Кузя прокинувся, довго вивчав тріщини у стелі і рахував стукіт крапель, що падали рівно раз на чотири секунди. Вчора тут заливали червневі дощі, стріха набралася водою і плакала на стару підлогу. Безголосий протяг залітав крізь шпарину під дверима і вилітав крізь вікно, яке Кузя розтрощив з горя і самоти тиждень тому.

Підвівся, позіхнув і пішов умиватися.

Вологі серветки давно скінчились, та води з болота вистачить на вічність. В’язка, руда, з ряскою. Але спекотним літнім ранком смакує артезіаною і амброзією водночас, серед смерті — життєвою радістю, серед безнадії — останньою лозиною, рятівним квитком від спраги і відчаю. Смакує шансом не загубитись у джунглях, в які він забрався, тікаючи від людей і проблем, які створив сам.

Тут не їздять патрульні машини і не галасують офіційні туристи. Тут сонячний стоп і болотяний дзен. Тут комиші лоскочуть перисті хмари, і все зруйновано дощенту, до шиферу і цементу. Тут серед закинутих сараїв розгулюють косулі і заходять до хат, роздивляються зорі крізь проломи у дахах і сумно жують зотлілі листи без зворотних адрес.

Тут заповзають змії в кросівки і лоскочуть беззахисні голеностопи. Кузя витрушує їх щоранку, а змії тікають у блакитну скриньку на руїнах сільпошти і пишуть в рідні кубла листи: «Мамо, мені тут хороше: сонце палить мої отруйні і відмінні риси, мої крокодилячі шкури, мене не топчуть туристи. Я сплю».

Тут запашні квіти доростають до небес.

Він не знав їхніх імен. Очам не потрібні імена. Одного дня Кузя прийшов на цей Хутір, знайшов дім із тисячами мертвих мух, скинув рюкзак і зрозумів: житиме тут, тут і помре.

***

Серед перших жарів і гарячів поліського літа, в цю глушину його завіз один чернігівський рибалка: розказував про щуку і браконьєрів, сьорбав віскі і навчав, як ховатися від патруля на острівцях у прип'ятській дельті.

Кузя довго вибирав місце, роками вивчав генштаб і трьохверстівки Шуберта, бо в Прип'яті від людей не сховатися, ба, щозаборонена зона. Там зарослими залізошляхами мандрують бадьорі туристи, засмаглі металісти і неголені контрабандисти.

Там точка перетину потаємних світів і вузол чорнобильських стежок. Там мародери розливають у доаварійні ґранчаки самогон, контрабандисти наминають гомельські ковбаси і стиглі сири мозирщини, глушать наровлянське молоко і палять сигарети «Мінськ-7». Тільки туристи осторонь свята життя: тихо лежать, підклавши під голови рюкзаки і роздивляються нескінченне, багатозоряне небо.

От він і вибрав безіменні урочища там, де річка Прип’ять впадає в Дніпро — то вже зона, а з жителів — тільки тиша і смерть. Особливо, якщо пірнути глибше у нетрі, знайти закинуту хату серед забуття, де тільки зарослі канали, іржава колючка держкордону, комарі і повільна смерть від каламуті з калюж.

Тоді він ще не думав про смерть. Тоді він слухав рибалку, який віз його руслом Дніпра, травив про щуку, а хижі риби стрімголов пливли за ними. Пливли, аби не було самотньо вночі, коли поодинокі хмари втечуть і зорі сипатимуть у воду, наче перець і тютюн сиплеш на перехресті, сподіваючись, що кінологи не схоплять відразу. Сиплеш і молишся на дощ, аби перейти кордон, по-топаючи у болотах Білорусі, втекти до інших діалектів і усталених диктаторських режимів, аби крізь зяючий дірками шифер вивчати у хованці сузір’я, які все життя безуспішно вивчав.

Тиша впала на плеса і зорі проступили на небі, яке ще не набралося вагою поліської ночі. Рибалка допоміг підійняти рюкзак, простягнув наостанок віскі, і сказав, що за сезон приїде тричі. Кузя сказав, що викинув телефон і тут все одно не ловить зв’язок, тож вони забилися зустрітись за місяць, коли пропасниця битиме в бубни галюцинацій, а жаб’яча рок-опера гаситиме барабанні перетинки всього сущого. Слава богу, Кузя не забув плеєр. Слава богу, є сонячні батареї. Сонця тут предостатньо.

