку до православного хреста, пришивали до одягу, клали в кишеню, корові вішали на шию, до рогів і хвоста, вкладали у спеціально просверлений отвір у розі. Комбо з оберегів посилює дію.

Гострі предмети – традиційні обереги від вроків, порчі, Нечистого, хвороб.

Гострота також зменшувала негативні наслідки вроків: корову доїли пропускаючи молоко через голки або ніж, віткнуті в цідилку. Сакральна кількість оберегів (три, сім, дев’ять) підсилює ефект.

Залізо – нейтралізатор, бо міцність, загартованість у вогні, протиударна властивість. Спідній одяг має охоронні властивості, бо близько до тіла і геніталій (репродуктивної функції, плодючості, життєвої сили), звідси обтирання штанами. Пояс, поряд з хрестом – найсильніший, універсальний захист. Теж еквівалент потенції та приналежності до людського світу.

Одяг оберегом вивішували в сінях для охорони худоби від вроків, або ж прив’язували пояс до коровячих рогів. Бувало свердлили в розі дірку, туди засовували “горошину” ртуті і замазували воском. Рідше – обтирали чоловічими штанами щоб звести вроки (“вроки штанами перетягают”).

Крім натільного хреста оберегами є і просто хрестоподібні символи: вирубаний сокирою символ на порозі сіней, соломинки навхрест на молочному посуді, булавки на одязі; крейдою на стінах, дьогтем на вікнах і дверях тощо.

Оберегами є ткацькі знаряддя, бо символізують впорядкування природного хаосу, простір людського світу, народження полотна з хаосу вовни й ниток.

Охоронна семантика солі не тільки в незліченності кристаликів (але вона теж присутня), які треба рахувати вічність перед тим як проникнути через бар’єр. “Хліб-сіль” у слов’ян – символи окультуреного світу на противагу хаосу природи. Тому сіль – популярний оберіг від вроків, порчі та нечистої сили, яка не виносить солі саме тому, що це – символ людського простору і структурованого світу.

Це може здаватися перебільшенням, але в поліській глушині просто спробуйте вийти за двері хати вночі. Десь у Чапаївці, Денисовичах або Усові, залишіть в хаті телефон і ліхтар, і вийдіть за двері у безхмарну ніч. Мільйон відчуттєвих шарів активізується і це працює навіть після тисячного разу в Зоні та купи одиночних походів, коли раціо діє окремо від ірраціо і не піддаєшся страхові, із зацікавленням розглядаєш кавалькаду Нечистих, що суне на тебе, ніби це картина Босха з міріадом абсудрних деталей від яких смішно та насправді цікаво і моторошно. І моментально ясно стає, звідки чіткий розділ “тут” і “там”, посипання сіллю порогу хати і два світи: архіпелаг острівців-сіл і холодний, темний океан, відразу за порогом, де “ў лісе, ў воді, ў лозі – чорт сідіт”. Тому потойбіччя і мислилося поліщукам темним і мокрим, звідси й вірування, що потопельники вилазять із води “сушитися”, а знахарі – можуть визвати їх з того світу аби вони водою своїх мокрих душ загасили пожежу.

Повертаючись до вроків.

Коли треба пронести молоко по вулиці і від “злого ока” вберегти – додавали трохи солі, а корову перед вигоном на пасовисько – змушували переступити через вузлик із сіллю. Під час доїння корову закривали фартуком / платком, як і посуд аби “зле” око не бачило. Ткацький станок в неробочі дні накривали з тією ж метою.

Носіння одягу навиворіт, особливо дитиною – оберег. Семантика виворочування та сама, як і в ритуальних діях типу прочитання Отче Наш задом наперед, перевертання предметів, задкування – зміна вектору на протилежний, тобто відгонний ефект.

Відволікання “злого ока” на яскраві, старі, дивні, нетипової форми предмети, які клали поряд. Череп вола / коня / собаки на пасіці аби “зле око” в нього уперлося. Тому ж втикали старі лопати, вішали підкови тощо.

Доїння і пропускання води через отвори: камінь з діркою, весільна каблучка – семантика переродження, народження, проходження через родильний шлях, плюс захисне коло. Пропускаючи воду через кільце додавали голок і схрещували нитки посилити все це хресним знаменем.

Можна сховати від вроків не сам об’єкт, а щось символічно заміщаюче (обрізаний кінчик хвоста худоби).

Кордон між своїм і чужим світом – місце під парканом, куди скидають воду після миття мерця, відмивають хворих. Інколи здорову дитину миють під плодовим деревом аби добре росла і стала сильною, як дерево.

Попіл, сажа та продукти горіння печі – це обереги, але поряд з тим входять в категорію нечистот, тому діє заборона наступати на попіл аби не захворіти.

Мотив віртуального осліплення злого ока сіллю або піском (“Солі тобі в очі, а камні в груди, шоб вибило зуби!”). Інколи, відсилання зла на сторонній об’єкт ( “Уроки, ідіть на сороки”), не вразливий до вроків – пташку, собаку, кота, власні нігті.

Захисна формула “як неможливий Х (перерахувати листя, пісок, зорі, випити море, дістати до неба), так Y не зможе мені наврочити”.

Якщо викликали знахаря скинути вроки – в нього в арсеналі заговори на пиття чи їжу для хворого за формулами:

1. Відсилка хвороби в далекі піщані місця, де нічого не відбувається;

2. Відсилка на сторонній об’єкт;

3. Обраточка для автора вроків.

Їх читають обтираючи хворому лице рукою, рукавом, фартуком, курячим пір’ям; обкурюючи або обмітаючи хворого віником – виганяють зло з людського простору.

Лікує вода з трьох джерел або свята вода. Її зливали через решето, додавали в неї сіль, золу, вуглі, цілющі трави. Анти-врочні засоби – це й дії хрест-навхрест та дотики хворого до прикордоння з іншим світом (двері, косяки дверей, кути хати).

Вбита сорока підвішена у дворі – відгонний оберіг від відьми аби та не “забрала” молоко у корів. На Поліссі фраза “сорочі лапи” означає браковані ділянки, утворені при виробництві полотна. Їх теж в’язали оберегом на роги худобі.

Вода абсорбує вроки. Хворобу “пропускали” через воду, зворотньо рахуючи “дев’ять, вісім, сім” аби болячка убувала, подібно числам.

Інколи терлися об прикордонні місця в хаті. Тертя спиною у слов’ян: передача об'єктові як небажаної властивості, так і спроба отримати силу об’єкта. На Поліссі (як і в Болгарії, сх.Сербії та Польщі) терлися спиною об дуб чи стіну хати зачувши перший грім аби весь рік не боліла спина.

***

Порча.

Наноситься виключно спеціалістами і з власної волі, передбачає контакт. Це слов’янська міфологічна архаїка. Для зведення – звертатись до “знаючого”.

Це може бути помста чаклуна, якого не запросили на весілля: наслати на молодих безпліддя, неврози, сексуальні розлади, фізичне неприйняття одне одного.

Чаклун “портить” худобу й узагалі не народжуються білі коні, свині, вівці. Ну або просто “забирає” молоко. Для цього треба вийняти “слід” тварини з землі (як фанати Бітлів вирізали землю, по якій пройшлися кумири), зробити в полі завитку, увіткнути в стіну сіней кості, рога, шкури падла або заплутане волосся.

Існує не смертельний тип порчі на довгу і страшну хворобу (“зробить на протяжное”), а є – порча “на смерть”, якій не зарадиш (“зробить на умірушчейе”). Для летальної порчі підкладали скинуту весняну шкіру змії під голову сплячого або жабу в горщик, висохлі яйця, заплутане волосся, сажу, головешки, сухі листя, мертвих тварин і комах, кров мертвої змії, “мертві” одяг, воду і мило, бите скло, голки, старі-биті зламані предмети, що символізують приналежність до потойбіччя. Інколи закопували аби порча перекинулася на людину, яка ступить на землю в тому місці.

“Дане” – друга за популярністю порча. Сіль, цукор, пряник, вино, водяра, чай на які насилали порчу і пригощали тим жертву. Тут мотив, пов’язуючий Полісся з карпатською і західнослов. традицією – у того хто з’їв / випив “дане” всередині з'являються гади (змії, жаби, ящірки), які мучитимуть і витягатимуть сили. Їх можна вижити або виманити спец.прийомами: поставити поряд горщик з молоком аби змія виповзла з рота на запах (існує ще і мотив виригування змій та жаб). Поліський рецепт отрути: підвісити мертву змію, щоби стекло на хлібину вниз.

Чаклун міг наслати порчу у вихорі, що зачепить людину або по вітру з попелом, піском.

Викликаний на допомогу знахар передусім знаходив предмети пов’язані з порчею і позбавлявся їх. Так, яйце брали лопатою, ганчіркою, жмихом соломи, головне не голіруч, і несли на перехрестя або кидали в проточну воду чи у багаття – тоді порча повертається автору отвєткою.

В поліських діалектах накладання порчі теж описують дієслівно: вред зробити, зробити шкoду, зроблено, приробляннє, сатану наслать, давать на ветер, хомути накидать, посилать порчу на относ, на зло подкидає.

Позбавлення від порчі теж дієслівне: одробить, відробити, зняти, знімати, одворожити, одмовити.

Порчу насилають зазвичай родичі, батьки дружини чи чоловіка (коли сильно проти шлюбу), свекруха, сусіди, суперники, жінки / чоловіки / коханки / коханці в різних комбінаціях. Порча може накладатися і на членів сім’ї / дім / худобу. Порча проти худоби і на зникнення молока – найпопулярніший мотив на Поліссі.

Найчастіше підкладали яйце. Потужний символ життя і плодючості в ролі злого знаряддя обертав свої якості. Рідше – дохлих і сухих жаб, мишей, кості, черепа, зуби людей і тварин, предмети з кладовища, могильні земля / рушники / свічкові огарки, домовинні скапки, биті пляшки, шкаралупу, обрізки нігтів, камінь, цеглину.

Чаклун затикав сухе дубове листя в кути чужих сіней і хат, примовляючи “Як листя висохло, хай висохне username”. Інколи висушене яйце обкручували волоссям злого жеребця, чорної собаки, недоброї людини чи жебрака і підкладали під поріг.

На нігті, волосся, одяг або речі жертви теж могли навести порчу. Приклад: жінка цупить гребінець чоловіка і несе знахарю, той – кладе його в дупло виворотня.

Корчмарі на Поліссі й багато де в Україні порчею формували клієнтську базу: брали волосся клієнтів і несли до відьми аби вона зачарувала їх на постійну синяву.

Українці взагалі вірять, що для порчі потрібна земля з місця де крутився вихор, бо місце – нечисте. Землю додавали в водяру і частували жертву вірячи, що її, за аналогією, “крутитиме вихром”.

Порчу могли накласти і при будівництві хати. Тут ширший контекст: будували завжди “на чиюсь голову” і колись дуже давно – це було людське жертвоприношення, потім забивали тварину-пташину, потім все редукувалося до цивільного замовляння "на голову" того, хто випадково проходив повз. Це може бути перехожий, хто завгодно, навіть хазяїн будинку, якщо не догодити бригаді. Звідси заборона вагітним і дітям тусуватися біля будівництва.

Порчу могли навести обмазавши ворота кров’ю мерця, пересипати дорогу чимось символізуючим безпліддя або смерть, перелити заговореною водою.

При насиланні безпліддя семантика замикання замку ключем, під час якого кастували формулу замовляння (сюди ж і зав’язування вузлів). Аби розлучити чоловіка і жінку потрібні операції з палицею, якою відігнали змію від жаби в момент, коли змія вже зібралася її проковтнути.

Івана Купала – перехідний час, початок старіння Сонця, семантика поворотного моменту, прикордоння, відкриття порталу в інший світ. Тому ворота, косяки вікон, дах, кути, периметр поля потрібно обвішати оберегами із зелені, від порчі.

Знахар викликався передусім знайти предмети порчі та виявити її автора. Знайдене спалювалося на перехрестях – місцях контакту з іншим світом, де взагалі усяке можна було зустріти: мерця, жебрака, мандрівника, нечисть. Сюди ж ідуть домовитися з чортом і закопують замовлені предмети.

Часто знайдені предмети нейтралізовували, пускаючи вниз руслом ріки. Пускання за течією всього магічного і святого – універсальний метод відправки предметів у потойбіччя, в радіоактивний могильник сакрального.

"Народная демонология Полесья. Том 4. Духи домашнего и природного пространства".

Блукаючі вогні.

Як втілення душ мертвих відомі у всіх слов'янських міфологіях, але у католиків пропрацьовані і мають особливу термінологію: "вогняний", "світлоносний", "блискучий", "нічний", "болотяний", "блукаючий", "заманюючий", "збиваючий з дороги" та відповідний набір функцій.

Причина: католицька догма про посмертну спокуту гріхів ‒ акт, уможливлюючий спасіння. Тому для католиків ці вогні ‒ покаянні душі. Прощення можна заслужити "відсидівши" на землі у вогняній формі або добрими справами, або за допомогою людей, які додумаються замовити за упокій чи поставити на честь вогнів придорожній хрест.

У східних слов'ян світлоносні духи слабше міфологізовані, уявлення розмиті, клас персонажів несформований. Словами "літаючий вогонь" або "блудячий вогонь" описують як душі мертвих, так і аномальні явища ("скарб виходить свічкою"). При цьому іпостась палаючого / світлового об'єкта можуть мати чорт або літаючий змій.

Мотив: блукалець-вогонь показує дорогу перехожому або збиває зі шляху. На Прикарпатті особливий персонаж Блуд, який "водить" людину нічним вогнем.

Поліські повір'я: вогні ‒ це душі полеглих на війні або в результаті нещасного випадку. Або приречені душі заздрісників, що за життя підпалювали чужі хати, сіно.

Вогняний стовп над могилою ‒ душа нещодавно померлого. На Річицькому Поліссі вогники на кладовищі ‒ душі похованих там добрих людей.

