З моїх перших паломництв ў Зону вже -на́дцять років пройшло і розкрути́всь махови́к ностальгії, недарма́ явище вінтаже́м обростаʼ через такий часоʼпро́між: сола́давою туго́ю-ну́гою за Майямі 80-х вриваються в душі океани synthwawe, а “Один вдома”, з різдвяного фільму — обрамляʼ новорічне застілля.

В момент появи комети Ностальгія я підсідаю на її хвіст — глянути на особисту е́ру Географічних Відкриттів зві́ддаля.

На місці вели́чних водойм нині височа́віє ліс. Болота́ народи́лися, розросли́ся і зни́кли. Облу́щились фре́ски і цілі сузірʼя сіл погли́нув вогонь. Довжеле́зні спи́ни-мости скла́лися скісни́ми лініями, повернувши Лівобе́режжя в галактику цілковитої пу́стки.

Запе́тлилась ера і рим набра́лося вдосталь: ма́пами трансокеанічного кабелю вони акуратно "лягли" на маршрути Чжен Хе́: проростаючі однеʼзʼо, нао́чні перетіка́ння одного ў інше.

Чим для мене стала Зона в кінці “нульових”, коли юнна́т-па́к "Ма́ндри" складався з дитячого "ЮБК" і Леопо́ліса алкоштурмів, а уявлення про світ, хоч і з "пʼятіркою" по географії, обмежувалось приміськими локаціями дитинства і шматочком столиці?

Зона стала усевеличністю всім.

Не кла́птем незвіданого, за яким людство допольовує після Ку́ка, а надмасивною тушею, розкинутою прямʼперед, вифарбованою в зорі і ніч terra incognita третіх “Героїв”. Зона стала тим, чого так не вистачаʼ у світі напівмір та проміжних рішень: всім і відразу.

Розстріляли Аму́ром і роздму́хали  божественним вітром передчуття Нового Світу паломницькі "звіти": потужно розʼхеєрда́лили непідготовлені голови свідченнями Піссаро й Кортеса, 
підсвітили нам континент.

Минуле його було добре відоме, але про темну пляму тогоʼча́сся чесно говорили хіба польові звіти — ти́зери долини закинутого й того, що в дитинстві штовхало вивчати "забро́шки".

Вінтаж'екіп першо'паломників зі старту в минуле занурював: "Єрмаки", річмішки й мор.біноклі з іншого світу, “воєнного світу” — тоді маргінального, ретроградного і радянського й ніколи теє більше не знадобиться, “кінець історії”, цяцьки на "Андрю́ші", сувеніри з eBay.

Вражало буяття́ долини закинутого: лабіринти вертольотів, БТР-ів та пожежних машин "тікали за обрій", незліченні та неозорі, "багатообіцяючі". Попереду "нас чекало" наростання дивовиж по мірі руху до серця пітьми, серця забутого.

З-під ніг, обра́млена лісом, тікала старе́зна траса, поре́пана і поро́сла травою, світло-сіра від часу вузесенька стрічка, заплетена у смарагдові ко́си Зони, затиснута пишноʼвибухами акацій зʼобабіч, приби́та щедро́тами Со́нця згори.

Фоторя́д дове́ршував казку — про́мені Нового Світу: фотоплівка відкривачів Мачу-Пікчу, малюнок столиці ацтеків, The Blue Marble — знакові зліпки епохи і потужні ти́зери водноча́с.

Антена “Чорнобиль-2” виводила на орбіту, бо “що ж іще?” "таїть у собі" "загадкова долина", яка "зустрічає" "лабіринтом" іржавих машин, "архіпелагом" закинутих сіл, а тепер ця немислимість, величніша за Ейфеля й піраміди, і це не кажучи вже про Припʼять, до якої ти навіть іще не дійшов.

Карбува́ла й залізниця в густому тумані: два дерева похилі аркою над воротами у “внутрішню” Зону, на колії — сталкер, Індіана Джонс нашого часу. Ті ворота зне́сла навала туристів, як і решту зморшок, глибина яких визначає ступені втрати.

В Зону закохав знімок Припʼяті, "потоплої в густих фіолетах" світанку, "вихопленої" з висотки. Натяк на далечінь і край’Міста ойʼнепросто дістатись.

Ще не в голові карта і все у сто разів більшає, до лабіринту розростаʼ “відразу за поворотом” й від площі ще мабуʼ -надцять тих площ, аби пішки все перейти треʼ більше дня, точно. 

Грубі мазки памʼяті через роки деформували: видозмінили, "обрізали" зайве, лаконізували до штампів “густі фіолети ночі”, “панорама Припʼяті”, “лабіринти висоток”. Уявний-бажаний, некартографований-обожнюваний, простір збільшився іʼстократ, він взагалі схильний до нескінченного розширення, як Всесвіт після Великого Вибуху. 

Моя особиста Припʼять Золотої Доби безлюдна, але боїшся людей, барикадуєшся на ніч, тихо-ми́шачи грієш консерву на скупій, спиртовій пальничці. Сутя́жні фіоле́ти світа́ння на визиркува́тих знімках з вікна множать міріа́д таємниць, які ще тільки треʼ нанести на внутрішню карту. 

Добу відкриттів, коли ще не боявся селитися з видом на площу, але ще боявся маячити у вікнах — сповнювали тривке-і-тривожне тло першоʼконтакту й тремтливе передчуття-відкриття: густа, фіолетова суміш бетону, туманів та світанкової прохолоди.

Звіти Колумба і Магелана запропонували паломництво — істиний метод пізнання Зони: загадковою, незвіданою, нескінченною. Яскравішою за все, що ми могли собі уявити.

Мірою її освоєння формувалася особиста карта, більше схожа на середньовічні паломницькі простирадла ілюстративів, ніж на конкретний "генштаб" — моя міфогеографія: "Край вовків", “Великий Ліс”, “Лівий Берег”, “Архіпелаг лісництв", — інтуїтивно я давав назви схожі поліщуцьким місцевим та робив те незалежно, не маючи етно.“багажу”.

Регіон “Великий ліс” — Іллінський гідрологічний заказник: квадрат глухого лісу двадцять на двадцять кеме́. До Полині місцеві звали його “Чєрнолє́ссє”, я — “Великий Ліс”, інші паломники “Тёмный лес”, ну і назва села “Толстый Лес” поряд. Всі варіації толкінівського Лихолісся.

Зона в Зоні. 

Хтонічна до решти долини, як сама Зона до “великої землі". Шмат “За́ходу”: потрощеність, заболоченість і зарослість — атрибути автоматично накладені уявою на весь регіон.

Навколо все “киші́ло” вовка́ми, іржаві понто́ни “тону́ли в тумані”, а уцілілі хати “вгру́зли в болото” аж “перевернулися на́бік” і роками падали в трясовину, як Пізанська вежа. “Насправді”перебільшено, але мова про міфогеографію, кого цікавить “насправді”? Хати́ мали завалитись — це гіперболізація поліського “дви́гу” і  міфу про землю, що “роздвигається” врізнобіч, а з провалля до Потойбіччя — в світ людей вриваються комашня й гади.

Річки рубіконили і часто вода була “входом”, не "колючка".

Розділ на “тридцятку” і “десятку” спричинила різність зараження, та моя “зовнішня Зона” — це пройдене пішака́ до ріки. 

Як форсувати не треʼ — на роль рубікону я брав напівстанок, понто́н або мостик. Примітна деталь, еволюція дорожнього каменю. І ширина пле́са не має жодного значення — рубікон там, де тре зняти взуття бро́ду.

На Поліссі ставали діалектними барʼєрами навіть струмочки: крихітна Вересня, де починалася моя Зона. Ночівля поряд, походід через поле туману і вологи-трави за водою, довгий ряд тополів під зорями, смугастий чорно-білий бортик через міст, спрага, таму́нок, вода — свіжа й до судомів холодна.

Ірра́ціо тривоги під тоннажем ночі, екстаз дотичності казки і розростання спокою по мірі вторгнення чарів долини, яка починає значити "дім".

До Полині, на північ Вересні казали “ухо”, “уса”, “узький”, “уси”, “улиця”, без “в”. На південь — "л" перед голосними м'якішала, наче від солода́вої води з річки. Кажуть, межа літописних поля́н. Я з півдня підходив напу́тися берега і згадував греків про напуття́ з ріки мертвих перед стрибком до їх царства. 

І застрибував.

Ріка барʼє́рить, але не рукотворні канали, ніби душа за роки в болотах переплелася з природною гідрологією, відмовляється рукотворні метастази і визнавати. Ходить старими-рясними, річковими, внутрішніми картами, відліковує вагомі барʼєри, сегментує простір і визначає місця переведення по́диху.

Зміни приречували аж до нестерпного.
Освоєння Зони мучило сильніше руйнації.

Ду́жчав натиск паломників і я забивався у залишки Зони першоʼконтакту Золотої Доби — знайти крайʼкарти уламочки істини.
"Тієї самої". Від Мезоамерики залишилися далматинські плямочки Пікчу і я — індіанцем захаращених руїн, сквоттером інкських акведуків, був палко нера́дий “відкривачам”, що повернуть мій забутий рай на соц.туристичну орбіту.

Яскравим символом стану були навіть не фрески, обсипання яких роками я фіксував, а закинутий автобус з надписом “Чернобыль РАЙ” на колгоспних руїнах.