***

Що було у нього с собою? Впевненість, висока температура, змоклі ноги, чотири непальських бафи теплих і холодних палітр, наручний годинник кольору морської хвилі, укуси на руках, п’ятдесят банок консервів вагою триста двадцять п’ять грамів кожна, три кіло рису, п’ять кіло цукру, кіло чаю, сотні мівін і сімсот льодяників. Штук сорок батарейок, мільйон вологих серветок і свята віра: тут йому ніхто не завадить підбити підсумки нікчемного життя, пробачити образи, годинами розмовляти із голими стіна-ми, збити кулаки об старі дошки, віднайти мотивації, стрижні і фабули, здобути друге дихання, дати під дих смерті, уникнути болючих бюрократичних процедур, які ляжуть на плечі рідним, коли він помре.

У нього були стоптані кросівки і на додачу — чотири рулони скотчу, нитки з голкою і мотузка — ладнати цю китайську нечисть. Навіть ортопедичні устілки були.

Все для комфортного життя в палатці серед розрідженого повітря гір. І палатка у нього була. Він купив її у старого в’єтнамця на рибальському ринку сім років тому і сотні днів вона служила йому у різних кліматичних зонах, сім років всотувала солі поту та сторінки жахів з кошмарних снів, вбирала вологи потаємних мрій, завше підставляла камуфляжні спини новим і новим зливам у різних меридіанах світу.

У нього був швейцарський ніж і налобний китайський ліхтар, німецький дощовик і британський карімат, вітчизняний спальник і тайванська пальничка з польськими газбалонами, з російським авось на рахунок того, що газу вистачить на вічність. На те, аби вечорами розігрівати тушковане м’ясо і додавати його пару до ранкового туману. Аби сушити шкарпетки після тижневих злив, коли тут все потоне, і розкурочене дахіттянещасних халуп назавжди піде під воду — в обійми чорних торфів і салатових медуз.

***

Хто він? Його не існує. Біографія Кузі — поза зоною досягнення бюрократичних апаратів і лічильних комісій. Про нього навіть сусіди забули: він не бігає палити на східмайданчик, не відвідує виборчі дільниці і не скидається на ремонт під’їзду. Кузі нема на паперах, а його навички і вади не реєструють палати трудової статистики, навіть центри зайнятості не реєструють. У нього борги за комуналку, купа штрафів і недійсний паспорт. І коли піймають — три доби сидітиме у погранзаставі, плюватиме у стелю і слухатиме байки натомлених прикордонників про білоруські сигарети і стрілянину у минулий четвер. Він алкоголік, нікчема і забув дорогу до могил предків. Кузя народився у ніч аварії на ЧАЕС, яка назавжди залишила слід на обличчі цієї землі. З дитинства пам’ятав похмурих ліквідаторів у день народження по телевізору: свято дитячої радості справляли на історіях про вісімдесят шостий. Кузя всотував історії про буремні дні ліквідації, роздивлявся чорно-білі фото і збирав вирізки з газет на стінах. Він вирішив якось докласти руку до Чорнобиля, коли виросте. Але виріс, і так іне навчився нічому корисному. Ось і тинявся зоною: нелегально і без потреби.Тинявся серед дощу і мороку, калюж і колючого дроту. Тремтів під зливами, дихав тихіше і пробував розтанути під ліхтарним світлом прикордонників, які ось-ось помітять. Уважно роздивлявся наставлену на нього табельну зброю, вислуховував докори і отримував штрафи. Він пережив всяку дурню. Теперь ось переживав проблеми, які створив сам. І замість їх вирішити — тікав подалі від людей.

І тут знаходив спокій, контингент миротворчих дзенів і камбеки у щасливе дитинство. Глухомані Чорнобиля повертають теплі спогади, притягують за бари. Схожість, спільний знаменник якої — нескінченне Сонце, рясніше за ряску, сонніше за всі трясовини тутешніх боліт.

Такими само сонячними днями він малечею ганяв лабіринтами китайських ринків, сіпаючи в’єтнамців, лаючись з вірменцями і цуплячи кеди з шипами у китайців. Зняте зі сковорідки соняшникове насіння в кишенях обпікало ноги, а Сонце — плавило порепа- ний асфальт.

Дитинство Кузі втопало у плодовитих фруктах літа — осені. У стиглих і важких персиках, кривавих полуницях і смарагдових аґрусах. Він заряджав у рогатку череш-неві кісточки і серед серпневої спеки пуляв у літаки, заряджав серцями ягід у нескінченно блакитне небо. Рахував інверсійні сліди і малював ними ієрогліфи, які ніяк не міг запам’ятати, вчитуючись у титри мультика «Вальтрон».

І тільки коли стигне жовтизна білого наливу серед непролазних хащ Зони, коли мурахи марширують черевиками, шершні зависають над головою, а бджоли сідають на руки, коли Кузя серед зарослої вулиці їсть гнилу аличу — тоді його й хапає спокій футбольного дитинства і затишок рибного кльову. Тут його зона спокою. Зона сонця, мурах і аромату бджолиних смужок.