"Колись огонь ходил", "Іду, а навстречу огонь блискає, блисче-блисче, потом блисне да іскрами рассипался", "...огонь такий: голубим, красним горить. С того ляку і побігли. Там нечисть така була, шо лякала. Там разбиўся мотоцикл год назад, дак треба узять песок, де погиблі люди, шоб батюшка посвятиў йего, і поставить у хреста [біля перехрестя], де він розбився, посипать піском треба".

***

Змії.

На Поліссі міфологізація змій тісно пов'язана з сезонними міграціями в "інший" світ та поверненням назад на поверхню. Назви "змія", "уж", "гадюка" і т.п. в слов'янських міфологіях стосуються найархаїчнішого домашнього духа.

Поліські мотиви ‒ в ключі загальнослов. корпусу уявлень. Передусім щодо ватажка змій: більшого, іншого за кольором, поведінкою, а головне ‒ на голові в нього золоті ріжки / корона / зірка. Золоті ріжки найчастіше.

Оволодіти ними = володінню квіткою папороті. Для цього перед головною змією треба розстелили Великодню скатертину / рядно / пояс / хустину білого / червоного кольору. Тоді змія скидає ріжки на підстелене. Мотиви мають перегуки на Карпатах, у зх.слов'ян і на Балканах.

Чергове свідчення карпато-балканского впливу на міфосистему Полісся ‒ мотив "Змія, яку ніхто не бачив Х років стає головною змією". На Карпатах і Балканах змія / жаба після довгого відрізку життя так далеко від людей, що навіть дзвін колоколу не чути (на Поліссі частіше "півнів не чути" як міра віддалення), трансформуються в змієподібних атмосферних демонів.

Відхід змій під землю = переміщення в інший світ ("собираються в гирєй"). Лексеми "вирій, "ирій, "гирєй" і т.п. ‒ слов'янське архаїчне уявлення про "той" світ. Пізніша його традиція оформлює його як теплу країну, куди змії, птахи і комахи йдуть на зиму, "до рахманів".

Паралелі на Балканах, Карпатах і в зх.слов'ян. Карпатське вірування: "Всякий гад на Благовіщення виходить з землі і живе до Здвига" (християнське свято "Воздвиження", вересень). На "Здвиг" земля "роздвигається" і приймає в себе змій на зиму. Цікаво, що тут само поряд і суголосні, поліські назви болота: двіг, двіж, двіжіна, здвіг, здвіж, здвіговіна, здвіжовіна, здвіговішче, здвижавина.

На Поліссі міграцію змій співвідносять з мотивом "пересушування" кладів, русалок, потопельників, покійників на конкретні календарні дати, коли вони з'являються у світі живих аби підсохнути від мокроти "іншого" світу.

Поява ватажка змій, який у момент цвітіння папороті скидає з себе чарівну корону ("як папороть цвіте, то він лізе. Як гремить, то він губить ту корону"). "Гримить" ‒ це про Горобинову ніч: темну і грозову літню ніч, не лише Купала, просто літню, коли можна знайти квіт папороті. Тоді ж, у момент цвітіння папороті, "красується" і душа русалок. Ці свідчення разом дозволяють поглянути інакше на мотив цвітіння папороті: як на рубіж і момент проривання бар'єрів між світами, появи звідти всіх-всіх потойбічних істот.

Цар-змія ("уж-атаман", "атаман вужоў", "вожак", "вожатий", "старший змєй", "главний змєй" найчастіше) збирає інших змій свистом, особливо перед відходом на зимівлю, знаходиться в центрі ком'юніті, йде попереду високо піднявши голову. Іноді виступає жіночим персонажем. Судить інших змій за укус людини. Засуджена змія не може піти з іншими в ирій тож приречена на смерть. Люди чомусь радять таких змій добивати ("бо її там не прийняли").

Головною змією стає та, яку ніхто не бачив сім років. На Закарпатті великий крилатий змій, що несе бурі і град, походить від змії, яку ніхто не бачив сім років. Прикарпаття: уж після семирічного самітництва стає велетенським змієм-полозом, але якщо людина його побачить ‒ перестане рости. Карпати: багатоголовий змій виростає з ужа або жаби, які сім років не чули колокольного дзвону. Крилатий змій али у півд. слов'ян з'являється зі змії, яку ніхто не бачив сорок років. В туркменській міфології теж паралелі: великі змії, які довго не бачили людину, перетворюються в дракона аждарха. На Поліссі цей мотив контамінувався з уявленнями про ватажка змій.

Цар-змія найбільша і від старості обросла волоссям, мохом (“толсти, здоровий, такой длінний”, “Великий вельми, як вуркоділ”, “голова даже на вужа не похожа. Як у риби рот такой…”, “у яго уже и голова здорова”, “галава як у кота”). Колір: сірий, червоний, чорний. Може пересуватися стрибками, стоячи на хвості.

Під головою змій горить земля. На Карпатах і Закарпатті теж. Поляки вірять, що коли повзе король змій, перед ним земля розступається.

Місце перебування головної змії та інших ‒ ліс, а саме місця-медіатори з "іншим" світом: яма, нора, виворотень, кущ. У вересні змії збираються в ямі, перед міграцією.

Якщо прикраси атамана ужів на Поліссі ‒ золоті ріжки, рідше корона або епізодично зірка, то у зх.і пд. слов'ян та Закарпатців: діамантова корона, сережки, каблучка.

Інколи за ріжки змії платять молоком і цукром, які треба поставити перед ним, поряд з Великодньою скатертиною. Зазвичай змія скидає ріжки добровільно. Особливий випадок зафіксовано на Житомирщині: змія не віддає ріжки, свистить, збирає інших змій, женеться. Деінде у слов'ян на заході є цей мотив: там змії женуть людину до міста, на яке їхня влада не розповсюджується.

Ріжки і цвіт папороті близькі за набором ознак, опитані навіть ефект описують однаково: "усе знать будеш". Ріжки теж намагаються добути відьми і чаклуни.

Якщо збити паличкою ріжки, паличка стає чарівною і як такою ганяти корів та гусей ‒ їх ніколи не чіпатиме вовк, та і параметр "удача" завжди буде на максимумі.

Окремий жир ‒ зимівля змій.

З'являються з-під землі, коли вона розсувається, розмикається і випускає з себе зелень, гадів, комах на весняне сонцестояння або на Купала, в пік Сонця. Повертаються в землю усі на Воздвиження, у вересні, коли земля "здвигається", змикається, забирає до себе всіх.

Перед тим, як лізти в ями від виворотнів та "печери", змії збираються великими клубками. Тому діє заборона ходити в ліс. Це добре відомий поліський мотив ("здвигаются на одном месте", "ліс аж здвижить, так вони бігають", "ідут як сукно", "табунами лєзут", "в клубки скрутяться").

Іноді проміжний етап: перед спуском залазять на дерево. Це пов'язано з уявленнями про дерево як пограниччя між світами і шлях на "той" світ та вірою, що змії лізуть в ирій по дереву. Наявність чорта і русалки на дереві ‒ вияв того самого.

З закинутого храму можуть вилізти ужі, які світяться (одинична історія в Білорусі, але ж хтонічна пиздець). Мотив: нечиста сила живе у закинутих будинках.

Перед міграцією в потойбіччя змії слухають колокольний дзвін, а змію, яка його не почує ‒ захуярять сородичі. Мотив фіксують на польському кордоні і це вплив звідти, там з етапами служби більше пов'язана поведінка тварин. Скарби з-під землі теж можуть виходити, реагуючи на дзвін чи літургію у Вербну неділю.

"Казали, шо йе старший. Як найдеш такого вужа, шо в нього рожки блискучи-блискучи. Як знайдеш, принеси додому. Хватить і на тебе, і на мене". Буває, як вони в кублі, то золото виходить сушитися, то їхнє гуляніє. Вуж такий сивий, а гадюка така ряба. Якщо вона кудись швидко хоче перейти, то колесом крутиться".

Подекуди скидання зміями шкіри приурочується до відходу на зимівлю. За повір'ям змії вивертають шкіру, тут ширший контекст вивертання, перевертання при контакті з потойбіччям.

Сюжет: людина йде в ліс на Воздвиження, провалюється в яму зі зміями і потрапляє в підземний ирій на зимівлю. Іноді й сама стає змією, перебуває в цій іпостасі всю зиму. Під землею змії лижуть великий, солоний камінь, який надовго дає відчуття ситості. Карпатський варіант: синюватий або зеленуватий, спеціальний зміїний камінь з отвором всередині. Всі змії видувають камінь з власної пінкоподібної слини, яка потім затвердіває.

Мотив повернення змій з-під землі навесні не такий яскравий.

Сюжет з Житомирщини: дівчина купалася в річці, на її сорочку заповз уж і погодився віддати шмот лише за умови, якщо дівчина з ним одружиться. Та погодилася і стала жити з ним під водою. Народила хлопчика і дівчинку. На третій рік відпросилася у чоловіка на землю ‒ побачитися з батьками. Уж сказав, що вийде з води, коли жінка тричі покличе його по імені, як повертатиметься. Матір дівчини відпускати її не хотіла, дізналася секрет і коли уж виліз з води вона з родичами його захуярила. Дочка повернулася і побачила воду, червону від крові чоловіка, обернулася зозулею, а син і дочка ‒ соловейком і ластівкою.

Легенда кінця 14 ст. про Сатану, який аби погубити ковчег, прогриз дірку у дні. Бог наказав левові вишмаркати з носа котицю, яка з'їла мишу і заткнула дірку хвостом. Інший варіант: дірку головою затикає змія або уж, за що отримує від Бога нагороду ‒ золоті відмітини на голові.

***

Літаючий змій.

Повноцінний, окремий персонаж. В повітрі існує у формі вогню (змія, кулі, віника, коромисла). Прилітаючи в потрібний дім розсипається іскрами над дахом, пічною трубою або двором будинку і обертається на земну іпостась.

Може бути духом збагатителем, який живе у відьом на статусі помічника. Угода: важка участь після смерті тої, хто на таке погодився (але підписи кров'ю ‒ нехарактерний для Полісся мотив).

На Житомирщині зафіксовано виведення літаючого змія з яйця півня, відоме і на Карпатах. Основні мотиви: приналежність "знаючим", відносини як з чортом, виведення з яйця, годування не солоною їжею (сіль ‒ символ людського простору), мстивий характер (спалить господарство, як щось не те), необхідність позбавитися перед смертю аби померти.

Здебільшого на Житомирщині літаючий змій ‒ це міфологічний коханець. Влетівши в пічну трубу він обертається коханим, мертвим чоловіком або просто красенем. Мотив повністю перехрещений з "ходячим" мерцем, який після смерті вчащає для жінки, яка за ним тужить.

Подекуди літаючий змій вказує власнику місця знаходження скарбів. Сам не продукує блага, а краде їх у сусідів і приносить хазяїну.

Подекуди колір вогню визначає, що несе змій, як колір вогника над скарбом вказує на те, що там (срібло чи золото). Духа-обогатителя треба годувати щодня.

На Карпатах: у змія, який вже обернувся чоловіком ззаду відкрита спина і видно нутрощі, як у чорта або мавок.

Легенда записана на Овруччині, про перетворення літаючого змія в черепаху за шкоду, вчинену людям: на Купала прилітали змії і поїдали людей, а бог вдягнув на них важкі панцири аби не могли пересуватися швидко. З Чернігівщини: раніше черепахи були літаючі і садовилися на людей, виїдали їм очі й носи, от бог і покарав її панцирем.

***

Домовик.

Уявлення про духів домашнього простору (домовика, ласку і домашнього ужа) в різних частинах Полісся часто накладаються.

Домовик ‒ найскладніший персонаж. Сам термін може означати кілька різновидів духів. Передусім домашній дух-покровитель дому, який постійно живе в хаті чи у дворі і його присутність ‒ норма. Він піклується про худобу, передбачає майбутнє і карає людину за неправильну поведінку.

Домовик може означати "ходячого" покійника. В ряді текстів "домовиком" називають літаючого змія з функціями духа-обогатителя, який теж живе в домі.

Домовиком також називають чорта. Присутність такого персонажа в хаті ‒ патологія, живе хіба в чаклунів або в неосвячених будинках.

Загальне позитивне чи негативне ставлення визначає характер його дії: в різних регіонах він "крутить, заплітає гриву коню" і подекуди це інтерпретують як любов до худоби, іноді ‒ як тортуру.

Немає чітких кордонів між різновидами. Полісся ‒ велика перехідна зона з трьома ареалами уявлень:

- Схід (росіяни, Гомельщина, Чернігівщина) ‒ домовик господар дому, покровитель. Сильний вплив рос.уявлень про домового;

- Захід (Брестська обл., Волинська і Рівненська) де відчутний вплив польської та карпатської міфосистем, де домовик ‒ дух-обогатитель, що живе на положенні слуги лише у чаклунів;

- Центр (частково Гомельщина, Житомирщина, схід Рівненщини) ‒ де східна і західна традиції накладаються, утворюючи найбільшу варіативність.

Скрізь є спільні мотиви ‒ це істота, яка в домі постійно або з'являється регулярно. Вияви: інколи може виступати нічним кошмаром ‒ навалюватися на сплячого і душити; виявляти себе шумом і звуком, доторком; ткати залишене на ніч рядно, кохатися з жінкою, мучити худобу вночі, ганяючи її до пінки з рота. Домовик може "любити" або "не любити" конкретну людину або худобину.

Якщо ласка живе тільки у дворі та пов'язана виключно з худобою, уж здебільшого теж, то домовик "відповідальний" саме за домашній простір, але може і за двір та худобу.

Знаходження домовика в домі зафіксоване скрізь на Поліссі, а от його перебування у дворі / сінях ‒ характерне для сходу і центру, де сильніше виявляється зв'язок з худобою.

Принципова відмінність Полісся від російських уявлень: домовик живе в горішній частині хати ‒ на горищі, за пічною трубою. Верх і низ хати марковані у слов'янській традиції як медіатори між світами та місця перебування душ.

Невидимість домовика ‒ базовий стан для всього Полісся.

Може явитися дорослим чоловіком, стареньким, кішкою або собакою. Причому неясно чи це стаціонарний стан, чи тимчасова форма ‒ перевертництво.