Сто тисяч років тому я там знайшов прихисток. Ані сліду людей після Поли́ні, ані надпису. В бу́сі рясно гніздилося бджіл і дзиґіт замирював дужче за припʼятське Сонце і гудіння в банях закинутих храмів їх по́сестер.

З року на рік я ставав свідком занепаду. Років за пʼять жахнувся сміттю і автографам: “гей бар дырявий бачок”. 
Зона відходила у конвульсіях.

Іскрами ро́зпилу техніки, гуркотінням демонтажу "старої труби", німим і пронизливим криком висихання охолоджувача... але клінічна смерть настала, коли “Чернобыль РАЙ” перетворився в “дырявый бачок”.

Пульс зупинився. Сти́хло гудіння бджіл. Лиш пандемія повернула Зону до істини. 

*** 

Я розгортаю пало́мницьку карту. 

Моїй Болоти́стій Моа́ні не вистачає поро́слої мохом ста́туї, забутої в джунглях на краю Ойкуме́ни. 

Контрастного out-of-place artifact, "багатообіця́ючого" маркеру в серці океану болота, що промовисто "натякне": занурення далі винагородить дивови́жами, які годі було уявити.

"Десь там", звідки у давньоруську Північ "простирався" аж "до Новгороду" "непроголядний" ліс і простіше човнами річкового шовкоʼшляху "З варяг у греки" допли́сти. Ну або печерами підземелля Ла́ври дійти, які "до Чернігова чи Новгорода" й ведуть, бо як іще ті болота́ перетнути?

Замо́шених істука́нів ў Зоні досто́ту, та всі радянські, а по мірі просування, руїни мають чимʼдалі давнішати, ілюструвати мандрівку в минуле мірою наближення праʼтемряви-пітьми в мороці трясови́н, до перви́нного бульо́ну боліт, в якому давним-давно спалахнула приснопа́мʼятна, етногене́зова і́скра.

І напівста́нки та іржаві понто́ни, по мірі занурення "ў", змінюються майя́нськими пірамідами і поваленими статуями, на уламках яких вигріваються ягуа́ри.

Я "перебираю" статуї по́дум і є в мене улюблена, яку переношу в серце "Темного Лісу" — Іллінський заказник.

Загадковий азо́рський монумент вершника напівдорозі Атлантики, знайдений португальцями за пів століття до Колумба, вказуючий рукою на захід, натякаючий на все неймовірне попереду та символізуючий крайʼсвіту водночас.

Опис його іʼсклали вже хроністи після Корте́са: "Кам'яна статуя на плиті, на кістяному коні, чоловік у плащі від дощу, без капелюха, ліву руку тримає на гриві, права — витягнута, пальці зчеплені, крім другого, відомого латиною як вказівний, спрямованого на захід".

"Фігура великого кам'яного чоловіка на плиті чи опорі, на камені висічено якісь літери і дехто каже: рука вказувала на велике узбережжя Terra dos Bacalhaus (М.К. — Канада). Дехто, що двома витягнутими пальцями він вказував на Indias de Castela (М.К. — Кариби) і велике узбережжя Америки, а на трьох інших складених пальцях, були якісь літери: халдейські, єврейські чи грецькі або іншої нації, мовою якої ніхто не читав, а місцеві жителі та один чоловік з острова Флореш, казали, що це Ісус. На їх думку, авторами були карфагеняни, бо тут вони мандрували… і, вертаючись з Антильських островів, залишили кам'яний пам'ятник із літерами як відмітинами та позначками того, що вони там відкрили".

Походження "відкрите", достовірність — під сумнівом, та яка в біса різниця, коли йдеться про найпромовистіший жест писемної історіі людства? 

Натяк на галактику невідкритого, "відсунення" Геркулесових стовпів до кордонів Ойкуме́ни: методичність "міграції" від Сцилли-Харибди за Гомера, до Гібраалтару за Плінія — розсування земного диску, як вияв потреби у незвіданому на околицях.

У міфогеографії греків чудовиська населяють крайʼкарти, моя Болотиста Моа́на, подібно Амазонці і Конго — тримаʼ найпалкіше ў передсердді.

Кажуть, статуя то карфагенського Баа́л Хаммо́на, та нам вона про уламок Золотої Доби: антична суміш Чжен Хе та Енріке Мореплавця і натяк, що ми не все знаємо про "фінікійського Колумба" Ганнона.

Тизер тизерів історії географічних відкриттів. Пропозиція заглибитись в океан лісу, де лиш іржаві понтонні мости́ і руїни лісництв у болоті. Аж ра́птом..

***

На урви́стій скелі крайʼзахід відшибу Азорів, після "відкриття", вона простояла ще пів століття, зацікавила Мануеля I, той наказав замалювати, побачивши замальовку — транспортувати статую до палацу в процесі чого та й розсипалась.

"Я чув від місцевих, що на скелі, нижче статуї, вигравовані якісь літери; а оскільки до місця напису дістатися небезпечно, декого послали вниз, добре зв’язаних мотузками. Вони відлили ті літери, які ще не затер час, у якийсь спеціально взятий віск; однак відлиті літери були вже затерті, майже безформні і тому, а може й тому, що помічники знали лише латину недосконало, ніхто з присутніх так і не зміг зрозуміти, що літери значили".

Ось... це воно — "танення історії" в руках, буквальне танення воску, промовистіше за осипання припʼятських фресок та відлущення фарби зі статуй теракотової армії за хвилини після контакту з повітрям, просто на очах археологів.

Зникання того, за чим полювали Тур Хеєрдал і Пе́рсі Фо́ссет.

Чи зберігся сам постамент? Затерті залишки літер на скелі? Місце сили, яке ми відскануємо з дрону і за́лишки літер розшифрує штучний надрозум, поверне з та́лого воску грімголосне свідчення фінікійського плавання в Новий Світ.

Я не знаю. Та одного дня — вперто шукатиму. Там, де скелі й солоний вітер з океану, від якого, з незвички, болить голова. 

Поро́сла мохом статуя — атрибут європейського міфу, промовистіший за артуріанські мечі, встромлені в камінь.

Зась іʼсподіватися на таке ў Поліссі, хіба за буди́нів, коли з ними дрібка греків Причорномор'я жила, за Геродотом: "Там є храми грецьких богів, прикрашені по-еллінськи дерев’яними статуями, вівтарями й нао́сами. І щоʼтри роки влаштовують свята на Діоніса, і впадають у вакханалію. Адже гелони в давнину – то елліни, які покинули гавані й оселилися у будинів. І говорять вони на мові частково скіфській, частково еллінській”.

Мандрівка на Північ до статуї містить неймовірний за силою унаочнення, атрибут конрадівської подорожі в минуле. Майже такий само сильний, як збільшення праслов'янських архаїзмів у говірках по мірі наближення в серце Полісся.

В серце лінгвістичної "пітьми".
Тож я поміщаю статую на міфокарту.
Ў наʼтщеʼсерце болота.Туди рідко заглядаʼ вітер і хрумтить під ногами па́морозі жовта трава, а в закинутих лісничих вежах — закинуті пташині гнізда знаходиш точно в тих само місцях.

Та навіть з вершин веж, ў ясний, моро́зяний ранок, генʼобрій нічого не видно,

крім лісу.

***

Хаммо́но-Ганно́нова статуя про край'світу і на міфокарту — зане́сена. Тепер об'єкт із орбіти, що колись існував. 

Давньоруська капличка "Боже́нка", тут-і-там ў літописах — місцем бродя́ча, як ду́хи, мерці́ та бука́льці-вогні на тремко́му боло́ті.

Згадка "перешедше Днѣпръ оу боженки" звучить сталим орієнтиром і вибираю вірити: капличка кам'яною була.

Київську Русь нарікали "країною міст" із деревʼяним нюансом. І камʼяний храм в джунглях "до Новгорода" — ірреа́льний, саме як монумент на Азо́рах, руїни бразильського "Геракліона" з рукопису 512 і припʼятського "трикутного", імені Прометея Отця, міськ.буд.проект авангарду ў трясовинах, які навіть гу́нни по дотичній пройшли́.

Та мова про The Green Marble диску Полісся-і-Зони — серце світу й опо́ру обертання світи́л, тож капличка буʼ камʼяна́, величе́нька, аж до хрест-ку́польного із "нормальною банею", а не бароковою "цибулиною", з пізніх.

Церко́в і на Поліссі будували багато та скрізь деревʼяних — нар.пам'ять не лишила ні сліду про сільські-кам'яні́.

Хтось поміщаʼ Боженку в "оустье" — ги́рло-пере́тин роздоріжжя Припʼяті і Дніпра. Хтось каже ні, там жили милогоадці залізного віку — геродотівські неври: "колдуны. В Скифии говорят: раз в год каждый невр становится волком".

Я вибираю мотивів спліта́ння: маршрути Чжен-Хе — на оптоволоконні карти підво́ддя, не́ври-вовки́ — на поліський мотив вовкула́к, спільність Траяна та італійців сьогодні.

Спільність місцем, проростаюча в ри́му буття́.

