Ранок тут тихий.

Ще не катають машини по трасі, ще не мішається віддалений автогул із дзиґотінням бджіл, які завелися поряд із будкою цьогоріч і яких він ніяк не викурить. Пару разів кип’ятив воду у велетенській синій каструлі і заливав у щілину окріп, а бджоли, які встигли вилетіти — кусали його за руки.

Він боїться їх більше за все.

Більше за вовчий вий, більше за раптових мідянок під берцями і вужів глибоко в них. Більше за зненацькі кабанячі забіги і тупіт Пржевальців у зарослому полі навпроти будки. Більше за найгустішу тишу на світі, яка щільно оточує, щойно у небі з’являються перші натяки на ніч.

Дні тут тягнуться довго, складаються у однакові ланки нескінченного ланцюга, а дощі — налітають раптово, точно хтось вмикає поливалки на знімальному майданчику і у променях штучного світла — струмені води лляють неприродньо щільною завісою.

Дощі змивають з нього бруд і розряджають душу — відводять відчай та сум гігантськими дротами заземлення, які зникають під будкою і тягнуться кудись до нижніх шарів земної кори.

Він тут сьогодні один.

Не як завжди, коли на пару з Мостом вони пильно вартують на цівки густого диму, який ось-ось має здійнятися в небо ген далеко на горизонті. Поки один лишається внизу і заварює чай на лавці біля будки, інший лізе на тридцятиметрову вежу — тримати руку на пожежному пульсі Зони, фіксувати акти агресії ненажер молодого лісу — густого сірого диму і яскравих помаранчів язикатого вогню.

Коли вже пройдено і подумки відраховано триста щаблів, коли лишилися під ногами всі скрипоти хрумкої вежі, якими вона звучить навіть під легким вітром, край‘око розкидається ліс — неозорий, густий і зворушний. Нескінченний навіть з висоти, якої не посоромиться середніх розмірів птах.

Ліс. Його кучеряві листвяні голови і гострі ірокези сосон, його тонкі прожилки полів на м’ясистому, зеленотілому тлі. На тих прожилках пасуться піщані Пржевальці: він помічає їх тільки коли ті зриваються на галоп, зникаючи у хащах натоптаними стежками, які ведуть до води.

Інколи з’являється дим — клубувато-сірі лиховістки пожеж. І йому після того спокою нема. Скільки б тут не працював — метушиться так само, як вперше: панікує, матюкається, висовується з вікна і гатить ломакою об вежу аби в будці прокинувся Мост і дзвонив у Чорнобиль, аби почалася катавасія і підіймалися у повітря вертольоти МНС.

У будці вони з восьмої до восьмої, але Мост свариться: за правилами мають сидіти до самої темряви, у скільки б вона не настала. Якби так і робили, часто приймали би незваних гостей.

За короткі проміжки темряви літа, поки вони відсипаються у чорнобильському гуртожитку, з будки зникають шматочки сала, відкладені на вранішню закусь; зникають скибочки арнаутки, сигарети “Прима”, кетчуп “Лагідний”, гомельські сірники і навіть кам’яна артемівська сіль. Натомість, з’являються упаковки мівіни, купюри і записки почерком третьокласника.

Вночі приходять привиди. Прилітають на м’яких подушечках вібрамівських лап, сторожко відбивають ними асфальт і сповільнюють ходу біля вежі кинутого села Черевач, з якої хазяї поїхали годину тому. Вони вламуються і носяться будкою, зривають топографічні карти зі стін, випивають залишки привозної води, сновиґають голодні і заглядають під рожеві ковдри та скрипучі розкладачки у пошуках поживи. Вони тягли сюди з Прип’яті свої натомлені туші тридцять кілометрів на останніх тушонках і рештках газу, який ще бовтається на дні наріжних балонів, якщо добре їх розтрусити і прислонити до вуха, як середніх розмірів мушлю.

Вони сплять тут чотири години, лишають по собі відбитки тіл на ковдрах і біжать далі: проскочити міст, дотягти до кордону Зони порожньою нічною трасою, пірнути в туман перед КП, кинути останній погляд на щільну стіну лісу і помаранчеві вогні світанку над ним, наостанок подертися об колючку і розчинитися в мурашнику цивілізації дорогою на південь.