Якщо мова про чоловіка, то майже завжди це не стосується образу господаря хати чи когось зі старших членів роду. Це принципово відрізняє поліську традицію від російської, де домовий є міфологічним alter ego хазяїна дому. В поліській традиції домовик вважається господарем дому, але не уявляється головою роду і всіх домочадців. Виключення для українського Полісся зафіксоване лише в Копачах.

Немотивоване знущання над худобиною ‒ найпопулярніший атрибут домовика. Стосується і ласки. Дія не пояснюється, не потребує мотиву, є демонічною природою. В таких ситуаціях діють обереги: свята вода, мак. У Сх. і Цт. Полісся на цей мотив накладається інша концепція: одних тварин домовик опікає, інших ‒ мучить. Опікає тих, які йому "в масть", мучить тих, що "не в масть" відповідно. Ці ж мотиви у Сх.і Цт. Поліссі приписують і ласці. "Вина" лежить не на скотині, а на людині, що не змогла підібрати правильну худобу. Іноді полтергейстну поведінку пояснюють помстою за порушення звичаїв та особисту образу домовика.

Полісся ‒ ареал боротьби двух уявлень про домовика: західного (демонічна істота) та північно-східного (міфологічний господар: потрібно відгадувати його бажання і зчитувати знаки, що позитивно впливає на господарство). Схоже, спершу в поліській традиції сформувався власний комплекс про домашнього "тривожного духа", пізніше на сході поширився рос. вплив про "правильну" і "неправильну" поведінку людини і господаря-домового.

Відгадування та зчитування чиїхось знаків ‒ синонімія емоційної залежності та знаходження у владі людини. Саме тому у фільмах всі мафіозі віддають знак вбити когось кивком голови ‒ шістка має вгадати бажання хазяїна (аби він залишився чистий, бо формально ж не віддавав злочинний наказ). Якщо ви намагаєтеся прочитати чиїсь натяки ‒ ви під владою, сидите на голці задобрення. Цікаво, що у росіян ця практика існує на рівні щоденного спілкування з духами (які визначають все), а в українців ‒ цього нема, принаймні не зафіксовано авторками. Ніби і дрібничка, але зерно, з якого проростають фундаментальні світоглядні та цивілізаційні відмінності. Та і назагал: перестати намагатися вгадати бажання коханої людини ‒ перший крок до виходу з лабіринту рабського менталітету, кайданів сервільності і крок до побудови нормальних стосунків.

Скрізь у слов'ян неосвячений простір мислиться як не включений до сфери людського, а порожні / закинуті будинки в рамках універсальної семантичної опозиції "повний ‒ пустий" наділяються значенням нещастя, смерті, приналежності до демонічного світу, де селиться нечиста сила. Саме звідси одне з поліських імен чорта ‒ "пусте".

На цьому прекрасному моменті в мене просто мізки вибухають від кількості можливих перегуків, інтерпретації та рим, якими це можна прив'язати до нелегалів, Зони та всього-всього закинутого. Але Фейсбук обмежує пости довжиною в 62 тисячі знаків, тому цей момент я пропущу.

Іноді в одному домі або дворі можуть співіснувати добрий (свій) та поганий (чужий) домовики. На Волині наявність / відсутність поганого домовика пояснюють правильністю вибору місця будівництва.

Одинична згадка і популярного сюжету в сх. та півд. слов'ян про те, що домовики ‒ це нехрещені діти Адама і Єви. Легенда: соромно перед богом, що нарожали, частину сховали. Кого в домі ‒ став домовиком, в лісі ‒ лєшим, у воді ‒ водяним тощо. Болгари цим пояснювали соц.нерівність (Єва до приходу Бога вмила хіба частину дітей і він їх благословив на привілеї).

Зооморфізм ‒ атрибут на всьому Поліссі та на заході рідше. Найчастіше це кіт, собака. Рідше миша, іноді невизначений звір.

Дві історії, записані в Копачах в 1985:

"[Один односільчанин] он утьок от наших [дезертирував], як прийшли ніемци, дак вилєз. Усе бачиў того домоўика, [коли ховався на горищі], таки, як собака здороўа" (в скарбничку історій про чорнобильських дезертирів).

"[Розказував чоловік з Нагірців] у хлєвє на сєнє лег спать [аби дізнатися], шо таке ганяэ нуоч короуў. [Ліг і поклав поряд вили.] Каже, я зір ‒ а хлопчик таки у красной шапочце, неўелики, мо годікоў п'ять-шесть. Он уилами шпурнуу яго".

Відсутність єдиної форми втілення домовика, яка б вважалася основною. Якщо в росіян антропоморфний, то на Поліссі може бути як людиною, так і духом або твариною. Дуже рідко пташкою.

Кольори домовика вказують на демонічний характер та зв'язок з потойбіччям: чорний, білий, червоний. Чорний притаманний півночі Київщини. Домовик в іпостасі чорних кота, собаки і людини зафіксований в чорнобильському районі (як і червоні елементи одягу). Білий домовик ‒ виключно на Лівобережжі.

Коли він стогне або стукоче (і рідше, навалюється й душить), можна спитати "К добру?" чи "К лиху?" аби дізнатися майбутнє. В Копачах зафіксовано, що домовик давить людину, яка прийшла спати на горище, бо сам живе там.

Голість / кудлатість домовика виражає семантичну опозицію "голий ‒ покритий", де голий символізує бідність, голод та неврожай, покритий ‒ достаток і плідність. Звідси звичаї дізнатися про бідність / багатство при переїзді в новий дім, просто глянувши на домовика. В Копачах зафіксовано уявлення, що в багатих господарів кудлаті домовики, в бідних ‒ голі.

Випадків комунікації небагато: при переїзді коли треба задобрити (пожертва хліб-сіль або хустка), повернути загублену річ, спитати к добру / лиху?; насварити коли домовик навалюється на людину вночі. Тут відмінність від росіян, які постійно з домовими говорять, звертаються до них при придбанні худоби і т.п. сидять на голці задобрення, “читаючи” сигнали і самокоригуючи поведінку.

У домовика можна отримати шапку-невидимку. Це уявлення побутує в українців і поза Поліссям: потрібно сповити чорну кішку і закинути її церкву, де в куточку сидить домовий. Той зірве в себе з голови шапку і кине її в людину: потрібно схопити цю шапку і тікати з нею із церкви ‒ то шапка-невидимка і є.

Про обереги.

Там, де домовик ‒ це патологія, потрібно освятити дім. Вивісити в сінях вбиту сороку / ворону (оберіг худоби від багато чого в українців, білорусів та поляків). Дзеркало як оберіг на Центральному Поліссі. Осипати об'єкт маком, зерном, просом, окурити свяченою свічкою або травами ‒ теж універсальні захисти. Колючі та пекучі рослини (рута, кропива, розторопша) здатні викликати опік ‒ обереги проти домовика та інших. Тут же і гострі предмети або частини ткацького верстату як символу людського простору. Оберіг для коня ‒ червона лента. Сюди ж різко-смердючі типу дьогтю чи керосину.

***

Ласка, ласиця, подласиця.

Співпадіння масті худоби і ласки ‒ умова, при якій ласка добре до нього ставиться. Контамінація уявлень про ласку і ластівку (може бути і птахом): у корови молоко пропало, бо в неї під пузом пробігла ласка / пролетіла ластівка.

Схід ‒ домашній покровитель, норма і атрибут успішного господарства. Центр ‒ перехідна зона, уявлення змішуються. На Заході ‒ просто міфологізована тварина, шкідлива, мотив "насланої" чаклуном ласки аби “покрала” молоко.

У пд.слов'ян ласка приносить щастя. Болгари пов'язують її походження зі строптивою невісткою, яка вічно ткала, коли свекруха просила зробити іншу роботу. Результат: прокляття і перетворення в ласку. Тому залишають веретено або станок аби ласка ткала і не зачіпала курей. У західних та східних слов'ян цього сюжету нема.

Ласка, як домовик: любить / не любить худобу, тому мучить або не мучить її, що зумовлює стан худоби. Причина та сама: худоба ласці "в масть" або "не в масть".

На Житомирщині зафіксовано нетипове (бо зазвичай дивляться на колір домовика): в "Чистий" четвер з запаленою свічкою йдуть до сіней і дивляться, якого кольору там ласка і з огляду на це вибирають "масть" худоби.

Атрибути мучання скотини на Поліссі: ганяє, гонить, мучає, дере, шкребе, їздить, лоскоче. Внаслідок цього худоба: мокра, спітніла, в росі, змучена, розкудлана. Лоскотання взагалі розповсюджена шкідницька дія, сюди ж і русалка. Здебільшого дії ласки оцінюють негативно. Виключення: чернігівсько-гомельське прикордоння, де її уявляють як домовика.

На Поліссі взагалі не сформована чітка диференціація персонажів. Жаба, кажан і миша теж можуть "ганяти" худобу по ночам. Для поліщуків ролі не принципові, вони їх міняють навіть в рамках одного села. Невизначеність, міграція функцій одного персонажа іншому ‒ особливість поліської міфології.

Інколи ласка, як уж, може помститися людині. На Закарпатті і у південних слов'ян сюжет "ласка напускає отрути в посуд, бо люди забрали її дітей; коли дітей повертають ‒ ласка перевертає посуд аби люди не потравилися", на Поліссі ‒ цей сюжет пов'язують з вужем.

Контакт ласки з коровою = кров у молоці. На Волині якщо ласка вкушує корову ‒ та доїться кров'ю. Карпати: корова помирає якщо ласку вбити; ласка може так мститися через вбивство іншої ласки. У поляків, болгар, в Герцеговині є уявлення про отруйну слину і дихання ласки.

Інколи мертва сорока як оберіг проти ласки має співпадати з нею "по масті". Подекуди замість сороки радять вішати білий папір (схоже на сурогат аби не хуярити нещасну пташину).

Дзеркало, християнські символи, обмазати корову гімном, покласти кості великодньої свині, трави, кропива, різкі запахи, великодні шкаралупи, осиновий хрест ‒ популярні обереги. Окремо, обереги-символи календарного циклу: травневе деревце, купальський вінок або трави нарвані тоді ж.

Зціджування молока з кров'ю під опорний стовп воріт, доїння через гострі предмети, отвори (переродження) та виливання молока на дах, як витуальне видалення (аналог пускання магічних предметів по річці).

***

Домашній уж.

Уж (звучить крутіше за "вуж", використовую свідомо) подекуди покровитель хати і необхідна норма, подекуди ‒ міфологізована тварина або зооморфний помічник чаклунів, "забираючий" молоко в чужих корів.

Захід і Центр Полісся ‒ уявлення про ужа як духа-покровителя, наявність якого ‒ норма.

На Поліссі ряд загальнослов. мотивів: заборона вбивати ужа аби не було нещастя в сім'ї, смерті худоби, занепаду господарства. Це непрямо свідчить про погляд на ужа як міфопредка господаря дому, чиїм втіленням він є. Такі мотиви найпотужніші у чехів та словаків, на Поліссі ‒ майже відсутні.

Уж їсть разом з дітьми кашу і молоко, абсолютно нешкідливий для них, але на Поліссі цей факт не інтерпретується. А от на Балканах пояснення в ключі: уж ‒ двійник, втілюючий душу / душі живих членів родини. Якщо вбити ужа, що обідає з дитиною ‒ вона теж помре.

Уж смокче молоко у корови обвившись навколо її ноги. Подекуди вважають це корисним для корови (ряд східних сіл Полісся), бо підвищує молочність. А західніше до "смоктання" ставляться негативно ‒ на це накладається уявлення про "відбирання" молока чаклунами за допомогою жаб та ужів.

Назагал, Поліські уявлення повторюють загальнослов'янські, але послаблено, бо Полісся ‒ периферійна зона розповсюдження уявлень про домашню змію, центр якої на Балканах.

Варіації уявлень про ужа в нас:

- його наявність ‒ норма;

- він живе лише у чаклунів;

- джерело статків, багатства або краде ніштяки;

- можна / не можна вбивати.

Описують великим або маленьким, блискучим, чорним, з ріжками або червоними плямами на голові ("заушеницями"), невидими, звичайним.

Образ змії найпопулярніший у південних слов'ян, на Балканах, у чехів, словаків, менше в поляків. На сході України (Лівобережжя) образ вже заміщається антропоморфним домовим під російським впливом.

Описова лексика: домови, домовик, вуж-домовик, домови уж, домовильник. Рідше: хазяїн. Найчастіше просто: уж.

Як і в нас, назви домашньої змії в інших слов'янських мовах утворюються лексемами, які означають "дім" і подекуди "хазяїн". Є і мотиви змії як альтер его: у хорватів і сербів називають буквально "тінь, душа". Те ж у чорногорців. Сюжет: жінка бачить в ліжку поряд з дитиною здоровенну змію, несе в поле і вбиває. Потім дитина помирає, бо мати вбила "тінь" її душі. Хорвати вірять, що кожен має свою змію-тезку. Чехи: в хаті дві змії які представляють "чоловічу" та "жіночу" іпостась господарів. Словаки: змія втілює першого господаря дому. На Поліссі мотив: уж присмоктався до корови та як вбити ужа ‒ помре і корова.

Продукуючу силу вужа описують характеристиками "приношчик", "як живе в домє, все прибиваєт". Та прямих згадок мало, здебільшого семантика "приношчика" через зворотне: вбивство уже накличе смерть.

Унікальне свідчення на Житомирщині, паралелей якому дослідниці не знайшли, тільки опосередковані свідчення: спалювали борони і колеса на Купала аби знищити предмети, на яких відьма приїжджає доїти чужих корів. І нове колесо надягнути на палицю та котити по дорозі, біля хати чаклуна воно лусне.

Колір ужа символізує зв'язок з потойбіччям: чорний або білий, при цьому пд. слов'яни інтерпретують білий тим, що уж любить молоко. Іноді описують як двухголового, на Закарпатті у багатих змія маленька, у багатих ‒ сірого кольору.

Поліський мотив смоктання ужем молока в корови і обвивання ноги має паралелі на Карпатах, у словаків, чехів, поляків і болгар. Уявлення, що корова яку "смокче" уж ‒ щаслива і дає багато молока, як і те, що уж вибирає наймолочнішу корову.