Залишки рвів-та-валів поруч лісництва, на орбіті радгоспу "Комсомолець Полісся" і припʼятських ми́сів, освоєних підʼгоро́д за рік до Полині; дрібна фракція кераміки — опа́лих фресок минулого, вала́ми-края́ми яких паломник підходить до істини.

Багато "зникли" і слово це вицвітанням теракотової армії, та́ненням воскових зліпків фінікійського надпису та́к болить. Гіркота́ невідворотності втрати.

Боже́нку забрало Київське море, в обійми міфу про потоплу церкву в болоті, дзвони якої вночі чує блукалець. 

Прамоти́в потопу на Полінезії, Алясці — невблаганний наступ води, царства смерті з поліського потойбіччя.

Рукотворна хвиля Гідропроекту на культ. Інфраструктурна рима помирання бога.
Осушення, як цивілізація.
І цивілізаційний наступ води водночас.
Форми — антоніми.
Наступ незмінний.

Меліора́ція. 
Атеїза́ція. 
Асфальтиза́ція. 
Радіа́ція.

***

Підводна капличка на потойбічному дні ва́бить, але поміщаю в "оустье", на перехрестя Припʼяті і Дніпра, доєдную до місця сили — Тере́мців, що "при Хмельницком погран.пунктами были. Есть признаки таможенной заставы недалеко".

Там, де "Ря́ска".

Місце намолене: радянським першоʼфорсуванням Дніпра́, ірже́ю букси́рів, п'яним сміхом риба́лок, ірреа́льним затишком найʼплавучої з баз — зненацької в де́льті: статуя фінікійця, якби вона стала річ.баром — генде́ликом боги́ні крайʼсвіту з пісні про Гільгаме́ша.

Найʼтам як — від каплички ні сліду. Ка́меню істука́н-привид, нижній архео́-шар, пове́рх — місто-привид, привиди штурмбанфюрерів і замордованих ними колгоспників, привиди червоноармійців, ліквідаторів, самопоселенців, ко́парів та візантійських мехво́дів — стіль, що запо́внять припʼятський стадіон на реванш бері́з проти то́полів.

Потім, всі в церкву, на службу і поліська легенда про подорожнього, храм, випадкову всено́щну, чи́нно-мирно, але дивноʼмовою літу́ржить "священник", заувага "моторошної долини" замурзаних рук, якими "прихожани" з-під землі й видирались.

Вте́чу.

Бо Полісся, як Зона — ще і про вте́чу: в джунглі спокою від навали внутрішніх ворогів.
Вте́чу як повернення в ло́но Прама́тері: до етногене́зу іскри́ в окро́пі першобульо́ну 
з болі́т.

***

Ягуа́ри на уламках замо́шених статуй.

Гнізда у вежах лісництв, вовча́та в підвалах, рої́ здича́вілих бджіл у автобусах та церквах.

Мірою занурення в темряву серця-боло́та руїни давнішають, більшають хижаки. 

"Лютый зверь" Мономаха був реліктовим левом. Кажуть, тинився й після Богдана, але то вже занадто. Та Мономах певен в "Повчаннях"  "...лютый зверь вскочил мне на бедра и с коня повалил". 

Люти — то леви, "liūtas" досі в литовців. Потім, новгородці "лютами" кликали рись. Полювання скіфів на лева, леопарди зі скіфських прикрас, левʼячі килими Ольвії і накидки, кістки з-під Дніпра та Черкас. За Сене́ки, Христа́ і Трая́на левові було добре на кручах.

Кажуть і про каспійського тигра в битві із князем. Водився да́леко, але дале́ко й ходив. Вискочив прямо з порталу висихання Ара́лу. З реліктів релікт: "останній каспійський", лихоманка-шуканка, як Тасманського вовка, ну і сцена Коппо́ли з "мото́ркою" по дорозі до серця пітьми́.

Можна в джунглі ще па́рдуса зі звіринця. На ягуара іʼсхо́ж: князівські екзо́ти, фрески в Софії, сталі порівняння "аки па́рдус легко ходя́". Теж релікти: у "пля́шкове горлечко" вижило двоє.

Колекція out-of-place artifacts із Могікан — оберненість ў минуле. 

Полісся про те.

***

“Лют” звучить ну як "лютововк", Хумбаба, Не́ссі чи Мо́келе-Мбембе: "релі́ктовий" зауропод — пізній Африки міф, коли зʼясувалось, що джунглі без пірамід: лише колоністи і рабство.

Та пустим святʼмісце incognita не буває: ненахо́д, розчару́нок, заміще́ння —діноманія у надії, що джунглі бодай фауну-флору реліктові бережуть.

Відсування до країв ойкумени по мірі розвідки диску: кентаври крайʼкарти, Сцилла-Харибда, стовпи Геркулеса, Азори, в Новій Швабії бази СС, фільм "Чужий". Глобус відкрили — міфам стало ні́деньки жити. От і закинув іх ў Антарктиду Лавкрафт.

Сюди ж Припʼять першоʼконтакту: схильність уяви-і-памʼяті ши́рити незвіданий простір.

Нескінченне розширення. Як інфляція Всесвіту. Імперська природа уяви.

Мокеле-Мбембе, Африка, "пробки"-шоломи, пізній період,

Ніл не витікаʼ із птолемеєвих гір, 

ані́ тобі Ельдорадо,

і розгублений Лівінгстон на африканському ринку сидить.

Мить розвіяння останнього 

античного міфу. 

Вицвітання пориву.

Розчарування.

Заміщення. 

Мокеле-Мбембе — залишки incognita Африки після Конрада. Тубільці описують завше́ близько до Не́ссі — довгошиєчка-заўропод.

"Мезозойські релікти" — деформація давнього уявлення про вимерлих там носорогів. Памʼять лишилася, розрослась. Ну, або суміш жирафи та гі́ппо, народження гібриду, за́родок, міфотвір.

Рівень чарів неспівмірʼ "більший" поряд з каспійським чи лю́том. "Аж динозавр". Та обмаль "лиш лева" і вчить цінувати: придивлятись, копатись, знайти.

***

Розставляю великих котячих крайʼкарти: каріати́дні Дерева Життя на мапах ацтеків, монстри краями — анімістичні Атланти.

Лю́т, тигр, па́рдус, 

і рись — символ відшибу Полісся.

В лісах "аж до Новгорода" функція образу — лев, Мезоамерики ягуар. 

Тотем альфача, alter ego шамана, трансгресія між тваринами і людьми. "Бути ягуаром" — Ланістером від майя.  Вести війну — "ширити ягуарову шкуру". 

Або "накинути шкуру рисі на земний диск" у міфоʼПоліссі без меліорацій, експедицій, а́томки і каналів: де тільки джунглі, неври, милоградці

і рись.

***

Полісся "береже" архаїку у фрагментах опалої після Полині фрески говірок, в блискучих уламках минулого назв струмків, рік.

Архіпелаг моря-болота сповільнює і консервує, налаштовує космологію, береже уявлення ў стані архе́. Чує луну решти болотяних міфологій: дзеркало неба в воді, "два неба" — незʼоране поле під вигадки про "небесне болото" і пантеон. Акт творення, розділ Хао́су з першоболо́та на земне і небесне.

Зорі, як душі померлих, міфи суданської трясовини про очерет, ріст якого і відділив небо. Рослинна праформа Атлантів.

Легіонери Нерона ті трясовини ще пле́сом застали. Нині Судд повторив долю Ара́лу. Портал висихання, релікт.

На Поліссі замість очерету — рогіз, на вільному суржику часто "камиш" — пограниччя між водою і сушею, стан переходу. "Дерево" Життя, яко підпори небес крайʼкарти ацтеків, флористичні  версії каріати́д, і морських монстрів з карт Темних Віків, і всього, що у пізніших архітектурах й тримаʼ небо.

То як звучатиме першоміф?

Абзу і Тіамат вічно бродили першоболотом 

і там, де ступали, виріс камиш 

такий височезний, 

що собою підпирав небо, 

з першоʼхаосу

розділив болото на небесне й земне.

І жили ми в злагоді Золотої Доби, аж поки не прийшли ті, хто ширили світом шкуру Великої Рисі, спраглі в неї закутати світ.

***

Про́стір Зони — не двовимірне рядно сукупної площі, а прозорий наповнювач, сонячний віск тиші, мапа відтисків рельєфу-та-явищ, з яких міфогео й складається.

І сходи́вши Зону всю́, ра́зом її й відчуваєш, не тре́ навіть очей закривати. І (з)міни теж відчуваєш: деформації наповнювача, восковий зліпок надпису на постаменті азорської статуї, тільки тут літери можна ще прочитати, скласти в слова, в них же і провалитися.

І слова ці про єднання, приналежність та прийняття себе невід'ємною часткою землі як стихії, коли не ти влаштовуєш Зону в себе, а сам ў неї влаштовуєшся. 

На́й навіть з мі́нами.

На згу́сле від сонцеʼстопної тиші повітря міни впливають страше́нно: білі діри поліського космосу, крихітні гравіʼаномалії не притягання дір чорних — антонімічного виштовхування.

Спершуʼповернення, допо́ки не подолано мінний барʼєр страху, всі вони водночаʼ зʼусібіч іштовхають аж ціпенієш, завмираєш навіть в уявній мандрівці не знаючи, куди і ступити.

Наявність деформує. Зона й досі архіпелаг, але замість острівців — мі́ни. 