Ані він, ані Мост ніяк не можуть встановити закономірність, згідно якої можна лишатися на ніч і влаштовувати засади, і зовсім не розуміють, навіщо пертися в цю глухомань з власної волі. Одного разу навіть повісили замок, але його зламали через три дні, лишили на столі записку з вибаченнями і двісті гривень однією купюрою. Гроші вони забрали, але замок більше не вішали.

Він тут сьогодні один.

Мост лишився в Чорнобилі. Трохи відіспиться в гуртожитку, забере з РУВД пакет, про який стільки говорить всі ці дні, влупить розбодяженого пива з великого пластикового стаканчика в магазині біля проспекту і пірне вниз, до ріки.

Піде на судноремонтний. Там, на вологому від близької води березі, розвалилися дохлою рибою кинуті баркаси, буксири і баржі. Розклали свої іржаві туші на сонці, підставили вибиті очиська ілюмінаторів теплу точно гадюки, які вдень виповзають погрітися на рейки кинутої залізниці.

Носами кораблі лежать у воді, яка взимку закутає їх у светри вічного льоду, а навесні — потопить з головою у потужних розливах, які підвищать ріку до статусу моря, а бурхлива течія — нестиме з півночі стовбури сосон і потопельників з білоруськими паспортами у внутрішніх кишенях камуфльованих курток.

Серед армади сиріт моря, серед видертих вен кабла, розпиляних металевих сердець і лігвиськ бродячих собак у капітанських рубках — у Моста схований човен. За ним приглядають батраки з лісгоспу: колишні пожежники із сосновим попелом у кишенях, брухтприйомщики після банкрутства і порубцьовані вітром роботяги з далекого півдня: сувора варта мотору Yamaha і ПВХшки — нехитрого краму, який сьогодні вночі доправить їх у інший світ.

Вони навертають з Мостом сотку, віддають йому човен і йдуть лупити кубатуру далі, накладати її на тачки, тонути у сосновій стружці, запах якої навіть “Ватрою” не переб’єш, навіть потом, який Мост вже сам відчуває і все обіцяє скупатися, але відкладає на потім — вночі, на річці, якщо треба буде пересидіти кіпіш, або вже на місці, якщо білоруси запізняться.

Мост чекає, поки він допрацює день: востаннє залізе на вежу, гляне на неозорі їжачі шкури лісів, вирішить поїхати раніше, підвісить на мотузках сало і ліптон у целофані, підрівняє рожеву ковдру на ліжку і піде в сторону траси — піймати машину на Чорнобиль, застопити таких само лісників на бобіку або монтерів, які ганяли на автовишці у південну Зону, ремонтувати ЛЕП.

Вони зустрічаються на судноремонтному і п’ють мовчки, очікуючи на темряву. П’ють і палять одну за одною, не ховаючи пачки в глибокі кишені “дубка”. Мост каже, що зустріти сьогодні погранців — це як виграти в лотерею, тільки навпаки. Говорить і сам з того сміється, надуваючи човен: адмірал висохлих річищ, знавець лабіринтів заплав і водно-моторних засідок, тримач таємниць забутого світу і завзятий проклинач всього сущого.

Простір навколо поволі замикають перші обійми прийдешньої ночі, вони випливають на малому ходу і у сипучі піски їх забирає ріка: тиха, таємнича, швидка. На ній замовкаєш і забуваєш, що ось зараз хотів дістати сигарети. Притихаєш і розгойдуєшся, набираючи швидкість, забуваєш навіть про бурчання мотору, тільки розглядаєш відблиски місячного сяйва на темній-темній воді. І мовчиш.

Як і кожна ріка у густих джунглях — ця тече з минулого у майбутнє. Витікає прямо з асфальту охайних вулиць малих білоруських міст — клоак соцреалізму з агітками на тролейбусах та відсутністю комерційних реклам і поволі тече собі на південь, крізь розруху кинутих сіл Зони, а далі — впадає у гольф-клуби і натирає до сніжної сліпоти білі боки київських яхт.

Жаль тільки, вони з Мостом пливуть проти течії.

Пливуть до білоруського кордону та іншої густини нічного повітря: полохатися з кожного шурхоту, притискатися до протилежного берега, пробувати розібрати звуки, які передуватимуть погоні, задирати голову на зорі, зустрітися з білорусами, віддати пакет, видихнути, перекусити салом і чорним хлібом, забратися назад у човен, летіти течією вниз і роззиратися в темряву, яка підступає щільно і хапає за пальці, варто тільки простягнути руку над водою за борт.