Прогностична функція ужа редукована, її заміщує домовик. А от у боснійців поява та спів змії в хаті з хворим пророкує смерть. Болгари вірять, що змія вилазить і перераховує членів сім'ї, кого не порахує ‒ той помре. На Балканах, якщо вбити таку змію, потрібно урочисто її поховати і сорок днів ставити свічки.

Нетиповий сюжет зафіксований у приснопам’ятному пгг.

Поліське про двох ужів-родичів, домового і польового:

"У одной хаті жиў ужака домовик, вон виходиў з-пуд пудлоги йести до дєтєй. І вот одного разу дєті розказали своєй матєрі. Они пудстерегли того ужаку тай вбили. Тут з'явився други ужак і почаў там, де стояла єда, умочати свого йезика. Тоде чоловєк з жонкою почали плакати. Узяли того ужаку мертвого, та поклали йего у ту печорку, скуди він вилазиў. Тоде другий ужака узяў, так поперевертаў хвостом усю їжу з ядом на землю. Вноче чоловіеку сниться, шчоб вон сказаў ужаки межовому, шо немає печового, шоб тей йего замениў".

***

Водяний та лісовий дух.

Уявлення розмиті, несформовані, розповіді короткі й малочисельні, особливо щодо лісового та польового. Така особливість пов'язана з поліською всюдисущністю чорта, який з усіма цими духами змішується. Звідси "водяний чорт" замість водяного духа. У поляків, росіян і на сході Білорусі водяні персонажі добре розвинуті, міфологізовані та наділені широким колом мотивів.

Поліські назви духа мають корінь вод- : водяной, водяник. Спільні з чортом: нечистий дух, нечистий, чорт, лихий дух, лукавий або комбо чорт водяний. По річкам Случ і Горинь ‒ чіткий кордон з західнослов., польським уявленням про водяного духа як демона, походячого з потопельників (самогубців і випадкових, нехристів, проклятих матерями, грішних душ у воді на "покуті").

Антропоморфність водяного духа характерна для Полісся: це дорослий чоловік, бородатий, волохатий, іноді голий, з'являється з води по пояс. Це типовий образ сх.слов. традиції. Буває і зооморфна іпостась: водоплавний птах, гуска, качка, риба, баран, чорна собака.

Місця: ріка, озеро, став. Відсутні згадки про його тусіч на узбережжі, прибережному камінні, траві, що сильно розвинуто у західних слов'ян (утопці з третього Відьмака машуть синіми лапами). Причому у зх.слов. водяний після заходу сонця може зайти в корчму, упадати за жінками, гуляти на весіллях у знайомих рибалок тощо.

Водяний дух на Поліссі осмислюється передусім в ключі "є", "сидить". Поліський дух, на відміну від рос. та пн.білор. ‒ не є володарем водного простору.

Основна функція: заманювати в воду, топити. Група ризику: купальники в дні заборон, смішливі, матюкливі. Якщо хтось потонув ‒ звинувачують водяного, типово для всіх слов. традицій. Поліщуки (як і поляки) ще й вважають, що врятувати неможливо, бо водяний дух тримає потопельника за ногу, а потім ‒ сідає на нього.

Поліський дух закликає. Причому, в конкретний час.

Висовується з води і говорить: "Прийшла пора ‒ людини нема" і скоро потім людина тоне. Тут він аналог долі, яку неможливо змінити. Людина втопиться навіть у низькій воді. Мотив південних слов'ян про духів долі, які назначають людині смерть в колодязі, а родичі забивають колодязь дошками, не підпускають туди людину, але у призначений час вона все одно помирає на дасі колодязя.

Дух морочить людину, обертається птахом і рибою, змушує гнатися за собою, а коли людина підозрюю нечисте ‒ сміється і зникає (чорт поводиться аналогічно).

Водяний дух ляпає по воді руками, тростиною, регоче. Важлива риса саме поліського: зв'язок з верчінням, крутінням, появою вихра та водоворота, які вважаються не місцем його перебування, а результатом діяльності.

Майже не комунікує з людьми (млинарями, плотогонами, рибалками) як в інших традиціях, де його задобрюють, а він допомагає і т.п..

У зх.слов. водяний ‒ звичайний мужик, але з поли одягу крапає вода. У чехів ‒ голий-косматий. У поляків ‒ голий, худий, високий, з довгими ногами, великоголовий і чорноволосий або в образі дитини, іноді голої: плід вагітної потопельниці, який до семи років росте у воді, а потім ‒ стає водяним демоном.

На Поліссі водяний дух іноді з'являється вихрем і може перетворитися в дуб. З тварини перетворюється на вихор. Подекуди являється дитиною, проходить через кущ і летить вітром.

Трапляється і популярне у зх. слов'ян уявлення про "морських людей" з риб’ячими хвостами: в них перетворилося фараонове військо, що гналося за Мойсеєм по дну моря. Українці називають їх "мелюзини" або "мемозини", росіяни ‒ "фараони", білоруси ‒ "фараонки", на Карпатах "люзони", "meluziny" та "ludzie wodni" у поляків, "morske deklice" у словенців. Серед них є чоловіки і жінки. Загальноукраїнські вірування: "мелюзини" прекрасно співають. Ці "морські люди" з'являються перед кораблями питаючи, коли кінець світу, якого вони так чекають, бо зможуть назад у людей обернутися. Їм треба відповідати "Завтра чи післязавтра", тоді дадуть спокій. Як сказати "не скоро" ‒ можуть потопити корабель.

***

Лісовий дух cлабко пропрацьований. Часто заміщається чортом. Імена: лісовий, лясавік, лясавой, чорт, лісовий чорт, пусте, лихе.

Високий (як ліс!) чоловік або сивий старенький; може міняти вигляд та ріст. В Білорусі дві згадки про "лісову бабу" та жінку з лелечими ногами (образ ‒ чиста любов, неймовірний): інформат зустрів таку на болоті і навіщось вдарив її у бік осиновим колом. Жінка зникла, підійнявся страшний вітер і повалив ліс.

Дві основні функції: збивати з дороги і лякати зненацькою появою, звуками, плачем, криком, реготом.

"В лісі ‒ лісовий, корчовий, то чорт. Корчовий дерева повириває з корінням, трактором не вирвеш, а він вирве. В болоті ‒ болотяний. Як нагребуть люди сіно в болоті, так поднімав його. В полі ‒ польовий. Картошку може накрутити, несе в гору. Пєсок крутить, жито скрутить і несе в гору".

Мотив про небезпеку виворотня (дерево, вивернуте бурею) загальнослов'янський. На Волині навіть воду з виворотньої ями не можна пити. Якщо переступити через виворотень ‒ можна заблукати. У сербів ‒ це наслідок битви атмосферних демонів, що б'ються на виворотнях.

***

Чорт.

Центральний персонаж, поєднуючий християнські елементи і народні уявлення. Три його іпостасі діють водночас, переплітаючись. Чорт ‒ це:

- чоловічий персонаж і супротивник бога;

- втілення нечистої сили як явища взагалі;

- злий дух, що постійно втручається в життя людей.

Він один з деміургів і господар важкодоступних місць та глухих закутків. Для Полісся фігура особливо значима, бо духи простору (води, поля, лісу) ‒ слабкі, не пропрацьовані, часто їх функції перебрані чортом.

Його статус доволі високий, інколи називають "земний цар", "водяний цар", "бог" ("вон знаўся з етіми богами", "Бывало, что Бога побеждали черти").

Чорт, біс, сатана, Антихрист, диявол ‒ синоніми. Відтінки: сатана/диявол щодо християнських нюансів, чорт/біс ‒ побутове. На Чернігівському Поліссі русалку вважали небезпечнішою за чорта: "Чого ж його, чорта, бояться? Од чорта перехрестився, то він нічого й не зробить, а русалка до смерті залоскоче. Я чорта согласна зустріти, а русалку — ні".

Поліський мотив: Бог переслідує чорта, кидаючи в нього блискавки. І б'є лиш туди, де сидить чорт. Саме тому під час удару треба хреститися аби відігнати чорта, який шукає, де сховатися. Тому не можна ховатися від блискавки під мостом ‒ там вже ховається чорт. І дерево-громобій на будівництво брати зась, там він теж ховається.

Особливість поліського чорта ‒ підвищена календарна активність. Він, як і легіон духів, завжди поряд та в ключові типу зимового-весняного рівнодення або літнього сонцестояння ‒ особливо активний.

Прекрасне Житомирське: гулянки чорти влаштовують, коли розквітає папороть. Горобиновими ночами там називали особливо грозові, а грозовими вони були тому, що Бог-громовик кидав блискавки в чортів, які розгулялись.

Поліський комплекс уявлень про чорта ‒ мікс локального, білоруського та карпатського мотивів. Основні сюжети: чорт походить від мертвих, пташині ноги як впізнавальний знак, перемогти чорта одним ударом ‒ другий його оживляє, чоловік обпалює гарячим салом чорта який прийшов до багаття, дівчина тікає від чорта-коханця і рятується завдяки вплетеним травам-оберегам.

Крила у поліського чорта майже відсутні. Найархаїчніша місцева риса ‒ чуб, який стирчить ніби гелем поставлений або шапка з чубом. Теж архаїчне: копита, пташині ноги, криві, надто тонкі, тому хромий. Ще зовнішність: страшенні з хвостами, чорниє, кошлатиє, очі вилупатенниє, кривиє, голий грудина і ноги оброслиє, спереду шерсть велика, длінна, кучерява, на морде пятачок, рот, як у поросята, он як собака, толькі з рогами, а лапи, як у собаки. Та наймасовіше уявлення про чорта на Поліссі ‒ це міщанин або служивий, багатій у дорогому або форменному одязі, обов'язково з блискучими гудзиками. Причому гудзики місцевим вважалися настільки чужерідними і настільки в'їлися, що залишалися атрибутом, навіть якщо чорта описували суто як зооморфну, кудлату потвору.

Він може легко змінювати подобу, але з ногами нічого зробити не може, вони так і залишаються звірячими. Саме за ними його і розпізнають. Це загальнослов.мотив, але на Поліссі зооморфність варіативніша: конячі, коровячі, козячі, свинячі, собачі, гусині, півнячі, курині, лелечі (жінка з лелечими ногами на болоті!)

Персоніфікація мору на Поліссі ‒ жінка в білому / чорному з ногами корови.

Буває, на спині в чорта відсутня шкіра і видно нутрощі. На Поліссі нечасто, але є перегуки в українській міфології інших регіонів (Драгоманов: «Чорт може зробиться чоловіком, тільки ззаду кишки висять»). Тут само і мавки з їх "відкритими" спинами. "Біси без спин" фігурували ще в римських працях Раннього Середньовіччя.

На Поліссі коли чорт протистоїть богові ‒ про нього говорять в однині. Коли мова про гулянку, весілля або ще якийсь двіж ‒ тоді "чорти", множина.

Чорт ‒ чоловічий персонаж. Жіноча іпостась ‒ це форма перевертництва.

Може трансформуватися в тварину або птаха, швидко міняє іпостась: "свиня ‒ не свиня, собака ‒ не собака", "не то теля, не то собака", "стоїть баран, потом он уже ‒ кот, потом ‒ собака", "заяць крутився вихором і зник", "кіт біжить і тут його вихором понесло" і ключове для осмислення сутності чорта як атмосферного духа: "повихриу", "довихриу до річки".

Чорт не "закріплений" за якимось конкретним місцем і вважається всюдисущим (прекрасне "повсюдный"), але він в їбінях: болото, вода, яма, виворотень. Саме тому локуси єбєнєй в народній топонімії наділяють "чортовими" назвами (Чортове Місце, Чортова Яма і т.п. назви урочищ). За білоруськими легендами: з боєм окультурена людьми частина Полісся ‒ відвойована в чорта.

Оскільки поліський чорт має багато ознак атмосферного духа, то повітря ‒ теж його стихія. Та найтиповіше місце ‒ болото («Править, мов чорт болотом», «Чорт живе в болоті, а все сухий ходить», «Як у болоті не без дідька, так у селі не без горілки», «Аднаго балота чэрці», «Аби балота, а чорт найдзёца»).

Стійкий зв'язок чорта і болота виявляється співпадінням географічних і демонологічних термінів в деяких слов'янських мовах, де чорт і болото позначаються одним словом. На українському Поліссі навіть цікавіше: на Воздвиження у вересні гади, комахи та все інше ‒ ховаються під землю на зимівлю, земля над ним "здвигається", а навесні ‒ "роздвигається" знову. Поряд з цим на Поліссі існує цілий ряд спільнокореневих назв болота: здвиг, двиг, здвиговище і ще кілька штук. І аби краще зрозуміти, чому вереснева поліська ніч ‒ це карнавал демонів, просто зайдіть тоді вночі в Зоні в ліс.

Мотив міграції чорта на рослини відлунює якими архаїчними уявленнями про вегетативних духів, що тусують на рослинах в період цвітіння і плодоносу: спочатку на вербі і лозі, потім ‒ в житі і траві, потім ‒ в яблуках. Після уходять під воду, на зиму. В слов'янських традиціях функції цих духів перебрав чорт, якого люди виганяють з людського простору службою на календарні свята, тож він перекантовується на рослинах.

Опозиція Бог-Диявол популярна в християнстві, але мотив переслідування богом-громовержцем свого хтонічного супротивника відносять аж до індоєвропейської міфології.

Поліський Диявол всюдисущий і всепроникний. Він визначає політики, контрстратегії і ритми життя. Він був завжди і завжди буде: іпостась тисячі імен яко сам Бог, але зась вголос називати справжнє. Він нехороший, недобрий, неприятель, не свой дух, нелюцке, злий, лихий, вредний, враг, грех, бєда, ізверг, "тей, шо очеретом трясе", лякайло, пужайло, крутюх, вихорник, водяной царь, про якого пліткують ввечері біля вогню: ненавидять, бояться і поважають водночас. І найпрекрасніше, житомирське, підсумкове про чорта і всіх, хто вилазить з темного моря потойбіччя пересушитися: "Той, що крім нас".

Інший.

“Київське Полісся” (Київ, “Наукова думка”, 1989)

"Київське Полісся" ‒ розкішна монографія цілого колективу авторів, заглиблена в регіональну архаїку. Щойно дочитав і нижче вибрав, скомпактизував та оформив найцікавіше.