"До'двацать'друʼого" про́стір був єдним і, загрузаючи ў трясовині, я відчував Зону всю, наче дивився на простору галявину.

Знéслася низинá і перетворилася в пла́то, звисочілася ізвідтіль бачиш все й усе відчуваєш, найʼна стоїш по коліно в

болоті, а над тобою нависа́ ЛЕП і хащі́: дивишся крізь і про те, як про серцебиття, забуваєш.

(З)міни деформували і Припʼять. Глушину́, навколо моєї квартири по вулиці Лесі Українки номер ∞, номер infinity.

Єдиний мікро-міфо район-регіон, який уява-і-пам'ять вичленовують ў місті. І "джунглі на Лесі" виокремити складніше за "Тёмный лес", "Желє́зка" чи "Архіпелаг лісництв", бо місто сто тисяч разів нанесене на внутрішню карту. Уява дрімає в дослідженому про́сторі.

"Джунглі на Лесі" того і зʼявились: забудова щільна, клонована, без ліхтаря можна і заблукати. Я зауважив, що пам'ятаю там не все-все, а девʼяносто відсотків, якраз аби спрацював ефект останніх плям terra incognita і запустився процес домальовування, концептуалізації нерозвіданого, його гіперболізації: нарощення, клонування радянських девятиповерхівок серії 121-60-25, їх вегетативного розмноження з десятків — до сотень і тисяч.

"Джунглі на Лесі" — єдине місце ў Прип'яті, де я почувався "загубленим" і на початку "двадцятих". Старанно залишав район не вивченим до кінця, але постійно заривався — фіксувати, як фіолетові плямки terra incognita набруньковуються, набрякають, розростаються і наповзають на мене, загоратючи у незвідане зовсім.

"Джунглі на Лесі" — фінальний пункт і водночас вічність, де ми розчиняємось. В усіх її "Стояла і слухала весну", "До тебе, Україно, наша бездольная мати, Струна моя перша озветься. І буде струна урочисто і тихо лунати, І пісня від серця поллється", з квартири по вулиці Лесі Українки ∞, по вулиці Лесі Українки infinity.

***

Це більше за міфогео одного́ лиш Полісся, бо описи руїн — магістральна нитка, пов'язуюча нашу землю від свідчення Плано Карпіні про те, що після монгольської навали від Києва залишилося двісті хат навколо Софії, до кінохронік аварії на ЧАЕС і панорам тро́щі, які в сірих зонах ще довго стоятимуть по війні, як Фамагу́ста на Кіпрі.

Історія руїн лише починається, як би мені не хотілося бути автором епілогу.

Все це більше Полісся, тож азорська статуя з одного краю ойкумени мігрує в найʼглушину серця на інший, а “лют” Мономаха — обрамляє підписом "hic sunt leones".

Давньоруська капличка доєднує еру, звідки з джунглями проросли руїни, якими свідки пізніших епох так захоплювались. Активізує навіть не давньоруський шар, а веде до описів старокиївських руїн зі свідчень усіх цих інженерів, вселенських патріархів і випадкових францисканських монахів, описуючих край гіркої знедолі аби відразу по то́му нахвалити контраст величних каме́нів таких давніх, що в голові не вкладається, як вони тут опинились.

Ці спогади і є нашою Артуріаною: руїни прадавнього, величнішого, більшого за те, що довго було потім.

За Богдана "Золоті" зберегли ще склепіння: символ давнини, промовистіший за акведуки. Півтораʼста років тому ворота остаточно перетворились на груду. Ці два малюнки надихнули мене декаду фіксувати спадання поліських фресок.

Та руїни мовчать. Склепіння не вміють говорити, за них говорить вітер і шелестіння трави, тож дивлячись на ліс із вікна квартири по вулиці Лесі Українки ∞ так просто забути про біль цієї землі, голосіння минулого, натовпи духів.

Гіркий голос Полині вже прозвучав у письмі Алексієвич, а голоси духів — линуть з томів етнографічних експедицій, тисяч сторінок архаїчних суфіксів, редукованих закінчень і слів, якими минуле до нас завжди говорило. 

Та я знайшов дещо з бібліотеки універсального болю ў історії Мезоамерики, висихання джунглів якої в мою паломницьку карту вписане давно-і-навічно.

Товсті монографії історії ацтеків не передають болю втрати... але є один текст, за силою-глибиною суголосний космосові передсмертного крику, стражданнь із наддовгим хвостом комети відходу в обійми вічності та всеприйняття власного краху. 

Це робота пронизливого Гюстава Ле Клезіо, який прожив у центральноамериканській глушині достатньо аби відкрити портал під назвою "Праздник заклятий", передавши біль Мезоамерики, взявши читача за руку і провівши крізь писемні джерела, як "завещания целого народа" і "попытки остановить время и спасти память, готовую растаять бесследно". Він дарує ключі до скринь із заповітами, точʼ Мілан Кундера, який в "Нарушенные завещания" підказав коди прочитання Рабле, Сервантеса, Рушді, Кафки.

Спершу нота Ле Клезіо здається зависокою, та спів його ллється зі співпричастності болю, на залишках якого він провів вічність аби розказати, як маніфести болю творилися:

"В тишы монастырей у разрушенной столицы ... бывшие писцы древнего бога Уицилопочтли и выжившие знатные старики, придворные Моктесумы, собрались под защитой францисканца Бернардино де Саагуна, воздать долг памяти исчезнувшим поколениям.

Правда, в картине прошлого зияли провалы, заполнять их приходилось фрагментами мифа: преданиями о славном былом, к которым приложили руку величайшие поэты и музыканты. Возник миф о золотом веке, где царила гармония меж людьми и правили всемогущие боги.

Эти мифы Бернардино де Саагун закрепляет на бумаге, под его надзором создается корпус манускриптов, из которого и составится «Флорентийский кодекс»; истории, легенды, ги́мны, описания танцев, ритуалов, костюмов, племенных отличий, воспроизведение старинных карт, торговые пути по воде и по суше; моральные наставления, рецепты, заклинания, любовная лирика и загадки.

Лихорадочно спеша, создатели «кодекса» излагают историю древней Америки на больших, сложенных в несколько раз листах сделанной из сизаля бумаги, — способ, к которому они привыкли в старинных храмах. Теперь они торопятся рассказать, что знают словно веря, что, несмотря на поражение, будущее все-таки принадлежит им и необходимо посредством книг приобщить поколения после к хранящимся в их памяти сокровищам."

І чим глибше я пірнаю в Полісся, тим стійкішає враження, що пишу "Флорентійський кодекс", медитуючи подовгу, поспішаю декади — вхопити спадання фресок і запамʼятати криві боліт-берегів — висихаючі портали дзеркал у минуле: страшуся не встигну, щось упустив поки життя, з його принадами, пролітало кометою, а я все збирав пульсації зникання Полісся і носився з ними у наплічній торбі, наче поспішав на барахолку абсолютних форм колективного та індивідуального болю.

Я й сам почуваюся індіанцем літератури супроти наступу проактивних і правильних. Із жахом усвідомив, що зникаю і голос мій перестає бути чутóмим, наче я привид з роману Каса́реса, поліський дух предків, якому на дзя́ди біля святстолу ставили глечик із їжею, на 26 квітня.

І не важливо, персональний це "Кодекс" чи кардіограма Полісся — це історія про руїни на всіх рівнях, бо руїни — то про мою душу.

Історія про голоси вітру поміж надгризених часом кам'яних і́кол та їх парадоксальний маґнетизм, тож я вертаюся до джерел, які збагатять досвід персональних першоʼконтактів із Прип'яттю, щоʼїх згадуватимуть сотні років, аж поки в Дубаю не закінчиться нафта і він не завмре по пояс у золотавих заметах, повзучі хвилі дюн точитимуть його тілеса́ й картини звідти — замістять джунглі по вулиці Лесі Українки.

Це про контакт із величним серденьком Іншого, на який азорська статуя насправді й показувала, контакт з ритмами биття сотен тисяч індіанських сердець, з таким захватом описаний кортесівцем Діасом дель Кастільо:

"...і коли ми побачили пряму й рівну дорогу до столиці Мексики, ми були вражені і сказали, то чари з легенди про Амадіс, через великі вежі та піраміди й будівлі, що піднімаються із води, всі з каменю. І деякі з нас навіть питали, чи не сон це?"

Ці свідчення промовляють універсальною мовою першоʼконтакту і мова ця — однакова для Прип'яті та мезоамерики, бо тектоніка першоʼконтакту потужна не тому, що мова про закинуте, а тому, що вона про незві́дане, зна́чиме і вели́чне.

***

Зустріч зі столицею ацтеків близька́ припʼятським першоʼконтактам по формі, але піком суголо́сся форми-і-суті є момент, коли Ернандо де Со́то в 1540 році проходить поселення міссісіпської культури, спустошені епідеміями.

За стриманим "багато закинутих сіл" ў експедиційних щоденниках — сюрреальність надʼдовгих вулиць протоміст і нависаючі хребти земляни́х пірамід з ха́тами на вершинах: всередині ані душі, руїни свіжі... де всі?