Мост каже, їм сорок кілометрів до місця, каже, що ніхто там не стоятиме, що ми проскочимо і не дьоргайся малий, все нормально буде; дає газу і журчить мотор Yamaha, а човен іде неспішно та м’яко і за таке він любить Зону найбільше: навіть якщо не дихаєш тут на повні груди — зустрічний вітер все одно тебе напуватиме, хочеш ти того, чи ні.

Напуватиме і гаситиме сигарети, вириватиме їх з рук і топитиме у холодній, темній воді. Точно як з Мост, який спитав, чи хоче він, щоб йому показали, як курив Ленін, а коли він погодився — Мост забрав сигарету, розламав надвоє, викинув за борт і сказав, що Ленін не курив.

Ріка. Сьогодні спокійна, як і завжди в таку пору. Як і завжди, відколи звідси пішли люди і нікому нема до них діла, тільки маслянисті тіні, силуети на іншому березі, іноді шепочуть у їх бік щось неясне і шепотіння те — розноситься над водою, мішаючись з криками птахів та гулом поїзда десь так далеко, що і не знаєш: чув ти його насправді, чи ні?

Мост глибоко втягує носом повітря, пробуючи ухопити запах, на який вже очікує. Пробуючи зрозуміти, наскільки далеко від них лихо, але воно близько, воно вже ось — підсвічує небо попереду. Вже перемазало червоними фарбами чорну завісу над горизонтом і назустріч їм летить все більше птахів, все більше криків бомбами сипле у воду поряд з човном. Але густа темрява джунґлів не соромиться навіть пожежі — підповзає ближче, замикаючи у міцні обійми, хапаючи за руки, гасячи сигарети і шепочучи щось схоже на шурхіт, на віддалений стукіт розмірених хвиль, які чуєш, прислонивши до вуха середніх розмірів мушлю.

Мост рвучко крутанув човен до берега. Вимкнув мотор і сам притих — вертоліт. Його тудухкотіння вчасно ніколи не чуєш. Воно завжди зненацьке, точно у човні з ними весь час їхав хтось третій і його не помічали, бо він сидів ближче до мотору і говорив тихіше за всіх. Вертоліт зовсім поряд — величезна смугаста бджола грімголосного зуду, яку вони ще не встигли залити кип’ятком з русла ріки.

Треба перечекати. Він сховав сигарету в долоню — подалі від вогнів ночі, все яскравіших дорогою на північ. Їхнє приватне полярне сяйво: жодної злочинної участі іоносфери, тільки гігантські пожежі у радіоактивному лісі, тільки стрімкі стовбури диму та височенні стіни вогню.

Все стихло, вони мовчки докурили, відмахнулися від тіней, попросили у Бога удачі, масті і фарту, Мост завів мотор і далі рушили у бік заграви, цілком покладаючись на авось. На те, що горить десь східніше, що на воді буде спокійно і у хаосі сьогоднішньої ночі вони зможуть проскочити, зможуть пересидіти все це разом з білорусами, раз-по-раз подумки повертаючись до вогнів неба і радуючись, що лихо пройшло повз.

Крізь темну воду, проти течії, вони далі пливуть на заграву пожеж. З боку на бік чути смугастий гул металевих потвор неба, чути запах сірки та грецького вогню і чим далі на північ — тим вільніше почувається дим, тим щільніше затягує собою все і навіть Місяця за ним вже не видно. Скоро забракне кисню і вони клюватимуть носом, поснуть навік, прибиті течією до берега, прибиті до натовпу тіней, які їх вже не відпустять.

Чим довше вони пливуть, тим гарячішою стає вода, тим сильніше бурхляє окріп і густа пара ріки — мішається з димом сигарет і пожеж. І так жарко стає, так млосно, що і курити не хочеться — тільки швидше, швидше на північ, лишити все це позаду: цей дим, ці бульбашки, цей кип’яток.