***

Кузя прокинувся, протер очі покусаними руками, вийшов надвір, мружився вранішнім променям, поклав сонячну батарею на чорну ганчірку і пішов шукати забутої іригації, аби не померти з нудьги.

Коли зламався плеєр, думав: зійде з розуму за тиждень. Коли втопилася сонячна батарея — рвав на собі волосся, а коли дочитав останню книжку — бігав у безвиході каналами, наносив їх на карту і вив.

Але заспокоївся. Скоро навіть перестав робити записи у розкресленому в клітинку блокноті, серед рваних куп спогадів засипаних трупами комах. Ті записи поволі присідали пилюччям, обгортками від цукерок і вкривалися шарами забуття.

Коли з нього злилися двохсоті поти спеки, коли падали вниз сьомі сльози самотності і відчаю, коли лилися соплі застуди — він не думав ані про що. Тільки про щастя, яке дарує відсутність можливостей.

Перед ним не ставили вибору, які готові сніданки придбати, перед ним не пропливали гарні жінки, і він не думав, як досягти їхнього лона, як підкотити з влучною фразою, кожна з яких значить «Привіт». Не спливали цифри рахунків і тло зелених боліт лишалося тільки тлом. Він поїхав дахом.

Ковзав глуздом засніженими серпневими схилами, розсипаючи навсібіч ряску, яку збирав до кишень.

З тієї ряски він складав візерунки і карти звірячих стежок. Складав формули щастя і горя. Алгебру життя і смерті. Крізь мікроскопи болотяних дзеркал розглядав здобутки і помилки, пасма життя, кудлаті кучері долі і липкі дреди прикрих невдач.

***

Він навчився розрізняти аромати трави і присмаки води різних калюж. Пам’ятав, що до річки рівно двісті двадцять один крок, а до найближчої води — сорок шість.

Він порахував, скільки мертвих німців щомиті хапають його за п’яти, скільки ву-жів вчора повзало навколо хати і скільки — залізло у блакитну поштову скриньку. Пам’ятав, скільки рваних хмарин пропливло на південний схід з дванадцятої до другої години дня.

Він збирав уламки пройдешніх епох і зносив у дім. Знайшов серед руїн табличку «Пошта»: фарба потріскалася, та напис ще читався. Притяг її до хати і кинув надворі. Все збирався занести всередину і поставити у ку- ток, доповнити колекцію, скласти пазл із уламків минулого, збудувати фортецю споминів для знуджених мізків у скрутні часи самоти.

Табличка так і стояла. Привиди з трясовин роздивлялися її і тихо перешіптувалися. Кузя махав їм рукою, гучно вітався і пробував зав’язати знайомство, але вони зникали, щойно він робив крок у їхній бік.

Просто розчинялись у повітрі, без звуків, жестів і слів.

Спливали зливами похмурі дні, а уламки засохлої фарби падали у в’язкі обійми вологих ґрунтів. Кузя заніс табличку в дім. Привиди пішли і більше не поверталися.

Іноді, він усвідомлював себе цілком живою людиною, яка мріє торкати жіночу і жувати добре просмажену звірячу плоть. У такі підступи відчаю його хапала трясця чортової матері, від якої рятувала тільки карта, його кишенькова топографія. У моменти спекотних істерик він обводив подушечками пальців квадрати лісів, куйовдив кутикулами нерівності скотчу, вивчав вигини асфальтових трас, вишкрябував нігтями на вологій землі візерунки стежок і струмків.

В одну з таких спек він сидів на березі річки, що повільно гнала низькі води з нетрів республіки Білорусь. Кузя ловив блискучих карасів на стару бамбукову вудку.

Він не думав про рідних, за могилками яких давно час доглянути, не піклувався про майбутнє і не сумував за минулим. Він дивився на річку і задрімав.

Коли прокинувся — вудка зникла: течія віднесла її на південь. Кузя занурився по пояс у в’язкі чорно-смердя підводних багнюк. Пройшов метрів тридцять. Вудка прибилася до берега, до решток дерев’яного човна, в якому Кузя знайшов списаний дрібним почерком листок, на якому зміг розібрати: «Кров на землі, тіла в болотах, смерть у негоді, стогін серед вітру. Пам’ятай алеї самітництва і карасів свого дитинства, бійки юності і кохання зрілості. Пам’ятай про обов’язки і бажання серця, пам’ятай про життя і не згадуй про смерть. Не зазирай у вічність — там тільки тло з темряви. Не жалкуй про минуле і не проси пробачення. Помри на болоті, прийми свою долю, але не думай про смерть».

***

Я і не думав про смерть, але помирав від мошви. Вона численніша за всіх комарів на світі. Ніби смерть на порозі світлиці життя: іноді галасна і зненацька, а іноді — повільна і методична, але завжди поряд.