Про що думали іспанці тоді? Чи перепитували про сон? Сторожко прислухалися до голосі́ння духів? Страшилися закинутого, як я нічної Прип'яті -надцять років тому, вперше крізь місто ущелиною проспекту між скель висоток, що й стали довжеле́зним мостом через Теско́ко, який із таким захватом описав Діас дель Кастільо.

Що відчували іспанці, повертаючись на згарище Буенос-Айресу — перезаснувати його. Який різновид екстазу переповнював їх у момент проголошення Acta de fundación de Buenos Aires на руїнах тридцять дев'ять років закинутої фортеці "Богоматір Свята Марія Доброго Повітря"? Які легенди вони згадували, вертаючись в бухту "Солодке Море"? 

Acta de fundación промовляє глибоко релігійною мовою урочистості співпричастя:

"В ім'я Пресвятої Трійці, Отця і Сина, і Святого Духа... і всіх святих небесного двору, я Хуан Гарсіа Гарай, заступник губернатора і генерал-капітан, а також головний суддя та шериф у провінціях... від імені королівської величності дона Феліпе, нашого пана, сьогодні субота... одинадцятий день місяця червня року народження Господа нашого Ісуса Христа, тисяча п'ятсот вісімдесятого року, перебуваючи в порту Санта-Марія-де-Буенос-Айрес, що в провінції Ріо-де-ла-Плата, під назвою Нова Віскайя, я заснував місто в згаданому місці та порту, кажу, що я створюю місто в цій частині вважаючи, що це найкраще, що я досі знайшов...".

І як віддалитись до діора́м-панорам та наддовгих дистанцій: Теночтитлани, Б.Айреси й Прип'яті цікаві зародженням / післясмерттям, коли серед зикуратів, радянських висоток та земляних на́сипів-пірамід лунає скрип підвісних мостів і наростають треле́ні пташиного співу. 

Ритмічні наро́дження-смерті, пульсації розливів Ти́гру-Євфра́ту означаючі урожай-і-життя, тиша руїн у фази між спалахами.

Перша смерть Буенос-Айреса типова: колоністів перебили індіанці, вцілілим довелося тікати аж в Асунсьйон і спогади про життя форту Добре Повітря та сповнену мук втечу залишив німецький найманець Ульріко Шмідль. Ось же вони, рядки заснування-народження: "Там ми побудували місто під назвою Буенос-Айрес, по-німецьки – gueter windt (хороший вітер)", "...із земляною стіною заввишки близько половини списа навколо, а всередині міцний дім для полководця, стіна міста близько трьох футів завширшки...", "...індіанці з великою силою напали на місто... одні штурмували, інші пускали вогняні стріли в соломʼяноʼда́ші будинки..."

"...в цій мандрівці нам довелось постраждати, я описав це якомога коротше", "нема іншого виходу, як закликати Всемогутнього Господа нашого, щоб Він помилував нас і врятував. І саме в ту мить наш корабель розлетівся на сто тисяч частин, і вони потонули..."

Гарячий документ-побратим оголошення 1986 року: "Внимание, внимание! Уважаемые товарищи! Городской совет народных депутатов сообщает, что в связи с аварией на Чернобыльской атомной электростанции в городе Припяти складывается неблагоприятная радиационная обстановка. Партийными и советскими органами..."

Колоністи протрималися кілька років і свідчення вище — чи не єдині про добу заснування та першої смерті міста.

"Після ми були змушені пройти десять миль пішки. Втратили весь одяг і провіант на кораблі, довелося задовольнятися корінням та ягодами... наш капітан в Бонас-Айерс дуже сумував, бо вважав, що ми загинули. Він наказав відслужити за нас меси. І коли ми прибули... коли всі люди зібралися... наказав підготувати човни, зібрав усіх людей, спалив великі кораблі та зарезервував кораблі маленькі і продуктовий склад, а потім ми попливли вгору за течією річки Парнау."

Привиди. Тіні ў присмерках приреченого міста, духи за яких відслужили посмертні ў човнах вверх по ріці забуття аби форт "Хороше Повітря" простояв закинутий сорок припʼятських років. І жодного значення, мова про атомоград, мегаполіс ацтеків чи крихітний форт ў серці пітьми, бо йдеться про місто яко алтар і Acta de fundación de Buenos Aires я читаю посвяченням церковного престолу та храмоʼзасно́вою.

Як село біля Боже́нки, "двісті хат" Плано Карпіні під Святою Софією після монголів чи Прип'ять супутником при ЧАЕС — храмі бога вогню, просто бог злим виявився, от і храм довелось запечатати.

***

"Уважаемые товарищи! Городской совет народных депутатов" і "спалив великі кораблі й ми попливли вгору за течією річки Парнау", — документи одного порядку і працюють в синергії, та вони — а́верс і ефект неповний без ширших свідчень контакту з закинутим, які доповнять наші обійми із Прип'яттю. І тут неможливо оминути рукопис 512, повна назва якого "Історична реляція про невідоме і велике поселення, найдавніше, без мешканців, відкрите в рік 1753".

Авантюристи впали на хвіст старій легенді про "конкістадорські срібні родовища" з ери Піссарро, легенди про які за Вольтера до Ельдорадо розрослись. І от, бразилʼя́ни бандейра́нти, зари́лися в Материк.

Колоніали там і за Наполеона жартома сеʼназивали "Адміністрація узбережжя": трохи далі в ліс і ніхто толком не знаʼ, що там? Був чоловік, якраз після Кортеса, й собі шукав Ельдорадо, проплив Амазонку, але то визначне, як Армстронг.

Сталий міфосюжет: табір, побачили білого оленя, погналися за вечерею, вперлися в старе́зної доро́ги хащі́, розчистили, а там — вхід у cередніх розмірів місто з будинками "с фасадами из резного и уже почерневшего камня". 

Навіть як вигадка, структура першоʼконтакту важить як зліпок епохи: "мы решились войти с оружием в поселение на рассвете, не было никого, кто бы вышел навстречу нам помешать ... мы не нашли иной дороги, вход лежит через три высокие арки, в середине, наибольшая; на ней различили буквы, кои не смогли быть скопированы из-за большой высоты."

"...мы изумились, что поселение оставлено, не найдя при верном усердии кого-либо, кто бы поведал об этом скорбном чуде, чье это было поселение, ясно показывающее в своих развалинах облик и величие, кои, верно, имело, и сколь оно было многолюдно и богато в те века, когда процветало; сегодня же в нем обитают ласточки, летучие мыши, крысы и лисицы, каковые, кормясь многочисленным поголовьем кур и уток, делаются больше, чем легавая собака".

"Мы обошли с немалым страхом дома, не найдя и следов утвари, мебели, по коих использованию могли бы узнать о жителях; все дома темны внутри и едва имеют скудный свет, и, так как они сводчатые, отражалось эхо тех, кто говорил, и сами голоса пугали".

"Летучих мышей было столько, что они неистово шумя, бросались на лица; на главном портике улицы фигура в барельефе, вырезанная из того же камня и обнаженная от пояса к верху, увенчанная лавром; безбородый юноша, с поперечной перевязью и нижней юбкой вокруг талии; под щитом фигуры есть буквы, стершиеся от времени". "...мы оказались на площади правильной формы, в середине колонна черного камня величины необыкновенной, а на ней статуя человека, с одною рукой на левом боку и правою простёртой, показывающей указательным пальцем на Северный Полюс; углами оной площади по Обелиску, в подражание тем, что использовали Римляне, однако некоторые уже повреждены и разбиты, словно пораженные молниями."

Місце для доєднавчого жарту про це ж колонія, на яку показував азорський Баа́л Хаммо́н, більш за все — вигадка, перебільшення. Писалося скоро по Геракула́нума казковому-випадковому відкриттю: ефект, вплив, грандіозність. Автор арки-колони й додумав або прикрасив байки про місце в тій глушині, де скелі і правда нагадують уламки "величних руїн", а наскельні малюнки послужили прообразом замальовки "фінікійських письмен" з рукопису.

Ну або Персі Фо́ссет помер не дарма́ і щось таки́ знав Баа́л Хаммо́н на Азо́рах.

***

Я повертаюся до магнетизму "Праздник заклятий" Гюстава Ле Клезіо, центиальним моментом якого є з хроніки "Описанння Мічіокана" і "обретение" міста в первинному сенсі алтаря:

"Чичимеки углубились в лес и внезапно перед ними открылся город со множеством храмов, ранее являвшийся им в божественном откровении. 

Они нарекли его "Основание храмов"; таинственное место, где в беспорядке навалены огромные валуны. 

Затерянное в лесу городище свидетельствовало о близости богов, ведь, "говорят предания, бог преисподней собрал воедино эти скалы, как фундамент для возведения храмов". 

Воины поднялись по течению одного из ручьев, словно во сне, им открылся ландшафт, казалось изначально ждавший только их.  "И они говорили друг другу: "Иди сюда — вот место, которое наши боги называют "На каменистом берегу Пацкуаро". Посмотрите, каково оно". 

Невольно приходит на ум таинственный Артурианский лес. Чичимеки с трепетом пробирались по "сумрачным и диким" зарослям, над которыми, закрывая дневной свет, высились кроны гигантских дубов, напоминавшие о мраке только сотворенного мира, а может и о тайне  прародины чичимеков — царства Ацтлан.