Говірки тут еволюціонували повільніше оточуючих і це джекпот, мовознавча машина часу. Болота консервують не тільки тіла, а і слова, душі.

Тутешній лексиці притаманне місцеве значенням багатьох широковживаних. Це свідчить, що говірки формувалися іще в період слов'янської єдності.

Архаїка навіть у синтаксисі. Українські говори на цьому рівні монолітні, відмінностей найменше. Діалектичні синтаксичні особливості свідчать про давність. Вияв: поліська манера говорити "за горойу видно хата" замість "за говорю видно хату", "з садочка пісна чути" замість "з садочка пісню чути".

Архаїчні особливості наголошування: наприклад у "сміття" наголос на "і" замість "я". В ряді випадків цей тип наголошування обмежується північною частиною області, до Ірпеня тягнуться ареали кореневих наголосів слів хустки, кісток, расни(й) і словесні форми добри, молоди, вишневи, широки, окреми, легенки.

Поліська архаїка ‒ це слова дуброва, замуж, оги(у)рок. Це "движ" у значенні "трясовина", зафіксований в Денисовичах, Стечанці і Мартинах (а не "здвиж", як багато де навколо). Архаїка ‒ це "негод" в сенсі "негода", "навис" в значенні навислого снігу, що осідає на деревах в Луб'янці та Роз'їжджому. Архаїка ‒ це "облівен" в сенсі ожеледь і лід на деревах в Денисовичах та Калинівці.

Це загадковий острівний ареал на самій півночі Київської області з подовженням "л" у лексемах "вуллік", "вуллей" (вулик).

Це архаїчні префікси па- і су- в словах паклинок, парост, пазолки, пагурок, пасин, памолодок, сухмарок, сукрак, суспиця, суточки, сукрачче, сутон. Це слово "кадоўб" з села Бобер, тобто посудина для зерна видовбана з цілої колоди.

Зрештою, найважливіше: архаїка ‒ це слово цурка/цурпалка/цурпалок в сенсі "паличка, короткий обрубок". Його включають до утворень від індоєвропейського кореня keur, тобто "різати", "відтинати". Власне, цурка: відрізаний, відтятий, відрубаний шматок дерева. Вона мала обрядове значення: її носили застібкою і ритуально перев'язували снопи. На неї наносили лічильні нарізки. Нею душили впольованих тварин, виконували смертну кару і ритуальні вбивства.

Словом "цур" позначалася межа і заповітна лінія, магічне коло окреслювали цуркою. При проведенні лінії розмежування полів закликали чура (духа) у кадастрові свідки. Вигук "цур мене" значить буквально "бережи мене дух". Звідси ж “цуратися”, тобто боятися магічної лінії, кола.

Цуром спочатку називали дерев'яне, символічне зображення предка. Слова "цурка", "чур" і вигук "цур!" мають однаковий ареал поширення і утворені саме поліщуками. З Полісся слово проникає в російську і польську.

Дохристиянських духів політеїстично багато, кожен виглядає конкретно (як померла людина) і складно вистругати всіх, тому заміна символічною цуркою. Відгалуження: язичницькі антропоморфні скульптури. Більшість ідолів дерев'яні, не збереглися і мали простішу форму, ніж Збруцький.

В Зоні навіть зафіксоване дієслово "чирити" в значенні "креслити". В приснопам'ятному для кожного нелегала селі Стечанка записана фраза "одчирит поле ў зошиті" і "чират кружка на земле" у Чапаївці. Власне, це слово і пов'язують з давнім ker- / keur-, коли ще славний Пітара гнав у індоєвропейській колісниці по небу, залишаючи на ньому палаючі борозди.

Про характерні риси говірки.

"-ийе", "-ийі" "-ійі" ‒ типово місцеві ознаки, як і розщеплення р на р+й: рйічка, рйечка, рйіечка, рйидко.

На Поліссі кажуть груді, гусі, селане, громадане, цигане, мішчане, луде, колодез, ребий, йеки, вузел, йедро, река, берег, ведро, белізна, лубет, осен, йасен, пйеч, сем, кайетис, йежак, багатийе, малейе, доўгейе, гарни, добри, чужи, гарнійі, добрійі, чужійі, гарнийі, добрийі, чужийі, гарнийе, бодрийе, чужийе, скуора, мнуого, треба ітіе, ципа, кубло, бусел, кияхи, могилки.

З Білорусі сюди проникають пом'якшення приголосних перед "е" та "і" (земла, сежу, тіхо, нізіна, мелнік). А зайац, вулица, цацка, хлопец ‒ типові білорусизми Чорнобильського і Поліського районів. Поєднання "о" і "а" у говірках українського Надприп'яття ‒ теж наслідок контактів з білорусами.

З Житомирщини в Чорнобильський район і на північ Іванківського проникають форми ходит, сидіт, возит, копат, носит, бачит, купит, гомоніет, седіет тощо.

Розпадання "й" (мйнясо, мнясо), жаблачий замість жаб'ячий, мнати замість м'йати на Поліссі ‒ вклинення південних говірок. А бурак, бурачишче, порадок, гарачи, бура, зара, чотирох південніше Ірпеня ‒ наслідок наступу поліських говірок, які дійшли до лінії Бородянка-Вишгород-Фастів-БЦ по лінії Росі.

Говірки уздовж Прип'яті об'єднують різнодіалектні риси. Тут був плавильний котел взаємодії архаїк. Для говірок характерне сусідство олдових явищ різних діалектів, що дозволяє говорити про дуже давнє діалектне членування.

Для мови вздовж річки Прип'ять властиве збереження основи північно українських говірок з проникненням білоруських рис. Структура наша, нашарування білоруські, плюс виникнення "проміжних" звуків.

Для північної частини Зони характерні займенники йена, йени, йено (вона, вони, воно) і форми "несуом", "будом", "пішом". На лівому березі Прип'яті південніше Йолчі: печут, стережут, ходет, носет, возец; відсутність дзекання і цекання; закінчення -а в називному відмінку множини іменників середнього роду (вокна). Північніше вже говори білоруської.

Цікаво, що на Поліссі взагалі говірки окремих сіл мають цілу низку особливостей. Деякі локальності стосуються кількох окремих сіл. Джаред Даймонд писав про Нову Гвінею і сотні діалектів в сотнях сіл сотень долин, посічених горами. Там географія теж визначила кількість та багатство діалектів. Так от Полісся не тільки наша Амазонка, а й наша Гвінея.

Тут навіть найменші річки ‒ відчутні мовні бар'єри. Наприклад, фома "йе", злиття "ы" та "і" (тіихо, діикі замість тихо і дикий), вербей/вербейко, порйадок, гарйачи, зорйа з'являються чітко на північ від р.Тетерів.

Крихітна Вересня (балто-слов'янський реліктовий гідронім, об який билися науковці й так довго не могли пояснити походження, що марно шукали навіть скіфські сліди) ‒ взагалі прекрасний приклад. Це невеликий струмок в Зоні і колись був популярним місцем перепочити й напитися. Персональним і особливим, бо саме тут для мене починалася Зона, не від колючки. Ночівля в селі Рудня-Вересня супроводжувалася походом через поле нічного туману і вологої трави за водою з річки: довгий ряд дерев під зоряним небом, смугастий чорно-білий бортик через міст і вода ‒ свіжа й до судомів холодна.

Так от, на північ від Вересні фіксується відсутність "в" у таких словах, як ухо, уса, узький, уси, улиця. На південь ‒ "л" у вимові стареньких перед голосними зненацька м'якішає і залишається такою далі, ніби під дією води з Вересні м'якшають навіть літери.

Такі зміни по лінії річки свідчать не лише про особливості середньополіського говору, а дозволяють авторам зробити припущення: саме Вересня колись була межею поширення племені полян.

Ще про назви сіл та річок.

За Геродотом вище скіфів-орачів живуть "неври, а над неврами ‒ земля, повернута до північного вітру, на всьому відомому нам протязі безлюдна". Автори, звісно ж, локалізують неврів як жителів Київського Полісся, ототожнюючи їх з милоградською археологічною культурою. За тим же Геродотом, на Київському Поліссі крім неврів жили будини. Їх дерев'яні міста прикрашені по-еллінські дерев'яними статуями та вівтарями, бо туди приходили гелони ‒ еліни, які відбилися від приморських міст-колоній. Автори монографії вбачають у Поліських гідронімах типу Желонь, Жолонь, Желонька, похідні від етноніма "гелони". Звідси виводять і назву села Жиляни (сучасні Жуляни). Тобто назва аеропорту Жуляни ‒ зненацька античний релікт. Приємна ранкова знахідка, зважаючи на прокидання під звук сідаючих там літаків.

Цікава штука: гідрографічно-гідронімна послідовність відбиває історчину послідовність заселення краю. Автори клянуться: якщо "Желонь" з її еллінським походженням є притокою річки з очевидно слов'янською назвою, то слов'яни жили в цьому регіоні раніше за поодиноких еллінів.

Не зважаючи на вторгнення кельтських, германських, тюркських та ін. племен за історичної доби генерація слов'янських поколінь тут не переривалася.

Переважна більшість назв Київського Полісся мають слов'янське походження кількох хронологічних шарів. Є і шар балтських назв. Також, кілька давніх індоєвропеїзмів, небагато, але поширені на значній площі, що свідчить про органічність входження до загального індоєвроп. мовного континіуму.

Наявність на тій само території індоєвропейської та слов'янської гідронімії свідчить: слов'яни тут не перші індоєвропейці. В останній період існування індоєвроп. спільності східною межею існування європейської гідронімії був, очевидно, Дніпро.

Автори дослідження роблять припущення про гідронім Унава як реліктову індоєвропейську назву. А Кодра має відповідники на Балканах та в Пруссії і сягає індоєвроп. основи *kataro- "струмок, потік". Досі відкрите питання походження назви Ірпінь: припускають зв'язок з індоєвроп. основою і стверджують, що це рідкісний слов'янський раритет.

Цікаво і про гідронім "Бабка". Наявність похідних значень, не тільки в значенні "стара жінка" (баба, бабло, бабан живот значить і "болото") свідчить про олдовість. Слово baba в слов'янських мовах крім значення "бабуся" має ще кілька, що свідчать про зв'язок лексеми з дещо іншим колом значень: знахарка, чарівниця, язичницький ідол, пугало, що підтверджує версію Потебні, що первісне значення російського слова "бабочка" не "мотылёк", а "душа бабки, предка женского пола". Відповідно і для стрекози та іншої комашини. Сюди ж і "баби" в сенсі сузір'я Плеяд та "baby" як різновиду хмар. Все це апелює до уявлення про божество Баба, предка по жіночій лінії. Назви гір нижче Запорізької Січі "Бабіна гора" свідчать про зв'язок культу Баби з горою. Топоніми південних слов'ян дозволяють припускати зв'язок культу баби з дубом (Перунів Дуб, Добрий Дуб на Желяні поблизу Києва), а далі вже можна читати Фрезера про культ дуба та його омеляне, золоте гілля. На Балканах купа топонімів з основою *baba виводять від імені богині землі Baba. Такий семантичний тип гідрооснови поширений по всій Європі і має вияв у різних мовах, що свідчить про індоєвр. природу.

Гідроніми Полісся містять архаїчні праслов'янські лексеми, оскільки праслов'янська зберігалася довго після закріплення слов'ян на цій території.

Автори монографії суцільно обстежують басейн річки Уж. Це роблять в т.ч. аби уточнити кордон між "слов'янською та балтською прабатьківщиною", бо раніше за ріку-порубіжжя вважали Прип'ять. Тепер не виключають, що у порубіжжі існувала білінгвістична, балто-слов'янська гібридна зона.

До балтизмів відносять назви річок Норинь, Вересня, Вовчасова та Уша (сучасний Уж). Прослідковується балтська флористична тема: р. Бережа і Бережесть (притоки Грезлі). Струмок Бережесть в селі Вільча. В основах цих назв лежить корінь berż, поширений у балтських гідронімах. Поліщуки навіть наголос на першому складі зберегли, характерний для балтського відповідника.

Окремо: гідронім Олешня. В основі термін "олех, олесь" доволі поширений на території, тобто "вологе місце, болотце, мокре місце, болотисте місце прорізане струмком". Алос, олос ‒ поліський термін, який значив буквально “трясовина, болото, зибке місце” і водночас "вільховий ліс на болоті". І чим далі на схід, тим більше домінує саме лісова ознака. Поява додаткового значення "болото" для "олос" ‒ наслідок відбиття в мові болотистості регіону, лексична фактура його географії.

Назва моєї улюбленої річки Вересня ‒ цікавий випадок. Тут стійке чергування закінчення Вересня/Вересна. Така особливість характерна для інших назв флористичного походження: Кропивна/Кропивня, Олеша/Олешня, Котешна/Котешня. Це характерно і для басейну Верхнього Дніпра (де багато балтизмів-гідронімів).

Первісною є структурна модель з твердим суфіксом -на, який підкреслює архаїчність назви. Ніби все просто: верес + -ня /-на А ніхуя, бо зараховують Вересню до групи гідронімів -сна/-сня типу Лісна, Рясна, Березна, Олешня, Десна, частина таких утворень розглядається як неслов'янські, з наданням переваги балтійським етимологіям. Знайшли аналогічну литовську назву річки Versnė і вважають гідронім Вересня спільним балто-слов'янським реліктом, що потужно звучить і буде згадано мною наступного разу, коли набиратиму звідти воду в хрустку півторашку, стоючи на березі рачки в тумані, як звір.

З назвами сіл Зони все набагато простіше. Характерні похідні від християнських імен (Тараси, Іллінці), відбиваючі особливості рельєфу (Діброва, Луговики), радянський шар типу Орджонікідзе, Чапаївка, Новий Мир. Назви за язичницькими іменами: Красятичі, Лелів, Опачичі.

Назви сіл з неясною етимологією часто походять від назв рік: Вересня, Вільча, Грезля. Неясні Блідча та Корогод, хоча вони не мають відношення до гідронімів. Суфікс -ище в назві села вказує на назву місцевості як основу: Плютовище, Зимовище.