Мост каже, що не можна спинятися. Треба везти, тягти свій пакет, свій чорний багаж: важчий за граніт, за антрацит, магніт, аметист, хризоліт — везти крізь час тягар свого минулого у чорному кульку BOSS і скинути його подалі від води, аби ріка не розлилася і не затягла його назад, не принесла потім на судноремонтний разом із сосновими колодами і потопельниками з білоруськими паспортами у глибоких кишенях камуфльованих курток.

Попереду заграва підсвічує міст, всі його переплетіння з металу, дбайливо пофарбовані у біле, всі його дроти, дротеняки і дротенята, всі його вигини спини і стрімкі лінії зі сходу на захід і з заходу на схід.

Вони пропливають повз його товстелезні кам’яні ноги, пошрамовані архітекторським задумом, часом і зривистим прісним вітром, нещадним та невблаганним всі ці роки, іржавим на смак і солодавим на післясмаки.

З повагою, на малому ходу, проходять крізь арку, яка затуляє собою зорі, але заграву затулити навіть вона не може. Проходять у темряві і благоговійній тиші кордон, за яким тільки північ і стіна непроглядного диму.

Він питально дивиться на Моста. Той мовчить. Зрештою, знімає футболку, змочує у воді і прикриває обличчя ковбойською маскою. З-під неї голос його звучить глухо, ніби звідкись із-під землі і говорить зовсім не він. Мост навіщось каже, що це допомагає не задихнутися, так ніби він сам того не знає.

Він змочує футболку теж.

Мост не збирається розвертатись, хай яскравішає заграва, хай тіні підступають ближче і під їх шипіння ще бурхливіше закипає ріка і це тудухкотіння ніколи не чуєш віддалено, аж поки вертоліт не пролітає над ними і Мост рвучко вивертає човен до берега.

І вони перевертаються таки.

Крізь густий туман над водою і дим — подекуди пробивається Місяць, чути хлюпання та приглушене матюччя, яке звучить голосніше за ритмічне зудіння нічної бджоли неба, яке все віддаляється і затихає, розчинившись у червоних фарбах півночі.

Вони вибираються на берег і сидять тихо, розгарячілі від окропу і роздратовані лихом, яке спіткало хоч і раптово, та все одно очікувано, відколи вони заграву помітили. Сидять тихо, дихаючи глибше, пробуючи нахапатися бідним на кисень повітрям, відчуваючи, що треба йти і йти зараз, тікати до мосту, пройти крізь нього назад, подалі від диму, закипаючих рік і маслянистих тіней, які хапають за руки.

Вони по черзі, неспішно, п’ють з ріки великими ковтками і тим трунком йому обпалює нутро і присипає чомусь. Не можна спати.

Треба йти.

З телефона тече і навіть його цегляна Nokia не здатна витримати всіх прип’ятських сліз, не здатна витримати гарячого горя з гіркого моря, в яке вони перекинулися. Її душа вже десь там — на дні, поряд із салом та чорним хлібом, поряд з великим чорним пакетом ВОSS.

— Утонув твій пакет.

— Та да.

— І шо тепер?

— Вафлі нам тепер.

Треба йти.

Повітря в’язке — схоже на загусле молоко, якщо розбавити його водою і розсіяти у повітрі. Воно густіше навіть за сигаретний дим, який би вони неодмінно пускали, якби пачка не намокла в ріці.

Поки сиділи на березі, Мост і собі почав клювати носом, дуже того злякався, підхопився і скомандував: треба йти. Пішли і майже відразу — потонули у високій траві безкрайого поля, рясно всипаного білими квітами. Полю тому в тумані не видно було краю-кінця, хіба де-не-де поодиноко стояли голі дерева, так і не оговтавшись від минулорічного лиха та стін із вогню.

Кілька годин плелися полем і він пробував рахувати кроки аби не здуріти, на другій тисячі збився, старався не дихати глибоко і затягав футболку ще дужче, ще міцніше завузловував рукава на потилиці і зняв її тільки раз — понюхати зірвану квітку, срібну як Місяць, білу як туман — її назву він ніяк не міг пригадати. І Мост не міг.

Треба йти.

Мост знав дорогу, він працював тут набагато довше і, свого часу, обходив всю Зону, хвалився, що заглянув у кожне розбите вікно, але постійно плутався в деталях та кількості разів, коли і де саме.

Їм би тільки до мосту дістатися.