Мнится, что здесь, среди хаоса камней, в лесном сумраке, на плечи чичимеков впервые лег груз грядущей судьбы: из земли поднимались будущие храмы, дома еще не существующего города, а может, уже начинали мерещиться и первые монументы завоевателей-христиан. 

Продвинувшись вглубь леса, воины обнаружили место, явно предназначенное верховному божеству Курикавери, — тут они поняли, что пора остановиться, ибо достигнута точка магического центра мира. Почивший правитель провозглашал, что в этом месте, и ни в каком ином, находились Врата, через которые боги спускались на землю и поднимались обратно на небеса.

Это, вероятно, самое поэтичное и волнующее событие в истории завоевания Мичоакана. И одно из самых важных. Именно там рождается империя, оттуда она черпает веру в свою богоизбранность. 

С этого момента наводящие страх воины-чичимеки перестают быть кучкой искателей приключений и становятся избранным народом, а их главари — царями и военачальниками, получившими от самих богов весть о высоком предназначении."

Всі ці формулювання, так  мені близькі після років дослідження Зони, виявилися універсальними, як місто-алтар і відчуття першоконтакту, хай це Теночтитлан, кургани міссісіпської культури чи Прип'ять: "Ландшафт, казалось изначально ждавший только их", "кроны гигантских дубов, напоминавшие о мраке только что сотворенного мира", «гигантские каменные глыбы", "словно еще не обработанные идолы"», — метатеги історії не "про закинуте", а про комплекс відчуттів, який останні шістсот років обростає атрибутами повноціного архе́ сюжету “зустріч з минулим” — нового сюжету, Борхесе.

Згадка Ле Клезіо про валуни, які "бог преисподней собрал воедино... как фундамент для храмов в честь старших богов" ли́не-лунає римою і пере́гуком до валунів геологічного заказника "Камінне село" на Житомирщині, навколо якого багато безпідставних і таких само яскравих теорій про залишки реліктових гір таких давніх, що їх зане́сло землею аж поки льодовик, відступаючи на північ, не зчесав ґрунт і вершини гір показалися з-під землі. Моїм милогра́дцям поліських джунглів навіть не доведеться да́леко йти́.

І міфокарта ця залишиться текстом: вузликове письмо суʼпроти абетки, періпли облапування берега й маршрутна історія ацтецьких карт проти генштабу і топо. Мапа, яку треʼ читати, а не "читати", путівний лист Іншого Світу, на який і показував азорський Баа́л.

В ацтеків часто причина карти — демаркація, терит.суперечки. Якось я ката́в ў Чорнобиль із оператором: він чомусь ізняв, як я справляю малу нужду біля Припʼяті. Я сказав — то найкращі кадри з поїздки. Не знаю, чи зрозумів він, чому. Після творення світу його треʼ ритуально виміряти, провести обряд упорядковання — перевести з хаóсу ў форму-фазу освоєння.

"Оформляндія" була творенням, "Міфогеографія" — означення, антична міфологія Зони, періпл, уживаючий андрофагів, фінікійців, давньоруську архітектуру, реліктових котячих і деталей все більшає, аж поки нам не підмигне Бо́сх.

***

Висиха́ння — спільний знаменник Теночтитлану, Полісся і Зони. 

Потужний символ смерті, руїна в ландшафтному вимірі, вира́зніша за еро́зію ка́менів і опадання фресок.

І Теночтитлан в списку не через солодку парочку — подвійну зоряну систему Полісся-Мезоамерика. Осушення 

 Тескоко — символ остаточного зникання Америки, яку знищили конкістадори, як меліорація СРСР — поховала амазонське Полісся.

І це не особливість Росії чи Мексики, а симптом часу, коли на слуху були масштабні інфраструктурні проекти: планування Панамського каналу і будівництво Суецького — задачі-вторгнення в саму́ Природу.

Іскру натхнення зародили конкістадори, найʼна і пі́зні. 

Експедиція Наполеона і фундаментальна Description de l'Égypte 1809-го року за підсумком — спричинили не лише єгиптоманію, а й зацікавили уряди масштабними гідропроектами. Французи описали не лише старожитності, а й мережу колись судоплавних каналів, закинутих через трансгресію Нілу.

Наполеон доволі скупий і в щоденниках згадує, що відправив інженерів оглядати Суецький: "визначити лінію, по якій прокласти водний шлях, що з’єднає Ніл і Червоне море. Він колись існував, я знайшов його сліди в кількох точках". 

Description de l'Égypte ж — містить емоції контакту з ви́сохлим, та вже не в формі пієте́тів рукопису 512 чи екста́тики "обретения" Мічіока́на, бо Description... — продукт енциклопедизму доби Просвітництва і вже систематизує світ:

"За оброблюваною рівниною, земля піщана і здіймається до вапнякових гір, які зʼобабіч межують із обрієм. В Аравійському хребті початок долини, як кажуть, до Червоного моря. 

Есне більше не зрошується розливами Нілу, але на півночі є кілька садів. Ці беззаперечні свідки родючості та навколишньої необробленості є разючим контрастом і доводять, як легко зберегти плодючість провінції, якби існував стародавній канал, гирло якого над містом, сліди якого в сільській місцевості: відновлення матиме велику перевагу, але байдужість місцевих — надзвичайна. 

Замість спробувати повернути родючість, вони обробляють низину, зрошувану розливами річки. Ця еміграція знелюднює країну, а засоби боротьби зі злом зменшуються по мірі того, як зло — збільшує руйнівні наслідки."

Масштабна іригація Російської Імперії і осушення Тескоко — еволюція схильності доби Просвітництва до окантовки, перетворення трактів Середньовіччя в акуратні доріжки. Росіяни любили французьку, читали Description de l'Égypte й тим надихалися, от і завіта́ли на Полісся з експедицією у 1873–1898.

Цеглиноподібний “Очерк работ Западной экспедиции по осушению болот” за підсумками — використовує щодо Полісся вже не розмиті геродотівські "неври та андрофаги" і не міфогео Русі "леса непроходимые древляне поганцы", а ємну ландшафтну характеристику:

"…в общем виде Полесье представляет обширную равнину, как бы дно гигантского плоскодо́нного сосуда с приподнятыми краями”.

Одне з перших свідченнь усвідомлення регіону не "Тёмным лесом", аморфною плямою джунглів terra incognita, а дослідженого регіону, хайʼна часом записки очільника і нагадують конкістадорські щоденники.

“Очерк...” і  експедиція наслідують Description de l'Égypte, та водночаʼ — це безцінний документ про Полісся до вторгнення механістичних і атомних щупальців колонізації. 

Осушення Тескоко й поліських боліт спільнокореневі, знаменуючі відхід історіі помиранням ландшафту в страхітливій формі усихання: не просто смерті, а "згасання" і повільного зникнення.

Географічний відповідник агонії.

Тож не символічне закриття ЧАЕС поворотом "ключа від станції", а висихання охолоджувача найкраще символізує помирання "старої-доброї" Зони і є промовистим, розтягненим на роки́, свідченням провалу атомної колонізації Полісся.

В 2014 я писав про останні побачення з озером: "То прощання зі Старою Зоною. Я турбувався, що не встигну і ностальгія — буде присмучена прикрим невсти́гом, невдачею. Тож коли Став осушать – не перейматимусь, бо мав час і нагоду запам’ятати, закарбувати, озна́чити".

Охолоджувач для паломників сакральний, як валуни для чічімеків, от я і писав його імʼя з великої. Після усихання приходив засвідчити зміну, принципово пару разів перейшов дном набираючи у кросівки дрейсе́нів, але ніколи не прокладав регулярні маршрути, бо ставився до місця так, наче там "велика вода".

Я й до́сі так ставлюсь.

І на болото дивлюсь, як на су́шу. 

Перехо́джу напроло́м трясови́ну, бо "дороги – це топографічний конструкт, нав'язаний імперською картографією". 

Розмикаю сітку маршрутів і осуцільнюю ландшафт. Тяглість — ключ до поліського континуу́му помирання, висихання і зникнення.

Висиха́ння символічне, бо зника́ння болота-й-води — це буквальний відступ усепричи́н, обумовивших ізоляцію, консервацію, реліктиза́цію Полісся — капсули часу.

***

Геродо́тове Море — ключова для розуміння Полісся водойма: льодовиковий релікт, проіснувавший до пізнього Середньовіччя на картах.

Поліські болота — просто його залишки.

"Тысячелетия отделяют нас от эпохи, когда долина Припяти, Пинское Полесье, было залито водою, – морем Геродота, страною вод и туманов, как ее называет Дарий Гистасп в походе на скифов", — писав у 1882 А́дам Кі́ркор. 

Автор “Очерк работ Западной экспедиции...1873–1898” залишки моря заста́в, зауваживши, що “разливы рек занимают огромные пространства и иногда держаться до осени".

То потім вже налітали хвилі меліораціі та інфраструктур мирного атому і вода — відступила ў муках.

Я застав останній її спалах, навіть не за повеней у СРСР, а ў водопілля 2013-го: взимку намело аж Саркофагу секція завалилась і аби дійти від села до села, я витрачав години по пояс в заметах. Весною вавилонськи все затопило, блискучі розливи врізались в пам'ять і я докопався до Геродотового моря. Мені важив останній його вияв, як світло давно зниклих зірок, що ми зараз їх бачимо. 