Усів і Губин, скоріше, теж походять від імен. На це вказують суфікски -ів та -ин. Схоже на випадок, коли слово стало чиїмось іменем (іменна основа Усова ‒ Ус), а потім вже ім'я дало назву поселенням. Як у випадку зі словом agricola в сенсі "землероб", яке стало іменем римського полководця Агрікола, а потім на честь його назвали б якесь місто: Агрікольск-18 або Агрікола-на-Ірпені, наприклад.

Висновків не буде. Я з кінця 2000-х в темі і щасливий, що застав Полісся у домейнстрімні часи. Радію популяризації і добре знаю, про що писатиму далі.

“Очерк работ Западной экспедиции по осушению болот (1873–1898)” і монографія “Мелиорация Белорусского Полесья”

Вибрав найцікавіше, компактизував до рівня “те́зовий страйк” і доповнив нюансами з тематичної літератури та особистими коментарями.

Ця карта з “Очерку” так несхожа на геншта́б і навіть на триверстовки Шуберта не схожа, а на першу замальовку Нового Світу в спробі ту́шшю ухопити побільше енде́міків та нотку зачарування від зустрічі з кожним із них; в спробі вперше системно описати Полісся, що в рамках експедиції і здійснив імперський геодезист Іосіф Жилінський.

Усвідомлення ландшафту зосереджене ним у фразі “в общем виде Полесье представляет обширную равнину, как бы дно гигантского плоскодо́нного сосуда с приподнятыми краями” й досі цитатою мігрує з книжки у книжку.

За 25 років експедиції досліджено боліт площею з Португалію, описано і картографовано 300 озер та 500 річок. Боліт окультурено з площу Бельгії, збудовано 4000 км каналів і більше півтисячі мостів. “Очерк…” на 700 сторінок – підсумок намагання імперії ще інтенсивніше експлуатувати захоплені території, до чого підштовхнула криза після реформи 1861.

Записки Жилінського часом нагадують конкістадорські щоденники: “Проводя иногда целые недели вне человеческого жилья, среди вредных болотных испарений, некоторые инженеры до того расстроили здоровье, что должны были оставить службу в экспедиции; другие же рисковали даже жизнью и только счастливою случайностью были избавлены от опасности утонуть в жидком болоте”.

До цієї експедиції ґрунти і флора Полісся не вивчалися системно. Обов’язків з вивчення і у Жилінського не було, тож відповідний розділ базується на персональних замітках учасників і важать тут не так списки рослин, як описи джунглів:

“Разливы рек занимают огромные пространства и иногда держаться до осени. Летом речки покрываються сплошным ковром ряски, листьев водяной лилии, водокра́са, а ближе к берегу растут щавель речной, аи́р, тростник, а на берегах – больше всего ютятся незабудки, белокры́льник и боло́тная мята. Корни и стебли водяных растений, скопляясь на речном дне и подвигаясь от берегов к середине русла, заполняют его, заставляют реку разливаться и застаиваться в по́йме.

Прире́чные болота после спа́да весенних вод покрываются желтым ковром калу́жницы; несколько позже начинают быстро расти осо́ки, зелёный ковёр которых разнообразят многочисленные розовые воздушные цветки куку́шкина цвета, белые, серебристые кисти пу́шицы, золотистые звезды лютиков и нежные, как будто сотканные из снежных кристаликов белорозовые колосья трили́стника; опираясь на них ползут вверх тонкие шершавые стебли болотного подмаре́нника, между осо́ками кое-где пробиваються нежные хрупкие сосенки хвоще́й, круженые листься папоротника, а внизу – стелиться мягкий, густой ковер зеленого мха”.

На Білоруському Поліссі (як Нідерланди і Бельгія за площею) до меліоративних програм імперії та СРСР тільки на 20% землі могли селитися люди – архіпелагом острівців-сіл, який буквалізува́вся щовесни, коли багаторука Галактика-Річка залишала береги, а єдиним транспортом ставали неолітичні човни-до́вбанки.

Водопі́лля часом стояло аж до зими й лише коли болота замерзали можна було пішки прийти до сусідів у гості. Одна з гіпотез походження назви: “полещук” – той, хто “поле шукає”, в морі боліт вічно шукає піща́ні острівці аби їх засіяти.

Навіть зараз в Зоні боліт дохуя, особливо з березня по травень, а до трьох хвиль меліорації: експедиції кінця ХІХ ст., 20-30-х і 60-80-х років ХХ ст. – їх було ще більше.

Одна з причин: головні притоки Прип’яті течуть з височин Поділля й Волині. Стікаючи, тут ріки сповільнюються, як розвиток діалектів. Неспішність течії та розмитість ґрунту дроблять русла і дельти формуються неозорі, і розтікається широка сітка річо́к, а щовесни вони зливаються воєдино, народжуючи легенди про Геродотове море.

Ґрунтові води на Поліссі підступають близько до поверхні, тому ріки розливаються не лише навесні, а навіть після літньої зливи. Навіть випадкове зага́чування річки стовбурами на час експедиції призводило до заболочування. Це актуально і зараз: у підвалах закинутих будівель збираються ґрунтові води, боброві загати – перетворюють струмки в океан.

Нижче – опис типового поліщука другої половини ХІХ ст. так просякнутий Амазонією, що я його, скорочено й видозмінено, тут наведу:

“Отделенные от жителей соседних уездов широкой неразрывной сетью рек и притоков, окруженные со всех сторон густыми непроходимыми лесами, пинчуки почти всю свою жизнь не выходят из этого заколдованного водного лабиринта и, засев в своих чернозёмных клейких болотах, ведут какую-то обособленную жизнь, без всяких связей не только с другими городами и местечками, но и со своим городом Пинском.

Появление пинчука в другом уе́зде, особенно в Минске, – большая редкость. На пинча́нина, который заехал туда, смотрят как на какого-то замо́рского гостя, народ сбегается на площадь посмотреть на необычайное зрелище. Даже разговор пинчука не похож на разговор других жителей Минской губернии.

Пинчук по внешнему виду действительно бросается в глаза минча́нам. Цвет лица отличается смуглостью, в физиономии удивляют крупные, резкие черты, особенно притягивает внимание распухлый нос и большие темные глаза.

И одежда: свита с темно-бурого сукна особого покроя, зимой – с темно-бурой овчины. Под свитой через плечо перекинут широкий поясной ремень с волчьей шкуры. На дяге подвешены длинный канчук вроде нагайки и кожаная торба для кресала, трута и табака – пинчук шага не ступит без трубки во рту. По верху брюк, спрятанных в голенища, выпущена рубаха в чёрном дегте. На ногах огромные дегтевые сапоги с толстенными каблуками, подкованными едва ли не лошадиными подковами – необходимые вещи в боло́тистом крае. Одно из украшений – оригинальная высокая шапка, почти вся меховая из овчины и других шкур, с разрезом посередине и суконным верхом, окаймлённым узористыми лентами: настоящая шапка древних ятвя́гов, которых историки считают предками пинчуко́в.

Пинчу́чки также одеваются особенно: на шее множество лент, янтарных украшений, ра́ковых глаз, медных и серебряных монет, бус и стекляруса. Верхняя одежда из синего или бу́рого сукна самых оригинальных узоров, под ней – корсет с красными обшивками и блестящими металлическими пуговицами. Вместо платья – цветной суконный андара́к (самотканая полосатая или клетчатая юбка), окаймленный ленточками. На кожаном поясе – мешок с иглой, нитками, ножиком и гребешком. На руках всегда много перстней”.

Позитивним наслідком бажання імперії дужче експлуатувати Полісся стала часткова перемога над місцевою малярією – ковтуно́м. Населення регіону на 1892 оцінювали в пів мільйона людей і від Польщі до сходу Білорусі ковту́н став сумнозвісним, поліщуцьким брендом.

Це наслідок запалення сальних залоз на голові бо антисанітарія, воші, пил, бруд і купа комах у волоссі. Починається зі слабкості, ломоти в руках і ногах, головного болю. Згодом волосся збивається у цей самий ковту́н. Історії про його тотальність схожі на правду, зважаючи на кількість вірувань та глибину їх укорінення. Тут вкотре звертаюся до чотиритомника “Народная демонология Полесья”, де описано комплекс уявлень про хворобу.

Трохи конспекту звідти.

Ковту́н має демонічне походження і трактується як скручене волосся, тож входить до одного ряду з рештою явищ під спільним знаменником “крутіння” – це волосяний аналог водовороту й вихря.

З семантики крутіння виростають уявлення “подібне породжує подібне”: контакт з вихрем (крутінням) спричиняє появу ковту́на. Перебіг хвороби і вихор навіть описуються однаковою лексикою (скрутило, скрючило).

Цікаві й вірування про те, що ковту́н виникає, бо пташка підібрала волосину і зви́ла з неї гніздо. А жінка, яку поховали без її ковтуна́ – повернеться за ним після смерті.

Поліщуки часто гово́рять про ковту́н, як про Нечи́стого (“коўтун нападає”, “мучить”), причому він навіть має вподобання у їжі, сидить всередині і “трясе” людину, як вона щось не те з’їла.

Та ставлення двоя́ке, бо паралельне уявлення, що ковту́н – це результат по́рчі, пере́ляку або відьомської шкоди (“приробит хто-то, зроблено”, “звязане з нечистою силою”) чи навіть контакту з чортом (“ковти́ – то чорт пролетів”). Отже, знищувати необхідно ритуальними методами: спалити (зокрема в Чистий четвер), закопати під вишнею, підкласти під камінь, кинути у водоворот або протічну воду. Останній метод взагалі поширений серед слов’ян: так знищували старі ікони і скорлупу пасхальних яєць. Знищити можна було і за принципом контакту з подібним: ковту́н кидають на дорогу аби його розмоло́ло колесами, тут спрацьовує семантика подібності – крутіння коліс.

На етапі симптомів слабкості і ломоти вважається, що ковту́н сидить усередині людини, та потім переміщається “вверх”, втілюючись у сплутаний ком (“як буханка хліба був і огонь не бере”, “не могла уста́ти і о́така груди́на виросла”). Вважається, що “вихід” ковту́на – пізня фаза його життя, тож часто відчуваючи перші симптоми, люди зумисне запускали волосся аби ковтун “вийшов” швидше. Після його треба проноси́ти кілька днів не зрізаючи, бо як зрі́зати молодим – можна загнати назад, усередину. І звичайний ніж не підійде: потрібна сокира або велико́дня свічка, якою ковту́н перепалюють. А потім – ще й жертва: ковту́н прикрашають квітами і загортають в чисту ганчірку разом з хлібом й тільки тоді несуть до ріки.

Ковту́н відрізали на убуваючий Місяць. Тоді зазвичай практикували магію зцілення аби хвороби зменшувалися подібно небесному тілу, а ритуали плодючості – залишали на період, коли Місяць росте.

Досліджувати ковту́н почали в середині ХІХ ст., тоді він залишався масовим явищем – на Поліссі ще не створили системної іригації. В 16 ст. поляки проклали кілька каналів сумарно кілометрів на тридцять і цим обмежилися. Дуже потроху дамби-канали будували Сапєги у ХVIII ст., в тому числі й інфраструктуру для сплаву лісу, але роботи обірвалися після розділу Речі Посполитої.

Нідерландці (нація, що постала у боротьбі з водою) наприкінці ХVIII ст. запропонували осушити Пінські болота, але платнею вимагали оренду осушеної землі на 99 років. В Російській Імперії меліорація тоді проводилося хіба в міських околицях для зміцнення будівель та покращення гігієни міст, які навіть в Західній Європі були вугільними коптильнями і клоаками. Вперше про системне осушення подумав Олександр І, схоже на нього вплинули загальні тенденції упорядкування доби Просвітництва: окантовка доріг, саджанці на узбіччях і порив до картографування й систематизації. Далі планів то все не пішло.

І от в 1872, зі створенням Західної експедиції – меліорація Полісся стала імперською політикою: осушені ділянки відправлялися на податкові канікули, адміністрація всіляко мусила допомагати місцевим в осушувальних роботах. Крім каналів і дамб, на болотах випалювали рослинність та корчували пні.

Проводилися експерименти з вирощування овочів, картоплі та нових зернових аби “показать полесскому крестьянину способы и приемы разработки болота под пашню и огороды …доказать возможность и целесообразность культуры и хорошими результатами ее возбудить в нем охоту к подражанию”.

Перша світова війна все зупинила, а з захопленням влади більшовиками, почалася ще одна а́дова спроба “ударной стройки” (зокрема в районі Хутора Золотніїва), з використанням рабської ручної праці та мінімуму техніки, звісно ж. Звідси віршик:

Не трэба нам

Тваiх балот,

Дзе ногi сам

Паломiць чорт.

Гасло тих, хто не хоче вйобувати з комунарами в джунглях махаючи лопатами і сокирами, бо осушувальна машинерія “Сіменс” на тогочасних пропагандистських фото – це показушні одиниці, що не робили погоди.

До початку Другої світової осушили території розміром із Зону і зе́млі використовували для вирощення тех.культур, овочів та корму для худоби.

На Західному Поліссі пробували щось зробити й поляки: навіть ініціювали візит комісії Ліги Націй для ознайомлення з болота́ми. Розробили проект осушення і план топографічних робіт. Через неприступність боліт у середині 20-х провели аерофотозйомку і таки картографували все. Але осушенню заважав варшавський генштаб – там сприймали болото як природній кордон у разі наступу СРСР (та й пізніше він ним був – рішення нацистів розділити армії на групи Південь і Центр приймали з огляду на Прип'ятські болота, читайте спогади командирів танкових угруповань Вермахту). Тож поляки доріг не прокладали, тільки тимчасові дерев’яні га́ті через заболочені місця́.

В перші років десять після Другої світової меліорація толком не велася. В 60-х з’явилися бульдозери, кусторізи і ручна праця перестала бути основою. З 1966 Полісся – ударне будівництво. З середини 70-х почали активно будувати зрошувальні системи.