Міст. Скільки разів він чув про нього? Скільки Мост мордував його байками, скільки разів вони заварювали кип’яток у велетенській синій каструлі, розсівшись на лавці біля будки, скільки разів там звучали одні й ті самі історії? Він не знає. З року на рік, з палкого літа на палке літо — одне й те саме, тільки вранці міняються записки в будці і дим здіймається над лісом щораз в іншому місці.

Він тут досі ніколи не був.

Втомився. Забагато, як на один день: всі ці ріки, вертольоти, пожежі і мости. Він думав тільки про те, як дістатися до будки і там вирубитись без задніх ніг, розігнати привидів і розвалитися самому, лишивши записку з вибаченнями за те, що вчора втік з роботи раніше — відвезти контрабас. За те, що не сидів на вежі і не помітив цівку вогню у пізній півтемряві. За те, що зараз ніч і він не гасить пожежу разом з усіма, а тікає назад, через міст.

Міст. З обох боків над ними щільно нависають стіни з переплетінь металу, змикаються над головами і перетворюють прохід на вузьку ущелину. Мост йде попереду, затамувавши подих, підсвічений загравою він раз-на-раз перечіпляється через трупи птахів, а десь під ними, далеко внизу — закипає ріка і все навколо огортає пара така само непроглядна, як дим. Заграва гасне з кожним кроком і вони стараються не обертатися, стараються мовчати і ступати тихо — спочатку на п’яту, а потім вже на носак, аби не тривожити тишу, та раптом молочна темрява попереду вибухає осатанілим гавкотом і вони завмирають, Мост здіймає руку у попереджувальному жесті, тихо каже “погнали” — і вони щодуху біжать уперед.

Проскакують у останній момент, вибігають з ущелини і щодуху летять насипом вниз, а собаки — женуть за ними, здіймаючи галас до хрипоти, та згодом гавкіт лишається позаду, притихає, мішається з нічним галасом роботяг на ЧАЕС і віддаленим тудухкотінням вертольотів у небі. Собаки заспокоюються і, схоже, примирюються з тим, що ці двоє проскочили, що можна лишити їх у спокої, цим бідолахам і так не позаздриш, он вони — плетуться у темряві в сторону кинутого міста, плетуться мокрі і втомлені, лишаючи по собі рихлі сліди на піску.

Мост переводить подих і обертається — глянути наостанок на заграву з іншого берега. Глянути в той бік, де протікає ріка. Вона змиває наші спогади: незбувні мрії, непозбувні бентеги і тремори невідомого завтра. Вона зціляє, як тижневий запій на судноремонтному з корифеями лісозаготівлі.

Всі ми так чи інак ходимо її берегом: багаті і бідні, знедолені і щасливі, приречені і благословенні. Підходимо впритул: змочуємо ноги в її гарячих водах — і не заробляємо опіків. Тиняємось неспішно на мілині і тримаємо за руки дорогих нам людей.

І не відпускаємо.

Вночі Прип’ять схожа на велетенського мертвого вовка, якщо глянути на труп з висоти. Де-не-де шкіра вже просіла — позападала у тіло від часу, а десь — ще стирчать над тушою кості висоток. Десь прогалини між ребрами стали точно порожні вулиці і проспекти, в які навалилося шерсті, позабивало нею дороги, аж ходити складно з травня по осінь.

Нарешті прийшли.

Зупинилися у підворітті на півночі міста: колись просторий п’ятачок для вибивання килимів та гри у квач — нині щільно поріс лісом, а техпідсобки та дитмайданчики і зовсім потонули в густих зарослях. Цей двір перетворився на ще одну темну ущелину, оточену темними скелями висоток і лиш подекуди, у вцілілих вікнах, відблискує Місяць: часом — лякаючи, часом — заворожуючи.

Поки він трощив стільці на дрова, Мост ганяв під’їздом, шукаючи підходяще місце аби кинути кості: вперто обходив квартири і відкривав кожні двері. Зрештою, знайшов таки кімнату з диванами і вимитою підлогою; з цілими вікнами, столом посеред і акуратно розставленими стільцями навколо. Нишпорив там у пошуках контрибуції за весь їхній ліптон і сало — розпотрошити сталкерську схованку і лишити записку зі щирими вибаченнями, але без купюр.