Палить сонце, і я пробую переправитись через канал: перекинув на інший бік величезну колоду. Ледве її дотяг: ноги пошматовані і від мошви гуде голова. Багно по коліна, інколи доходить до трусів, розмальованих у бузкові нісенітниці. Коли я вдягнув джинси, бруд на мені вже присох і став пилюкою. Я втираю цю пилюку в розідрані рани, змішуюся з трясовиною, стаю одним цілим з тисячею смердючих сердець болотяного рою. Я сплю.

Маленький острівець. Сподіваюсь, сюди не залізуть кабани і ритимуть землю деінде своїми ворсистими пиками. Навколо валяються білосніжні черепи лисів, з них я будую Стоунхенджі, молю духів зупинити дощ, аби завтра знайти дорогу до кинутої хати мого серця і ліжка, яке засипало сирою штукатуркою і шпалерами, поки я тинявся серед забуття.

Я заблукав.

У мене трясця пропасниці, я форсую найглибші канали по груди і вже не можу йти. Я не відчуваю болю і давно забув про хижих звірів. Я так загруз в болоті і так ним вимазався, що вони не помічають мене.

Я втратив людську подобу, давно не читав політичні новини і не запрошував коханок у французькі бістро. Я забув, як звучать го- лоси людей. Навіщо я викинув мобільник?

Дарма втік, треба було пити холодне пиво, займатися безпечним сексом і турбуватися про карієс та споживчі кредити. Я дійсно хочу жити так, але я тут: серед боліт, мошкари, каналів, ряски, медуз, п’явок, і смерті.

Третій день намагаюся знайти дорогу на- зад. Та серед салатових променів поліського полудення гаснуть сигнали супутників, хворіють на амнезію плати пам’яті, твердішають рідкі кристали дисплеїв.

Я хворий. В мене температура тридцять дев’ять, я отруївся водою. Там плавала комашня, а я не побоявся, бо завжди те пив. В мене є ліки на Хуторі, за мурами з боліт, але я забув туди дорогу тисячу років тому. Я сплю серед калюж і ховаюся від кома- рів під брудним рядном, а зорі видно навіть крізь бруд. Я закриваю очі, коли небо зо- ряне і темне, відкриваю — а воно ранкове і блакитне. Ночі пролітають миттєво. Дні тяг- нуться нескінченно.

Якщо довго слухати звуки болота, можна поїхати дахом ген далеко-далеко. В мене не лишилося сил знайти Хутір. Він був тут сто років тому, і тільки імперська топографія його пам’ятає, але клянуся Богом: я бачив привиди хат минулої ночі. Я скоро помру.

В мене кінчаються припаси, треба терміново знайти дорогу назад. Заброди я втопив два дні тому. Я звик до п’явок, не віддираю їх і навіть парочку з’їв. Вони схожі на желе, коли проводиш по них шершавим язиком, білим від спраги, гарячим від літа, жадібним від самоти. В мене змінився колір очей, став салатовий. Мені страшно. Я починаю на щось перетворюватись.

Я тарабаню панцирами черепах, яких позавчора доїв. Плету прикраси з комахоїдних рослин, з чарівних росичок, у сліпій надії, що мене врятує їхня сила, що вони виростуть до неба, піднімуть мене над нескінченним лісом, хмарами машкари і я нарешті побачу Хутір. Стрибатиму росичками з болота на болото і прокладу нові маршрути по ним. Більше ніколи не спущусь на землю і не промочу намозолених ніг.

Я скинув кілограмів десять, але в болото провалююсь навіть глибше. Від мене смер-дить, як від покійника. Одежа парує біля багаття, п’яти — тріскаються і не заживають. Я кинув бинтувати ноги, перестав при- скати мозолі антисептиком, зволожувати серветками і припалювати йодом — то все давно закінчилось. Я втратив свідомість.

Я повернуся додому, буду курити дешеві сигари і танцювати на паркеті під життєрадісні пісні. Буду дмухати на гарячий чай, обпікати ним язика, пити вино, сидіти на даху раннім вечором і пізнім ранком, коха- ти жінок, їздити на метро, поступатися місцем дівчатам, ходити в маркет о шостій за мінералкою, поки всі сплять, морозитись від колишніх і наярювати майбутнім, розпивати в парках коли тепло і ховатися в пабах, коли холодно. Поставлю склопластикові вікна, збиратиму гроші на мотоцикл.

Буду навідуватися до батьків, читати нудні книжки, слухати ембієнт, а потім — потужний та енергійний фольк, буду бігати в парку, скочуватися схилами на велосипеді, наберу кредитів, відрощу пузо, запишуся в качалку, відштампую візами три закордонних паспорти, підчеплю трипер в Азії, аплодуватиму пілотованій місії на Марс.

Але я не повернувся. Я помер, розсипався на ряску серед поліських боліт.

Червень 2014.