Наснажені оптимізмами утопічних гасел і мазафаками химерної радянської суперграфіки, ми будували Мрію. І у погоні за нею знайшовся Ріг уседостатку — енергія мирного атома, панацея народного господарства і орієнтир на шляху до яскраво-червоного, комуністичного завтра. Із захватом від власної могуті, зі світлою вірою у найкраще, ми будували атомні станції по всьому СРСР.

І одна з найпотужніших звалася Чорнобильською. Її місто-супутник розрослося і показовим прикладом височіли охайні панельки, майоріли гордовито лозунги на дахах і малеча галасувала на дитмайданчиках.

У місті відкрили супермаркет і ресторан, а об’яви: «Міняю квартиру в Одесі на квартиру в Прип’яті», — ні у кого не викликали подиву. Атомоград виглядав космо-фантастикою серед поліської глушини: все обіцяло швидкий ріст, подальший благоустрій і шалені перспективи. Навіть набережну будувати збиралися: з мостами, ліхтарями і пасторалями. Вже закладали нові блоки станції і апофеоз щастя-радості маячив на горизонті.

Аж поки не йобнуло і Чорнобильщина не засяяла Зіркою Полин, отруйним смарагдом у діадемі Полісся. Суворе похмілля дійсності після років солодких мрій. Але хоробрі пожежники загасили реактор, відважні вертольотники закидали пекельне жерло свинцем і бором. Відчайдухи-ліквідатори з чистими серцями розгребли найбрудніші завали на світі, збудували Саркофаг і пішли.

Пішли, отримавши свої дози, проблеми зі здоров’ям, рак, посвідчення категорії «А», «В» і далі за списком. Їхні діти отримали право задурно кататися дитта-борами і тавро «чорнобилець». Країна отримала шматок території розміром з Люксембург, на якій людям жити більше не можна.

Місто Прип’ять і околиці — евакуювали. Обнесли все колючим дротом, і вояки хижо гасали на БТР-ах у пошуках мародерів, але буремні дев’яності жахнули сильніше за реактор, і кордони Зони ослабли.

Потріпані алконавти цупили консервацію з погребів у селах, тікали від патрулів, аби за тиждень повернутись і отримати свій аж ніяк не умовний термін. Чорнобильщину заполонили відчайдухи, бомжі, мародери і втеклі зеки. Ховалися в селах місяцями, гризли гнилі яблука і мріяли пересидіти за колючкою всі скрути на світі.

Траплялися хіпі. Випливали поодинокі згадки в газетах про дітей-квітів: ті сміючись купалися в річках, попадалися міліції і виганялися подалі із суворими настановами більше ніколи, більше ні разу. Столична шпана теж заскочувала: мародерити настінні годинники і продавати їх на узвозі. Тоді ще ганяли по вені і тягали з собою стволи. Потім пішли, спопелилися у вихряві вінтячого драйву або й стали поважні люди: власники бізнесу і люблячі батьки тих, хто нині засирає фотками сніданків ваші френдленти.

Аж ген підросло покоління ровесників Аварії. Для них Зона стала землею спокою і застиглого часу. Я — один з них.

***

Що нині Чорнобильська Зона? Для когось — моторошна згадка з дитинства, коли за кілька днів життя сиплеться на друзки, і сам ти, і всі твої сусіди — розлітаєтесь світом шукати нові домівки на автобусах евакуації. Для когось — радіоактивне гівно, яке розгрібаєш у травні вісімдесят шостого. Для когось — Terra Incognita, сповнена міфами про зомбі і військових на бронетранспортерах. Для когось — офіційні екскурсії, де нахабні комерсанти під пафосні промови заробляють на розґавлених туристах. У когось все взагалі погано і Зона для нього — локації з комп’ютерної гри про суворих мужиків із автоматами Калашникова, які перемотують бинтами дірки вогнепалу серед туману ранкових боліт.

У мене — ще гірше. Для мене Зона — місце релаксу. Замість моря, Карпат, териконів і залитої прохолодним мохіто Туреччини. Купу разів на рік я — нелегальний турист у Чорнобильську Зону, сталкер, пішохід, самохід, ідіот, — називайте як хочете. Мене не помічають, але я — є. Я — існую. Майже як іонізуюче випромінювання. Як це виглядає? Я збираю рюкзак, приїжджаю до колючого дроту і розчиняюся в темряві поліських лісосмуг, просік і соснових ароматів, зникаю серед паморочливих хащ, і ніхто, нізащо на світі мене не помітить.