Сталін ще до початку війни наказував виганяти по 100 000 зе́ків на осушення українського Полісся. “Гідравлічною” цивілізацією від того більшовики не стали натомість, бессмысленно и беспощадно, наїбнули славетну річку Ірпінь перетворивши її з повноводної і прекрасної на безглузду канаву, якою вона є й нині. В 40-60-х меліоративний психоз критикувати забороняли, а обкоми де осушувати було нічого – влаштовували щорічні “Дни орошения”, чіпляючи Нептунові замість тризубця червону зірку.

Якщо ліси Західної Європи спочатку під нуль ви́рубали, а потім на їх місці виросли непролазні бу́кові джунглі, які стали нафтою залізного віку, а травичку в них випасом розтоптали до стану “пасторальна поляна”, яка надихнула художників і поетів супер-антропогенні ландшафти “девственными” нарікти, то у нас – їбіня розчистили нещодавно, але потім ну знаєте, я ходив біля Брагінки, Замо́шні, Нового Миру і вся ця меліорація знову нагадує Теночтітлан.

І від того та́к добре.

"Словник поліських говорів" (Лисенко, 1974), "Говірки Чорнобильської зони: Тексти" (авт.колектив за ред. Гриценка) і “Ендемічна лексика Житомирщини” (М.В. Никончук, О.В. Никончук).

«Ендемічна лексика Житомирщини» (М.В. Никончук, О.В. Никончук).

Якщо ендеміки в біології – це додо з острова Маврикій, то ендемічна лексика – діалектизми, які не повторюються в східнослов'янських мовах більше ніде.

Причому слова-повтори, в білорусів чи де, ендеміками не вважаються. Наприклад, житомирські “черешок” в значенні “держак рогача” і “рогач” в значенні “елемент плуга” мають аналоги в російських говірках. Тут праформа на певних ареалах просто забулася, навіть якщо забулася майже скрізь. І хай ці слова мають острівне поширення, ендемізмами вони не є. Схоже, більшість таких слів раніше для багатьох племен були спільні.

Середньополіський говір тут аналізують поряд з білоруськими контактними, бо купою особливостей їхні говірки середньої Прип’яті подібні нашим настільки, що мають вивчатися як єдиний діалектний феномен.

З цікавого для мене тут говірки Овруча, Журби, Нової Радчі і ще кількох сіл в районі благословенних Народичів. Так, у цих краях, ендемічно й неповторно, казали:

Прогалина – підвищене сухе місце серед болота. Поряд з поліськими груд, грудок, огрудок, грудовина, горб, горбак, горбачок, бугорок і популярний серед сх.слов'янських мов “остров”, контекст якого особливо радує: неозорий океан лісу, в оточенні якого люди і додумалися назвати галявину “острів”.

Гнилуша – трясовина.

Файтон – теж трясовина. Причому прекрасно, що це значення болото отримало від назви екіпажу з відкидним верхом, амортизація і похитування якого стали мемом та прирівнювалися до спроби пішки ту трясовину пройти.

Перемйел – швидка течія води на камінні.

Повішени – крутий (про берег, гору). На Поліссі ще кажуть “стремено“, “стронкі“, “стремно“, але “повішени берег“ – тільки на Житомирщині. Ще прекрасні синоніми в українській: крутогір, облаз, похила, зарва.

Струйок – протічний річковий рукав. Одросток – непротічний.

Слеп’і усмол – смолиста сосна, виплав смоли на сосні. Прикметник “слеп’і“ вказує на демонічне походження наросту (на Поліссі про кожен наріст думали, що то робота Нечистого).

Кулбака – наріст на дереві.

Ковпачок – суцвіття подорожника.

Пасог – бурулька. Від ширшого “пісуга“ в значенні дощова смуга на шибці або потічна смуга від невмілої побілки на стіні, або кривавий слід від удару батогом.

Товкачка – безрога корова.

Рудавіца – випас, пасовисько.

Первойарка – вівця, кітна першим ягням.

Жаровна – кочерга.

Поламчани л’он – пом’ятий, сплутаний льон.

Репка – обрізана, очищена і повністю підготовлена для плетіння лоза.

Гук – автомобільний кардан. В українській мові слово передає звучання, в тому числі і крики різних птахів. Подекуди має значення “якийсь птах“. В білоруських діалектах “гук“ має віддалені значення “звук“ і “відросток“.

Бобрік – сонечко.

Паса – слід на тілі від удару батогом чи іншим тонким предметом. Схоже, запозичено з польської.

Овсица – поле, на якому ріс овес.

Огорошник – листя і стебла огірків.

Сердечко – очищений від зерна качан кукурудзи.

Дреглі, драгун – холодець. “Драгун“ отлічне слово, а заклик “січас драгуна запиздячим“ і взагалі вертає на янівську орбіту.

***

"Говірки Чорнобильської зони: Тексти" (авторський колектив за редакцією Гриценка) ‒ це розшифровані інтерв'ю відселенців. Записувалися у 94-96, по свіжих слідах: деякі села перемістили тільки в 1993. Причому, я знаходив у тих селах прекрасні заяви: через кілька років після аварії люди благали радянську владу про відселення. Там фонило кілька сотень по беті навіть у 2011.

Хоч знесення хуторів, укрупнення сіл під час колективізації і масове осушення боліт знищило малі річки та озера і стерло з пам'яті більшість автентичних назв, бабуся з Денисовичів усе пам'ятає:

"‒ А болота які були, урочища?

‒ То козали Кієўске, то ‒ Пратва. Це у лесі, но кажне знали лес по назвам. Була Остроў, була Черепаха, була Печ, Одінци, Кукліца, лес усеї буў по нозванійам урочишч, це ўже молодеж уже знала делянкі-квортали, бо ўже лес буў побітиї но квортали, а сторийе луді зналі по урочишчах ўсі болота, ўсі. Це каже булі ў реци ў Пратві, а це ў болоті ў Кійеўском бралі тийе клукву, лес буў ўсеї под названійам. Називалі ўсі дорогі по лесу ш ходілі люді і далеко, по усячину, так йіх і звалі, а хто те йменне даў лесу? Господь знайе, йа нє знайу".

Ну і далі за списком з Рудьок і Речиці, такі очікувані й питомі, але від того не менш посміхаючі і прекрасні: "А з Беларусієй кардон ну яки він буў, так, маленька канавачка пругом проєхата через ліс, як хто єє не знає то ви йего і не познайеце". Ну і звісно: "Ми пуд самім лесом і це ж іде аж до Пінскіх балатуоў аца лесасмуга лес у нас дуже велікі, дуже велікі..."

Транскрипційна система спершу нагадує ієрогліфіку (і я навів приблизне звучання), але методичне її читання закохує. Спочатку незвично та потім відірватись не можеш, бо ізарвалась атамна, кросіве сіло опшчим, крепко добре жилі, речка настояшча і булижнік на Вільчу, удобне ростошованіє, все обгорожине штихетніком, ліеса велікіє, а соша їде прамо на город. Лександроўка радом і хутороў много, опшченійе с природої і не "майстри", а "спеціалісти", і навіть "воргун" у небі ‒ такі маленькі, обособлені купочки хмар.

І в кінці словник рідковживаних:

Абалоністий ‒ просмолений (про деревину)

Батушко ‒ священик

Бешечкі ‒ бурульки

Біндулі ‒ бідні люди

Бле ‒ біля

Блівали ‒ обливали

Болей ‒ більше

Буйакі ‒ лохина

Век ‒ завжди

Галакат ‒ балакати, розповідати

Дайже ‒ навіть

Зазімкуватий ‒ мерзлякуватий

Зазлакатац ‒ залоскотати

Здумат ‒ згадати

Каробка ‒ плетений кошик з лози

Касьміна ‒ волосина

Ківає ‒ блимає очима

Круж ‒ ореол навколо місяця

Курад ‒ якраз, точно

Латкі ‒ старий одяг, ганчір'я

Мо ‒ може

Наболе, наболей ‒ найбільше

Прод ‒ напередодні

Пустодумок ‒ хата без господаря

Соше ‒ шосе

Спредка ‒ з давніх-давен

Стусло ‒ зіпсувалось, згнило

Стража ‒ сторожка лісника

Туйкі ‒ тільки

Ўкучі ‒ разом

Упражка ‒ зміна на роботі в колгоспі

Хавіла ‒ халупа

Чахкац ‒ цокати (про годинник)

Шарга ‒ буран

***

перелопатив "Словник поліських говорів" Лисенка 1974 року і вибрав найцікавіше.

Лексика зібрана в 1947-1963 і чарівна, як доаварійні кадри, де слова замість кінохроніки. Такі прекрасні імена птахів: бусел, вербейко, книга, рибак, турлица, чубарка і навіть коршак-пустольга. Не простий зозулинець, а царська корона і Возок замість Малої Ведмедиці. І не пройдеш тудою, скітнику. Там гало, руда і багон, тупко на болотє і зіхає маланка на небі, і "ліес глухи, безсудомни", такий безкраїй і неозорий, що на півночі точно десь упирається в льодовик. Дочекайся краще, "аби небо узелося гузирками" ‒ такими маленькими, білими хмарками, під якими час у пронизливій тиші старої-доброї Зони гущавився і застигав зовсім.

З фоліанту для мовознавців імені жахливих шрифтів, скорочень і лексики з віддалених від Зони районів, я вибрав список слів зі сіл чорнобильських та прилеглих. В основному з Буда-Варовичів, Рудні-Вересні, Мартиновичів, Луб'янки, Карпилівки, Народичів, але найбільше з Кливин звісно, чиє ім'я давно стало коаном і притчею во язицех. Вдалося висмикнути автентичні кливинські назви залізничного мосту через річку Ілля ("Русло") і "Чєрнолєссє" як імовірну назву регіону північніше "лінії" (так кливинські називали залізничну колію поряд з селом).

Власне, весь список:

Багон ‒ багно болотяне

Бацук ‒ водяний щур

Бебати ‒ повторювати те саме, бубоніти

Бегуча вода ‒ проточна вода

Без ‒ бузок

Бездорож ‒ негода

Безодніца ‒ підземне джерело

Безсудомний ‒ той, який містить велику кількість чогось. "Лієс глухи, велики, безсудомни", "Безсудомно народу було на базарі"

Беседа ‒ гулянка

Блюмба ‒ пломба

Бляха ‒ бляшаний лист, на якому випікають тісто

Бортна хвоя ‒ дупло для бджіл, видовбане в пеньку сосни

Брави ‒ вродливий, гарний, добрий

Брак ‒ рештки обгорілого дерева або гнійне виділення

Бруд ‒ борода

Бусел ‒ журавель

Бухало ‒ бубон з брязкальцями, гральний інструмент

Вербейко ‒ горобець

Вирлооки ‒ витрішкуватий, з випуклими очима

Вільчик ‒ верх, гребінь солом'яної покрівлі ("Буря вільчики позвертала")

Віхор ‒ піщаний горб

Вовчар ‒ помісь собаки з вовком

Возок ‒ Мала Ведмедиця

Врагука ‒ розбишака, зірвиголова

Вуділно ‒ вудилище

Вулка ‒ вуличка

Вульє ‒ невелика пасіка в індивідуальному господарстві

Габєлок ‒ шкура молодої, забитої тварини. Водночас, так називають дітей

Гало ‒ низька, болотиста місцевість

Гамзун ‒ заїка. Гамузуват ‒ нерозбірливо говорити

Гаток ‒ місце на річці, де рибалки ставлять снасті

Гисо ‒ гарно, красиво

Гись ‒ вигук, яким відганяють качок

Гладишка ‒ глечик

Голощок ‒ мороз без снігу

Градобитія ‒ сильний, рясний град

Груд (мн. Груди) ‒ сухе, трохи підвищене місце на болоті, де косять сіно

Гузири, гузирки ‒ невеликі, білі хмарки. "Небо узелося гузирками"

Гулят ‒ грати в яку-небудь гру (футбол, карти тощо)

Гура ‒ купа чогось, кучугура. "Намело викокійє гури"

Гусяр ‒ той, хто пасе гусей

Гутат ‒ колихати, бавити дитину щоб не плакала

Ґуґель ‒ їжа з курячого м'яса, квасолі, цибулі та ін., заправлена перцем

Давнєй ‒ раніше, колись

Дорожка ‒ велика вудка, переважно з блешнею, на щук і окунів

Деди ‒ поминки

Дерешовати ‒ трухлявий, порожній всередині.

Дитинєц ‒ шавлія

Дуплянка ‒ вулик, зроблений з колоди дерева

Єдоми ‒ їстівний

Жаренка ‒ смажена картопля

Живчик ‒ горобець

Жігало ‒ ніж, яким колють свиней

Жур ‒ страва, зварена з вівсяного борошна або пшеничних висівок, розбавлених водою

Задрени ‒ заздрісний

Залога ‒ нероба, ледача людина

Зіллє ‒ бур'ян

Зихат ‒ блискати, мигати (про блискавку без грому).

Зиговиця, зіхавка, зіховиця ‒ блискавка

Зяброват ‒ жебракувати

Їванчик ‒ мухоловка сіра

Кадовб, кавтеба ‒ невелике озеро на болоті чи яма на полі, заповнена водою. Також: бездонна діжка, яку встановлюють в криницю, замість зруба.