Згодом забігався і впав на диван, накритий чорним поліетиленом від пилу і вологи, яка з року на рік напуває ці порожні, похмурі коробки, і від того вода з останньої зливи — рясно крапотить об паркет, який ще не встигли спалити бродяги і об лінолеум, якому з року на рік розмиває малюнок. Лінолеум, що поростає товстим шаром моху, до якого неможливо звикнути і який завжди кидається в око салатовими подушками. На них кортить наступати і наступати знову — ще раз відчути ту неймовірну м’якість, доступну навіть крізь підошву з глибоким протектором.

Мост приніс кілька консервів і вони їли у світлі налобника, якому пощастило не втопитися, який Мост все поривався увімкнути, коли вони плелися піщаним плато: поривався щораз, чуючи віддалене рохкання, пробуючи розгледіти обриси хижаків у м’яких місячних променях, які щедро лягали на такий само м’який під ногами пісок.

Впали у крісла прямо перед під’їздом. Довго струшували пил і штукатурку з зеленого плюшу, поскидали взуття, розвалилися тюленями, лінивими і незворушними морськими леопардами, і неспішно жували тушонку, поки горіло багаття зі стільців та віконних рам.

Темрява підкрадалася звідусіль, обступала щільно і лізла за пазуху, варто було тільки вогню трохи пригаснути. Місяць зайшов і навіть заграва ЧАЕС, навіть помаранчеві градієнти пожежі та зблиски кострища поряд — не змогли приховати зорі, які у них над головами висипали.

Він довго дивиться, як Мост розкладає взуття біля багаття: пробує визначити оптимальну відстань, на яку можна підставити берці, аби вони не підгоріли і не усохли на три розміри коли він, розморений дармовою тушонкою, засне біля вогню. Дивиться на Моста і питає:

— Шо там хоть у пакеті було?

— Камінь.

Він мовчить.

Позасинали під ранок прямо у кріслах, не переповзаючи в печери з холодних бетонних плит, які навіть влітку не здатні нормально нагрітися. Спали тривожно, раз-по-раз прокидаючись: слухали рівноденну тишу та віддалений автогул, дзиґотіння комах та шарудіння звірини у кущах; вивчали піруети ластівок у чистому небі, а потім — засинали знову. Мост бурмотів, що тільки вночі закинуте місто стає справді закинутим.

Вітер розносив попіл кострища, ганяв його дворами і тільки коли Сонце сховалося за білі ікла висоток, коли на землю лягли довгі тіні і поїхали з міста останні туристи — вони остаточно прокинулись. Неспішно докурювали передостанні сигарети, а потім — пішли порожніми вулицями на південь і тиша нависла на них промовистіше за кинуті будинки, промовистіше за зорі — поки невидимі, але вже вагомі, зважаючи на те, що попереду їх достеменно чекає ніч.

Треба йти.

Мост говорить, що їм нічого боятися. Каже, що потрапити у Зоні в міліцейську засаду — все одно, що втаранитися в камінь у поясі астероїдів. Каже, це тільки в кіно завжди таке показують, а насправді: від астероїда до астероїда відстань така, що треба виграти в лотерею аби бодай у щось втрапити.

Говорить, що засади ставлять тільки по наводці, а хто міг дати наводку? Хіба качки, які розкричалися, коли перевернувся човен, або маслянисті тіні, які виглядали щось у темній воді під прожекторами Місяця і м’якими фарбами пожеж.

Нікому не було до них діла, ніхто так і не дізнався про їхній “Британік”. Ніхто не чекав їх і зараз, тільки тридцять кілометрів шляху і запах горілого лісу.

І ніч.

Ранок тут тихий.

Треба і йому заспокоїтись. Його орбіта за останню добу серйозно витяглася на північ, кудись у бік темного космосу, кудись до невідомих науці транснептунових об’єктів, які час-по-час підлітають до нас ближче: спричиняють масові вимирання, підпалюють ліс, збивають з курсу адміралів нічних річищ і перевертають човни. Вони підходять до вежі. Мост сідає на лавку, відмахується від бджіл, гріється у довгих сонячних променях і мовчить. А він — відкриває будку, падає на диван, на рожеву ковдру з відбитками сталкерських дуп, бачить на столі сорок гривень, записку і косяк. Гроші сує в кишеню, потім підкурює косяк і глибоко затягується.

Потім ще раз, ще раз і ще.

Липень 2017.