Це про сталкерів. Не тих, які збирають дитячі протигази бомбосховищами і фотографують засцяні недобудови на міських околицях. Про інших. Про тих, хто не боїться радіації і не гребує пити з отруйних струмків і озер. Про хлопців і дівчат, яким не осоромно закинути за плечі рюкзак і плентатись під дощем до закинутих міст і сіл, де можна напиватися бюджетною водярою, бити шибки порожніми пляшками, матюкатися вкрай голосно і утинати інші штуки, які різнять міста живі і мертві.
Іноді я думаю, що нас не існує. Нема цих сорока чоловік, які регулярно тиняються чорнобильськими болотами. Ми були, та давно розчинилися серед трясовин, розклалися на ряску, комиш і сонячне світло. Нас навіть мухи не помічають: кружляють навколо, дзиготять у своїх справах і облітають стороною. Ми — тьмяний відблиск телебрехонь у головах співвітчизників, просто купа байок про радіацію, зомбі і телят з трьома головами. У млявих сутінках годинами шукаємо броди, а вдень — тягнемося по пояс у п’явках.

Я щойно повернувся. Мій останній тиждень — це шлях крізь темряву, тривожне виглядання світла фар і жаринок затяжок. Тоді була надія на ліжко без матраца і крижана вода з мерзлої річки, був холод і втамування спраги. Був патруль, який я помітив в останній момент. Була трава: ламка, суха і жовта. А потім — мертвий сон, аби ранком бігти далі на Північ, пірнати у мрії: чарівну країну закинутих хат, каналів і аграрних інфраструктур.

Пальці плутають клавіші, курсор гасає екраном, а смак снікерсу і пепсі, похапцем зажованих на автостанції «Полісся», не відповідає дійсності. Тільки ковток пива приводить до тями. Притягує за бари.

Археологи називають це «пост-експедиційний синдром», геологи — теж якось. У всіх професій, побутові обставини яких передбачають тривалі розлучення з цивілізацією, є назва такого стану. Але зараз я не думаю про таке, зараз мене цікавлять тільки холодне пиво і добре просмажене м’ясо.

З чого почати? З доброї поради: ніколи не навантажуйте рюкзак до позначки сорок кіло. Не ходіть у походи на тридцять днів і не беріть із собою надувних човнів, на додачу до сорока банок консервів. Я постійно повторював цю мантру, але я мазохіст.
Іноді це необхідно. Коли йдеш в Зону на три дні — постійно думаєш: «Та ось уже повертатися». Як ідеш на п’ять — жалкуєш, що тільки два дні був у Прип’яті. На тиждень — прокручуєш: «От би ще день». Але хоч на скільки підеш — вічно долдониш мантру: «Ось, треба за вісім годин вийти з Прип’яті бігом до колючого дроту, о пів на шосту стояти на зупинці: буде маршрутка, і ніхто тебе так рано не спалить, не доколупаються менти, мовляв ти виліз із чорнобильського лісу». Ти не поспішаєш, хіба коли кинув рюкзак і бродиш закинутим селом під пахвою держкордону, і жити тобі в ньому ще три доби — о’тоді не поспішаєш. Цього разу я не поспішатиму. Це буде славна подорож. І дуже довга.

Будуть нічні асфальтові траси, скелети опор ЛЕП і закинуті села, казкові в густих туманах. Удень там гарячкують апогеї сонячного дрьому, а вночі — вогка димка падає на землю і загортає все у павутиння сірих тіней. Ніщо не розганяє димку, ніщо її не тривожить: тільки світло налобних ліхтарів, пляма Чумацького Шляху і нескінченні багатозоряні сяйва.

Ці яскраві моменти юності я згадуватиму у хворій печінці-старості. Ось тиняюсь серед ламаного шмаття стільців в холодних нутрах порожніх висоток. Ось підкорюю всі вершини цієї дурної Зони: прип’ятські дахи, антени Чорнобиль-2, верхівку реакторного цеху п’ятого блоку ЧАЕС, лісничу вежу і перевернутий остов розмародереного ЛАЗа. Я, направду, не знаю, з чого почати. Зі зливи.

Ніколи не забуду тієї зливи. Всі колись гуляли під зливами. Під такими, де дихати складно, і всі одного разу потрапляли під таку, яка у внутрішній ієрархії брала найгорішню планку за всю решту дощів на Землі.