Каляс, Каляска ‒ сузір'я Возу

Квасок ‒ березовий або кленовий сік

Келя, келька ‒ цукерка

Кияхи ‒ кукурудза

Клегиня ‒ дівчина шлюбного віку

Клімат ‒ прекрасний наголос на "а"

Кніга ‒ чайка

Козирок ‒ конусоподібна залізна посудина для збирання живиці з сосен

Колотити рибу ‒ спосіб риболовлі, при якому воду бовтають доти, поки риба не задихається, потім її збирають руками

Комін ‒ частина димаря над дахом

Коми ‒ картопляна каша

Коньская маковка ‒ глечики жовті. "На болоті растут конскійе макоукі"

Кришень ‒ суп з дрібно порізаної картоплі

Крокуха ‒ жаба, ропуха

Круг ‒ невеликий ставок або озеро на полі чи в лісі

Крутьолка ‒ дзига

Кура ‒ курка свійська. Про гречу, нажаль, нічого немає

Левшун ‒ шульга, лівша

Літошка ‒ однорічне теля

Лінія ‒ залізничне полотно

Люшка ‒ неохайна людина

Лядо ‒ занедбана, поросла травою і чагарником, місцевість

Майонток ‒ маєток

Маланка ‒ блискавка без грому. "Кажут, зіхає маланка на небі"

Маревно ‒ хмарно

Муркуотно ‒ сумно, прикро

Марцовка ‒ червона, отруйна гадюка

Матошник ‒ сітка на голову для захисту від бджіл

Мицаклєт ‒ мотоцикл

Мороз ‒ пізньоцвіт осінній

Моча ‒ повінь

Навдибашках ‒ навшпиньках

Намордіч ‒ намордник собаки

Наськи ‒ наші, свої люди

Ношниці ‒ безсоння

Оболона ‒ дуб

Око ‒ отвір в дуплянці для вильоту бджіл

Ополоник ‒ пуголовок жаби

Пасуш ‒ дерево в лісі, засохле внаслідок пожежі, повені тощо

Поярок ‒ вовна, знята з вівці, руно

Петрик ‒ сонечко

Піньжак ‒ піджак

Планка ‒ широка вишивка на комірі сорочки

Пляц ‒ торговий майданчик, торгова площа

Пленица ‒ невеликий пліт на річці

Плечей ‒ широкоплеча, кремезна людина

Плуотка, плуоточка ‒ краснопірка

Побережник ‒ лісник

Полотняна міш ‒ кажан

Поруб ‒ ділянка вирубаного лісу або таємна рубка лісу, браконьєрська

Прамиком ‒ навпростець

Прибрюш ‒ коханець

Приндицце ‒ гніватися, не розмовляти

Проталки ‒ відлига

Пудсочка ‒ добування живиці з сосни

Пухат ‒ лякати

Пужливи ‒ лякливий, полохливий

Коршак-пустольга ‒ яструб

Раґеля ‒ рідка сітка для ловлі раків і риби

Резачка ‒ дизентерія

Рибак ‒ чайка та будь-яка пташина, хапаюча рибу з води

Робуотько ‒ роботяща, працьовита людина

Роман ‒ ромашка

Руда ‒ іржаве болото

Рузноколія ‒ айстри

Русло ‒ прохід під залізничним мостом

Сагак ‒ тюлькоподібна, дрібна риба

Сажалка ‒ велика яма з водою, копанка

Солоники ‒ зварена на лушпайках, порізана надвоє і посолена картопля

Свінча ‒ порося

Сємак ‒ недоношена, семимісячна дитина

Скакат ‒ танцювати

Скак летючи ‒ цвіркун

Скітник ‒ блукач

Скринька ‒ рамочний вулик

Слабокровни ‒ слабохарактерний, малодушний

Слепак ‒ гедзь

Сперва ‒ спершу, спочатку

Страхопудливи ‒ боягузливий

Страшкий ‒ страшний

Стрижень ‒ чиряк, русло річки

Студєн ‒ холодець

Ступа ‒ ступня ноги

Суховіетрица ‒ вітер без дощу

Тарєлки ‒ айстри

Тобака ‒ нюхальний тютюн

Товкун ‒ холодна закуска з салату, цибулі, огірків, капусти, квасу і солі

Трєскун ‒ сильний холод

Трубеня ‒ дуже товста жінка. Трубисти ‒ дуже товстий.

Тудою ‒ в тому напрямі

Турлица ‒ горлиця звичайна

"Тупко на болотє" ‒ негрузко, можна пройти. Фраза записана в Буда-Варовичах. Смішно, але саме це село уособлювало всепоглинаючу силу трясовин, ковтало хати, перевертало їх набік, заплутувало в ліани і поглинало на очах, якщо повертатися з року на рік, між тим надовго заплющившись.

Убосоноч ‒ босоніж

Харомина ‒ великий хлів або сарай

Хвоса ‒ невеличка річка

Хмереча ‒ гущавина на місці зрубаного, густого лісу

Хребест ‒ верх солом'яної покрівлі

Царська корона ‒ зозулинець шоломоносний (фіолетова квітка)

Цацка, цацки ‒ загальна назва квітів

Цвіли ‒ дуже худий

Чегунка ‒ вузькоколійна залізниця

Череп ‒ зовнішня частина панцира черепахи

Черносєссє ‒ ліс, де ростуть дерева твердої породи (дуб, клен, ясен)

Чижик ‒ дзига

Чубарка ‒ жайворонок поліський

Шпарко ‒ швидко

Шупит ‒ дещо розуміти, тямити

Ясокор ‒ осокір

Ядрено ‒ холоднувато

Ярмалка ‒ ярмарок

Говірки Чорнобильської зони. Системний опис”.

Продукт експедицій Відділу діалектології Інституту української мови в 90-ті і праця колективу авторів.

Для себе я вже зрозумів всі ці принципи редукції закінчень, розпади шиплячих/голосних і т.п., але зупинитися складно, бо щораз читаючи “опшчим” або “рйечка” – відчуваю в грудях тектоніку і потужне тремтіння тепла.

Конспект нижче.

В межах одного-двох районів часто співіснують кілька говірок і масиви паралельних форм слів (“десат”, “десет”, “дест”, “десит” і ще сто-п’ятсот варіантів числівника “десять”, наприклад). В хаосі мовно-діалектного континууму кожне село і навіть особистість можуть мати власну говірку.

Після 1986 говірки відселенців не зникли. Жителі Стечанки, наприклад, переїхали в село Пасківщина в їбінях Яготина, та навіть за десять років опитані зауважували говіркову різність ми/вони. Стечанка – це діед, ріечка (оце прекрасне розпадання “є” на і+е – моє улюблене!), ріедко, горіех, біели, обіед, віетер, віера, піешки, свиет, звиер, смиех, спевайе. Пасківщина – дід, білий, обід, вітер, віра, пішки, світ, звір, сміх, співає.

В Стечанці іменники “канцелариста”, “злочинца”, “сусіда” і “комуніста” кодифіковані саме в жіночому роді. Невизначеність роду слова “степ” пояснюють тим, що у давньоруській воно було жіночого, в українській – стало чоловічого. Ствердіння кінцевих приголосних в іменниках жіночого роду сприяло їх переходу в чоловічий.

В Рудьках зафіксовано прадавній прислівник “летось”, в значенні “торік, минулоріч”. Він трапляється і в інших говірках. Праслов’янський прислівник *lětosь входив до групи прислівників на -sь (цей), які позначали часові поняття в межах доби та пори року: вчерась, утрось, днесь, ночесь, зимусь, веснусь, летось, осенесь. *sь тут вказує на найближчий до мовця відрізок часу. В українській це збереглося у словах “сьогодні”, “сечас”.

Слово “первий” – ще один атрибут говірок Зони. Притаманне і для східнополіських, слобожанських, наддніпрянських й окремих закарпатських та буковинських говірок. “Пе́рвий” – характерне слово в т.ч. для білорусів і росіян, тоді як для поляків типовим є pierwszy (якщо я правильно передав польську ієрогліфіку, звісно). “Первий” – моє улюблене, воно куди потужніше звучить, з оцим наголосом на пе́рвому складі, а потім удар-звуком “в”, який тут не “ў”, “у” чи “уў”, а саме “в”, безкомпромісне і чотке (“Ти шо на Янові пе́рвий раз н-нахуй?!”)

Подекуди в говірках Зони збереглося давнє закінчення -е в словах: гол’е, жит’е, зіл’е, лист’е. В говірці Чистогалівки зустрічаються: голийа, вішіванийа, багамолнийа, старийа.

Слова *to (то) і *рьrvo (перво) в праслов’янській утворили прислівник topьrvo (щойно, тепер), який в доаварійних саванах нашої мусорки існував у формах: тепер, типер, отепер, теперечки, теперека, таперики, тіпер, теперака etc.

Особливо прекрасні ступені порівняння: шиіршії, ніжша, доўших, лучого, лучу, лучийе, багатшиї, бліжчійе, доўшийе, длінши, логшийе, меншенку. Спритніїши, грубеїшийе, крепчиїше, стареїшійе, меншейшійе. Наїбістреїше, наїжірнеїше, наїдурнеїши. Шче старші, шче доўше.

Числівники: адін, ‘дного, чатири, пйат, шист, вусем, двонадцат, одінацит, трінацад, піісат, дивіносто, девіносто, деўйаноста, двесте, патсот. Патеро, тіх двойе, абедвімі рукамі, обідвойе, два с палавінаї, поўтора, пуўтора, трету част. У трицат третом, сорок соми, у восимдисат деўйатому.

Для прикметників характерна редукція кінцевого приголосного звуку: гусенични, прекрасни, протиўни, войени, осноўни, контужени, обикновени, пйанавати, жоўти, русални, зелони. Як і заміна “й” на “ї”: поганиї, старії, богатиї, добрії, каралацкії, меншиї, Поліскиї, велікії, бедноватиї.

Цінні фрази характеризуючі сприйняття лісу, як стихії-даруючої: “жилі ми з лісу шчитай”, “такійе луді лесовійе знайут на йакіх дровах можна й хліб лучиі спекті”, “у лесе вігода ж була”, “мі з лісу луді” і далі, ще глибше в сосново-березові джунглі аби розчинитися й забути, що всі ці мікрорайони й перехрестя існують.

Безвідносно-прекрасне: пешеходом (пішки), доброхочоў (добровільно), спредка Адама (з давніх-давен), логше-логкого, суди-туди, год у год, адін через адін.

P.S.

“Денгі получайут, а ў гарелку поўпіваліс”, “дешево постройіў дешево й згоріло, йіі богу!”

“Структура і розвиток українських говорів на сучасному етапі”.

Цікаво про походження середньополіського говору: говірковий кордон між волинським Поліссям і нашим відбиває рубежі археологічних культур. Це мовний вияв кордонів старших за Середньовіччя, бо з кордонами князівств діалектна межа не збігається. Та і всередині середньополіського говору існує цілих 18 говірок, але відсутні говіркові зони, які би ілюстрували межі князівств, розділяючих Полісся в ХІ-ХІV ст. Діалектна границя по Горині теж не залежала від середньовічних кордонів, бо по ній вони не проходили. Дніпро як східна межа середньополіського говору – та сама ситуація.

Діалектна границя між середньополіським і західнополіським говорами приблизно проходить по смузі, яка розділяла колись волинську зону черняхівської культури і прип’ятський варіант пізньозарубинецької культури першої половини І тис. н.е.

***

З цікавих спостережень тюркської лексики. На полтавщині, наприклад, використовуючи слова «килим» і «ковйор» опитані плутаються, що є що. А от у середньополіському говорі є чітка тенденція до паралельного, але не синонімічного вживання слів «килим» (або ж ки՛лим, ки՛лім, кілім) та «ковйор».

На півночі Полісся килим – це саме домотканий вовняний килим, а от фабрична модель – це вже ковйор. У південній групі говірок на межі з лісостепом килим – це покривало, а ковйор – отой самий ковйор на стіні для фотосесій.

Польова етнографія початку 80-х років фіксує затухання слова килим і витіснення його словом ковйор. В минулому на Поліссі побутував ще термін «ди՛ван».

***

Більшість імен болота проклятого у середньополіському говорі:

тресіна, трасовіна, тресовіна, тресаніна, стресіна, потрух, двіг, двіж, двіжіна, здвіг, дзвіж, здвіговіна, здвіжовіна, здвіговішче, здвижавина, багно, багнука, драга, драгва, дрегва, дригва, бригва, драгба, драгло, драговіна, драгловина, драглина, дриглавіна, здрогва, здрагва, дригла, груз, грузавина, грузота, грузен, грузало, грузовішче, плав, сплав, плавун, здуховина, здуховатина, берві, топіло, бузанка, вагалка, смокавина, чаква, чваковіна, стубла, стубло, стуга, глево, подушка, деруга, радно, кожух, постілка, гнілушка, тлан, крініца, криничина, провалле, файтон, прорва, круча, морочна, морошна, пушча, вижар, зиб, зибка, бухтовина, мерва, здимки, здмух та ін. Зі сталкерської розмовної додам: ссанина, ебенина, ебанина, пизданина, болотина, говнина, залупа, залупина.

Здебільшого назви боліт локальні. Болотяна лексика, як і географічна та зоологічна термінологія – це матеріал, який допоможе в дискусії про етногенез слов’ян.

***

Щодо динаміки побутової лексики, то фіксують бажання носіїв замінити діалектизми літературними та псевдолітературними формами. Так, вбраннє стає одежею, а білизна стає більйом, сервант – сиривантом. Так зникли лексеми бунда (плаття), хвалбанка (оборка), кусник (стрічка), пацори (намисто), вітруўкі (босоніжки), партовина (скатернтина). Здебільшого вони зберігаються тільки в стійких словосполуках типу «банак не варит» (голова не працює). З появою нових реалій слова приходять в середньополіські говірки в літературній формі, але з часом набувають локальних форм: діван, одіван, тілівізор, лівізор, тіліфон, ліфон, лустра, лустро.

***

Автентично поліські слова з межиріччя Дніпра і Горині:

Дровичка (дровічка, дровіца, дровища, дравица, друоўка, дроўка) – корова з першим телям.

Хоремна (хор’емна, хормална) – породиста тварина.

Плаха, плахі – внутрішні органи, шлунок, зварений шлунок, вим’я корови.

Чер (черн, черна, черен, черин) – чорне заглиблення в центрі кутнього зуба.

Летовішча – виступи на рогах, за якими визначають вік корови.

Перестухі – виступи на кутніх зубах коня, за яким визначають його вік.

Цікаво і про архаїчну лексику Чернігівщини. Так, серед найдавніших слов’янських слів, які не стали загальновживаними і носіями діалектів утрачалися вже на початку 80-х: іменники «бучок» і «ярик».

Бучок (похідне від «бучаті», тобто гудіти, глухо шуміти, глухо звучати) – означає вулик, видовбаний у дереві або збитий з дощок.

«Ярик» утворено від архаїчного іменника «яр» (весна або й літо в давньоруській) – весняний мед. В чеській, російській, польській, словацькій, сербській такого нема, тож слово «ярик» – це отой самий сочний, мягєнькій архаїзм©, притаманний тільки українському Поліссю.