Десять років тому я писав те прямо із дна пересохлого охолоджувача: 

"Ми якраз на його березі. Онʼдо іржаві якоря із землі. Скидайте рюкзаки, пошукаємо рештки човнів" "Бачили Полісся на ранньомодерних гравюрах? Країна на березі великої води. Північна Венеція на бамбукових палях крайʼокеану. І океан той ў глибину сягав підземного царства, а морські чудовиська – лизали шершавими язиками стопи паломників. Який Геродот? Триста років тому просвітники писали, що тут не вимерли ще виверни. Вони й досі не вимерли – так що обережніше, ми на відкритій місцевості. 

Боплан теж писав про море: у сиву давнину підступало до Святої Софії. Писав про якорі ў полях за сто кеме́ на схід. І не просто ж так. Чули, кажу, про Каспійську трансгре́сію?"

Та море пішло, наостанок кривляючись у анти-формі рукотворного охолоджувача: структурного елементу ритуального комплексу Храму Вогню, де ЧАЕС — це алтар, а Прип'ять — село навколо тої каплички.

Завтра в Київську греблю може прилетіти пара "Кинджалів", нам явиться Боженка, а ще одна велична водойма —  "відступить" на очах, ніби це Антибіблія, де всі з ранку до ночі об'їдаються забороненими плодами і бог їх за це винагороджує, замість потопу вода "відступає" внаслідок антропогенного впливу, а бог навіть не помер... просто обезсилив і долучився до вакханалії. Де замість Вавилонського стовпотворення — AI-сингулярність з перекладом і на льоту розпізнанням документів португальською  — тріумф раціо над есхатоло́гією ў розпал біблейних масштабів війни́.

Теско́ко і охолоджувач були енерго-основою: озеро годувало ацтеків, став — охолоджував атомну. Релікти льодовика — стали основою поліських боліт, що спровокували ізоляцію, законсервували мову, обумовлювали прийняття долено́сних і навіть гуннів змусили себе оминати. Ізолювали так, що поліщуків і за Гумбольтда описували, як неконтактних:

“Отделенные от соседних уездов широкой сетью рек и приток, окруженные непроходимыми лесами, пинчуки почти всю свою жизнь не выходят из заколдованного водного лабиринта и, засев в чернозёмных клейких болотах, ведут обособленную жизнь, без связей не только с городами и местечками, но и со своим Пинском. 

Появление пинчука в другом уе́зде, особенно в Минске, большая редкость. На пинча́нина смотрят как на замо́рского гостя, народ сбегается на площадь посмотреть на необычайное зрелище. Даже разговор его не похож на других жителей губернии."

"На шее множество лент, янтарных украшений, ра́ковых глаз, медных и серебряных монет, бус и стекля́руса. Верхняя одежда из синего или бу́рого сукна самых оригинальных узоров. Вместо платья – цветной суко́нный андара́к, окаймленный ленточками. На руках всегда много перстней”.

Це "поява індіанця" і як замість андара́ку — накинути ягуа́рову шкуру, вилитий амазонський шаман вийшов до фазе́нди зміняти плоди на брязкальця.

Глобалізація-меліорація, атеїзація-електрифікація дісталися і туди: зникли пінчуки-амазо́ни, зникло Полісся імперської експедиції і Геродотове море, останній спалах якого я застав у 2013, а смерть охолоджувача — спостерігав до останнього подиху.

Та лиш висихання не здатне передати континуум помирання-зникання, згасання-і-спалахів та передсмертних розливів Полісся.

Вхопити один образ і все на ньому замкнути — все одно, що прирівняти правильний 65537-кутник до кола, бо візуально він схожий, але є нюанс. 

Як із хаосом, що спершу здавався "безладом", а виявилось, що аномалії в обрахунках — елементи масштабніших патернів, виявлених суперкомп'ютером. І патерни лякаюче схожі ў хмароутворенні та популяційній динаміці — система, до розуміння закономірностей якої ми не дійшли, для пізнання якої треʼ застосовувати всі методи.

І аби побачити Полісся очима ягуара — треʼ досидіти там до безумства, тож пияти́ки до ска́зу в не́трях Амазонки Європи — метод пізнання хао́су аби доєднати танці його надскладного каркасу до лінійних структур систематизації і категоризації.

"Оформляндія" цим і займалася. 

Та метод — універсальний і важить вийти за межі низинної "чаші" Полісся, бо мова про роботу з ландшафтом виходячи не з його особливостей, а з видобування суті ландшафту безумством. 

Мова про Хантера Томпсона і ключову сцену роману The Curse of Lono, автора, якого мейнстрім поверхово визначає хуліганом та розвеселим бєсогоном, а насправді — все куди цікавіше.

І не через наркотики, в яких він сягнув глибини абсолюту, а бо твори його — глибоко про географію і ландшафти. Fear and Loathing in Las Vegas — пустеля. The Rum Diary — Пуерто-Ріко, суть Кентукі в "Дербі...", навіть Hell's Angels — про мотоʼосвоєння про́стору, про що Easy Rider потім і зняли.

В The Curse of Lono Томпсон, традиційно, їде у кореспондентське відрядження на Гаваїї і "за кадром" звучить звучить лайнер з Once Upon A Time In Hollywood: "А тепер момент, якого всі ви чекали..." — світлина з Джонні Сінсом у формі пожежника і ясно, які зараз почнуться пожежі та чим він їх візьметься гасити. Та за верхнім шаром дичини́ автор і ховаʼ екзистенційний жах від неуважних. Нарочита мізантропія, де чад і угар — сходи до серця міфооснови. 

Автор чудово розуміє, що торкнутися суті місця можна лиш досидівши там до безумства. І cидить: просаджує гроші, обростає ворогами і важкими наркотиками. В перші дні філігранно справившись з ред.задачею, Томпсон пірнає ў міф про Лоно: навіженого і маніакально жорстокого бога, який колись пішов, але традиційно — обіцяв повернутись і, в образі Джеймса Ку́ка, був прийнятий гавайцями з найвищими почестями.

Зрештою, автор доходить до шуко́мого сказу і стає втіленням Ло́но: гатить по суші дрючком, відколює шмат за шматом, повторюючи за богом полінезійського творення-міфу, аж поки з океану не лишаються стирчати самотні острови — проблиски розуму в морі безумства. 

Кульмінація The Curse of Lono ось, тутоньки:

"Я вылез из проклятого кресла для ловли, но эту идиотскую алюминиевую бейсбольную биту, которой они обычно добивают крупняк в десять-пятнадцать ударов, брать не стал… Я взял булаву, смел Стива с дороги и с пронзительным визгом огрел тварь с разбегу, от чего ее бросило в воду. Шестьдесят секунд в кабине стояла мертвая тишина. Они такого не ожидали. В последний раз большого марлина на Гавайях замочили самоанской булавой с короткой рукояткой лет триста назад… и смею тебя уверить, Королю Камехамехе крупно подфартило, что рыбак дал ему по башке веслом, а не этой штуковиной; мы, кажется, никогда не говорили о "Законе весла" ... Мы прибыли дикими и бушующими, Ральф. Говорят, мой крик был слышен за километр от мола… я тряс булавой, грозя пьяному мудаку Норвуду, стоящему на моле, и проклинал всех неумелых алкашей, детей блядских миссионеров, которые когда-то ступили на землю Гавайев. Люди поеживались и пятились по молу все дальше по мере нашего приближения. Они думали, я кричу на них. Никто на моле не врубался, что обращался я (на последнем издыхании голосовых связок) к Норвуду — грохот двигателя был оглушительным, мне казалось, я и сам себя еле слышал.

Я заблуждался. Меня слышали даже в баре таверны «Кона», в пятиста метрах через бухту… а для большой полуденной толпы на моле, по словам Лейлы, это звучало, как ВТОРОЕ ПРИШЕСТВИЕ ЛОНО. Я буянил 15 минут, именно столько у нас заняло, чтобы пришвартоваться.

Толпа была в ужасе, и даже Лейла притворялась, что нас не знает, когда я швырнул 7,5-килограммовую ахи в десяти метрах от нее. Она шлепнулась на бетонный мол с мерзким смаком, но никто ее не поднял и даже не проронил ни слова… они ненавидели все, что мы собой олицетворяли, и даже когда я спрыгнул на мол и принялся лупить рыбу булавой, никто не улыбнулся."

Сцена насилля над ри́биною потужніша за екстатичну зустріч чічімеків з містом богі́в. Биття булавою насправді по пірсу, острову, самій землі й це відсилка до бога-велета з Пасхи, який дебелим дрючком творив-нищив світ і так захопився, що континент під воду забив — один острів і зали́шився.

Томпсон демонструє, що від початку усвідомлював функцію: бути фактором хао́су, провокатором, виявителем особливостей укла́ду / світоу́строю / міфоосно́ви, дрімаючих за його відсутності: 

"Неприятности пошли в день, когда я поймал рыбу — или, вернее, как только я прибыл в порт, ступил на мостик «Ципочки» и принялся вопить на толпу в доке про "грязных пьяных миссионерских выродков", "лживую мразь", "обреченных овцеебов" и все такое прочее, о чем я упоминал в последнем письме.

Чего я не упомянул, так это того, что я вдобавок орал "Я – Лоно!" столь оглушительно, что слышал меня любой канак на всем побережье, от «Хилтона» до "Короля Камехамехи" — и многих такой спектакль взволновал.