Мене тоді несло до Прип’яті. Стояла глуха ніч, і я біг повз поворот на ЧАЕС. Там зручно запаркувати патрульний бобік, аби ловити таких як я. Ловити сталкерів, шаталкерів, нелегалів, пішоходів, туристів, — називайте як хочете. Я нагострив вуха і пішов навшпиньки, аж поки не вискочив на машину — впритул. Добре, що зараз — друга ночі, і хлопці мирно сплять у салоні. Далі — тільки пряма дорога на Прип’ять. І злива.
Злива нависла примарами грозових хмар і блискавки різали небо яскравими спалахами. Праворуч — станція, зовсім близько. Розряд над трубою четвертого блоку. Потім ще. Тоді стирчала стара труба, за якою всі нелегали плачуть, бо її зрізали, безбожно розібрали символ наших походеньок, на тлі якого просиджено молодість на прип’ятських дахах.

Що головне в Зоні? Правильно — труба. Фалічний символ катастроф. Ось ти, смердючий і спітнілий, приповзаєш до холодних прип’ятських бетонок, ввалюєшся до квартири, падаєш на диван і довго дивишся темряву. Розставляєш меблі, готуєш какао і перед сном виходиш покурити на балкон з видом на джунглі. Ти залізеш у спальник в одязі і голосно хроптимеш, перевіряючи на міцність кістяк цієї трухлявої висотки. Тобі насниться труба. І коли ти відпочив — тобі закортить нормально бахнути і закусити тушняком. І ти сунеш на прип’ятський дах, дістаєш пляхан і починаєш квасити. Кладеш на руберойд бутерброди з паштетом, розливаєш і поступово ти, і твої пасажири, яких ти дві доби тяг сюди через гівно чорнобильських боліт, стаєте найкращими друзями на планеті.

У ці незабутні миті накочує лірика і все на світі. Ти ніжишся під теплими променями жовтогарячого диску у крайньому заході, та потім Сонце сяде і ти розвернешся до труби реактора. Ти ще пам’ятаєш час, коли її силует підсвічували червоні лампи: дороговказ натомленим бродягам, що плентались пустими нічними трасами, помічали її і знали — близько Прип’ять, близько дім.
Потім її розібрали.

Та коли я біг крізь зливу, труба ще стирчала. Тієї ночі блискавки били щосекунди, а важкі краплі тарабанили об дощовик. Я вже не мріяв про ніч в закинутій квартирі і чай на газпальничці. Не мріяв про сухий спальник. Я мріяв не втопитись. Але дійшов до Прип’яті і по-чав тонути.

Ось я задихаюся під дощем, але повільно, супроти вітру, проходжу під високовольтними ЛЕП. Щоп’ять секунд над вухом гримить і блискавки розсікають чорноту небес блакитними венами. За дві хвилини я мокрий і ніякий дощовик не зарадить.

Попереду Прип’ять — мета новачків, які ще не навчилися цінувати закинуті села і хочуть бачити лакмусовий папірець, візитівку заброшок всього світу. Не знаю, чи був я тоді новачком, але то була моя п’ятнадцята прогулянка. Ось я спускаюся під міст смерті — сховатись від яскравого прожектора КП. Старі-биті сходи ведуть на залізничний переїзд та під серпневою зливою мені не встояти. Я перебігаю колії, пробую утримати рівновагу, але падаю на велике, гостре каміння і кричу найстрашніші на світі прокльони. Кричу від болю, та злива все глушить і я навіть власного крику не чую.

Фінал радісний, хоч і з матюками: я пробираюся крізь чагарники, і нізащо більше не піду сюди — весь мокрий, як завжди. Дістаю з кишені дивом суху пачку сигарет і пробую підкурити. Поки тримаю в зубах цигарчину і шукаю запальничку, курево так промокає, що палити вже ніяк. Вулиця Огнева, а жодної тобі іскринки.

По коліна у воді я тягнуся до пристані: там центр міста, квартира і гарячий чай. Спальник — мокрий і мене вже ніщо не врятує. Який рейнкавер захистить від такої зливи? Тепер тільки грітися водярою.

Я залишаю позаду всі зливи, комиші й ароматні болотяні прірви, у марафоні крізь хащі обганяю Чугайстера та легіони болотних демонів і зупиняюсь на ніч серед імпровізованого прип’ятського благоустрою: обтруситися від ряски, що обліпила мене смарагдовою лускою.

Сохнуть діряві кросівки і сичать на пропан-бутані бюджетні китайські пальнички. Дощ стихає і на моторошні пустки закинутого падають ковдри багатозоряного неба, а я провалююсь у раптову, нескінченну тишу.

***

У житті нелегальних туристів існує не тільки Прип’ять. Є ще Чорнобиль-2 — гігантські радари, руїна імперського світу, металеві мачти якої стирчать на півтори сотні метрів ближче неба. Там магічні хвилини застиглого сонця дрімоти дрімот.

Височенні іржі і зоряні барви на сталевих ногах невідомих гігантів змушують кліпати очима, гепатися на землю, хапати руками повітря, мріяти існувати поряд із чимось таким велетенським. Вічно.

Навесні я завжди обіймаю антени Чорнобиль-2 у водоспадах березневого сонця: прохолодних, блідих, але настирливих. Знаходжу розкладачку і дістаю зі схованки пепсі, ставлю лежанку на дах і засмагаю, дрімаючи з видом на мачти: нескінченні уздовж і стрімкі у стрибку до небес. А вночі — потопаю у тютюнових смолах і фонтанах міцних напоїв. Прокидаюся о третій ночі. Пробую пригадати вчорашні катаклізми і деталі алкоголічних завзять. Місяць підсвічує пелену сигаретного диму. Ліхтарик і телефон давно мертві. Наодинці з накуреною в димову шашку темрявою в голову лізе всяка дурня. З розкладачкою я тікаю в сусідню кімнату від диму і перечіпаюся через дохлого вовка, який там гниє вже пару років. Падаю просто на тушу. Там і засинаю. Пахне, до речі, як тірамісу.

Вкотре на Чорнобиль-2, і я бренькав на піаніно недалеко від місця ночівлі. Грати не вмію, але нотну книжку поставив над клавішами і відкрив навмання: «Зови зими».

А вранці прокинувся від того, що хтось на тому піаніно грав. Першою думкою було «вона», але вона ось — лежить поряд: засмагла, гаряча і гола. Ділить зі мною брудний спальник і життя, далеке від лялькового ґлему та несправжніх посмішок. Значить, не вона. Тоді хто?

«Зови зими» стихають і мене тривожать кроки поряд з нашою ніркою. Обережно встаю, сідаю на табурет і готуюся приймати гостей. Тоді обійшлося, ніхто не прийшов і за кілька годин ми по пояс в болоті шукали броди. І нам не допоміг би надувний човен, навігатор і додаткова пачка «Терафлю». Це просто доля — шукати броди. Доля валятися у прірві пропасниці під кольорові кошмари, салатовіші за ряску на болотах, чорніші за п’явок, гарячіші за мої щоки, коли лихоманка валить з ніг на старий матрац у прикордонному селі, у руїнах колгоспів, серед радіоактивного залізяччя у хащах непролазного лісу.

Але човен тоді був і навіть два. Перший ми принесли з собою, другий — надибали в селі Городчан, коли шукали підходяще горище, аби впасти мертвим сном і завтра йти в Чапаївку, дослідити ще одне село під пахвою держкордону: постріляний знак «Автобусна зупинка», розтрощений фельдшерський пункт і обов’язковий пам’ятник визволителю. Але то буде завтра, а зараз ми вломилися у підозріло прибрану хату і я став на дошку, звуки якої видали порожнечу. Підсвітив і відкрив схованку: старий гумовий човен, насос і весла. Шару пилюки нема, а олдовість човна натякає на мутність і муторність власників. Та і до чого туристам ловити коропів у цій глушині?

Це може бути простий білоруський рибалка, з яким привітаєшся, потріщиш за життя і підеш на свою срану Чапаївку, а може бути і мародер, а може цілих троє, і навряд ми розійдемось миром, особливо коли поряд лежить вона — гаряча, засмагла і гола.

Можна їх налякати, та для цього треба виглядати як псих, аби люди відразу показували на тебе, коли їх просять впізнати маніяка на групових фотографіях.

Щоби з переляку говорили без матюків і віддавали з пачки останню «Ватру». Вимикали налобники і зникали у темряві: в пошуках теплих буржуйок і кольорових металів, непрогавних навіть серед поліської ночі. Зникали кудись у свої гнізда.

Туди, де іржі старих гойдалок підтакують пасмурам неба, а зів’яле листя на баскетбольних майданчиках — твій килим і ортопедичний матрац. Десь у хащі далеких сіл, де солдат у кам’яному плащі застиг серед галасливого птаства. Імператор, архімаг Болотяного Братства: спокійний серед злив травня і незворушний під грозами серпня. Туди, де повалені лінії електропередач стирчать хребтами забутих чудовиськ. Де звиті мародерські кубла з уривків радянських газет і чорно-білих порножурналів — чорнушні натюрморти вкраденого щастя забутих руїн.

Кінець ознайомчого фрагменту. Купити “Оформляндія. Чормет. Ряска.” в

Якабу

Книгарня “Є”

Readeat