Не знаю, что на меня нашло, Ральф — я не хотел этого говорить — по крайней мере, не так громко и не стольким аборигенам. Ибо люди они, как ты знаешь, суеверные, и очень серьезно относятся к своим легендам. Что понятно, когда имеешь дело с народом, который содрогается при одном упоминании о предыдущем «подпорченном» визите Лоно (М.К. — Джеймс Кук).

Неудивительно, что мое появление в бухте Кайлуа в кинг-конговском стиле в жаркий полдень весной 1981 возымело эффект. Молва пронеслась по населению в оба конца, и к сумеркам улицы в центре города заполонили люди, приезжавшие даже с Южной Точки и из долины Вайпио, чтобы собственными глазами убедиться, стоит ли верить слухам, утверждающим, что Лоно действительно вернулся в обличье здорового пьяного маньяка, который вытащил рыбу из моря голыми руками и замочил ее в доке полинезийской булавой с короткой рукояткой."

Повернення Лоно напра́вду про Месію, що виявився алкоголіком-і-придурком, як коло виявляється шістдесяти́п'яти́ти́сячп'ятсо́ттридцяти́семи́ку́тником, хао́с — неосяжно складнішим паттерном чогось більшого, а Томпсон з "угаром" — дослідником, усвідомлюючим себе фактором цього хао́су, таблеткою-виявлятором, оприявнючачем заповітного, хай навіть напо́зір таблетками в тексті об'їдається він.

***

Війна не лише генератор руїн, а й міфогеографічний прискорювач, великий адронний колайдер.

У картографії та міфоуяві terra incognita може лишатися сталою протягом епох, бойові дії сьогодні — безперервно генерують її нові версії, навіть у випадку позиційного протистояння.

Фронт насувається ураганним "туманом війни", фоновим оновленням останньої версії incognita, що породжує необхідність оперативно концептуалізувати нерозвіданий простір. 

"Туман" може нестися як завгодно швидко, але навіть тоді життєво розвідувати, називати нові позиції, окремі ділянки і новоутворені орієнтири після потужних бомбардувань, змінюючих орієнтири і навіть ландшафт.

Сталість карт минулого разюче контрастує доганянню сьогоднішніх щоʼнових версій, динамічних, як обстановка дорожнього руху на площах Каїру.

Фронтовий гумор і промовисті назви орієнтирів на війні з'явились не вчора, втім саме з появою планшетів і чатів у рядового складу відбувається "бум" персональних міфогеографій: з'явилась можливість нескінченно додавати і видаляти. І ще, планшетів багато.

Це як збільшення кількості знімків з поширенням айфонографії. Цікаво не передивитися всі знімки, а виявити раніше не оприявнені, через досі недостатню стат.вибірку, закономірності.

Для розуміння роботи процесу міфогеографування критично важливі промовисті імена мінних полів: нарочито-грайливе "садочок" – єбєйша kill zone, де все заставлено ОЗМ-ками, "розтяжками" і засипано "лєпєстками", і пройти не підірвавшись — це виграти в лотерею. 

Всі ці "анальниє дєбрі", "залупа17", "Шервудский лес", як означники небезпечного. Всі гумористичні назви точок збору, пунктів евакуації, позицій: чіпкі й барвисті "Барселона", "Тайланд" і "Мальдіви", просякнуті приреченим гумором усвідомлення розриву між бажаним та реальним... 

І нарікання ці — аналогічні процесам концептуалізації простору, які відбуваються, наприклад, в Зоні ("Тёмный лес", "бесконечное болото", "Архіпелаг лісництв"), просто війна їх пришвидшує, як протони в колайдері.

Для розуміння процесів концептуалізації простору і виявлення структурних закономірностей роботи людської уяви — це Маріанської глибини джерело, лабораторія прискорення і стат.вибірковий клондайк.

Я писав про подібне в Зоні у 2021: 

"Еволюція просторових міфів в медіа атракторі "Чорнобиль" прискорюється. Як з програмним кодом, що називають моделлю еволюції життя, надшвидкою метафорою. Перші рядки коду в Холодну війну на наших очах вибухають цифровим фонтаном сучасності etc., тому саме Зона – ідеальна лабораторія для такого дослідження, бо прискорює."

З "туманом війни", terra incognita і концептуалізацією простору на війні схоже: вони пришвидшені навіть ще. 

Нажаль, саме війна стала ідеальним середовищем для розуміння еволюціі процесів, на спостереження яких у фазі спокою довелося б витрачати роки.

***

Зненацьке будівництво Прип'яті in the middle of nowhere ніби ж має позбавити міфу, але, але, але. 

В неї дійсно мало від Ро́мула-Ре́ма, Ли́біді-Ки́я та легенд про вигнання із Ацтлану з довгою історією поневірянь та заснуванням нової домівки. 

Прип'ять — донька доленосних рішень. 

В неї більше спільного з Буенос-Айресом, Константинополем і Неомом, ніж із Овручем та Іванковом, які з'явилися "природньо" і поволі обростали лісом дерев'яних садиб та істуканами храмів.

Як Alma Roma повторив долю Риму старого, на який його висвятив імператор Констянтин Великий, так і світлодарча Прип'ять повторила долю титана Прометея, і попри прикрість долі подальшої, від світлих слів заснування мене щораз землетрусить і щораз goosebumps:

"2 лютого 1967 р.

Таємно

Центральний комітет КП України

Рада міністрів УРСР надсилає на погодження проект постанови Центрального комітету КП України і Ради міністрів Української РСР про вибір площадки для будівництва Центральноукраїнської атомної районної електростанції біля с. Копачі Чорнобильського р-ну Київської обл."

"Площадка біля с.Копачі рекомендована державною комісією, схвалена колегією Держплану УРСР і погоджена Київським обкомом КП України, Київським облвиконкомом, Міністерством сільського господарства УРСР, Міністерством енергетики і електрифікації УРСР та іншими зацікавленими організаціями. Проект постанови і довідка про вибір площадки додаються.

В. Щербіцький".

Перелік організацій — один в один з Acta de fundación de Buenos Aires 1580-го року: 

"В ім'я Пресвятої Трійці, Отця і Сина, і Святого Духа, трьох осіб і одного правдивого Бога, який живе і царює..." 

"Київським обкомом КП України, Київським облвиконкомом..." 

І підпис: "В. Щербіцький Хуан де Гарай", останній справжній конкістадор, який засновував місто у джунглях.

В додатку до акту-заснови читаємо: 

"В 1965-1966 рр. Київським відділенням Теплоелектропроекту було проведено обслідування 16 пунктів в Київській, Вінницькій і Житомирській областях з метою виявлення придатної і найбільш економічної площадки для розміщення атомної елестростанції. 

З цих 16 пунктів 15 були відхилені в зв'язку з тим, що вони не задовольняли необхідним вимогам для розміщення атомних електростанцій або не були погоджені з міністерстівами і відомствами УРСР. 

Площадка біля с.Копачі, Чорнобильського р-ну, яка рекомендована Теплопроектом і державною комісією, розташована на правому березі Прип'яті, в 12 км від м.Чорнобиль, в основному на малопродуктивних землях і відповідає вимогам водопостачання, транспорту, санітарної зони" 

"...я кажу, що я створюю місто в цій частині ... вважаючи, що це найкраще, що я досі знайшов ...", — Хуан де Гарай, 1580.

Хай це документ про заснування атомної, але Прип'ять, ЧАЕС і охолоджувач — триєдина структура Храму Вогню, й центральною частиною триптиху є саме ЧАЕС, з якого все починалося. Він, як вівтар — є суттю релігійної споруди, приміщення храму — нáдбудова, а село поряд з капличкою чи атомоград біля ЧАЕС — прѝбудова.

Центром тяжіння, зіркою, запускаючою газо-пилову хмару і формоʼплане́ття, залишається вівтар. Його засновують для ритуальних жертвоприношень. Цим атомники в Храмі Вогню і займалися: провадили складні ритуали та приносили в жертву час аби отримати божий вогонь, який не дасть племені змерзнути.

Вівтар присвячено Прометею і тут із сірої скелі панельних висоток зненацька й прориваються хризопазові жили міфу. 

Прометеєва історія архетипічна, тільки вона й змогла вкоренити молоду Прип'ять в минуле не гірше за відсилки до Трої при заснуванні Константинополя.

Першоджерельний Прометей — трикстер із циклу сюжетів про священну крадіжку заради племені. Міфооснова для СРСР близька й зрозуміла — експропріація. Та радянський Прометей вже не класичний трикстер, а революціонер і передача людям вогню знаменує нову еру, все до якої не має жодного значення. Він розриває ланцюги і закликає у "світле" майбутнє.

Технофутуристичний радянський і хтонічний поліський антагонізми зіштовхуються в колайдері міфу: "вогонь світла науки", вкупі з кампанією атеїзації, розганяє "непроглядну темряву минулого" — звичаєву архаїку "Тёмного болота", прабатьківщини слов'ян, з іскри у трясовині первинного бульону якого все й почалося. 

І Прометей подарував людям не вогонь, мова про "заборонений плід", як можливість бачити. У 2018 я писав, що Зона буде неповною без цієї історії: 

"Про рай, Едемський Сад або Парадіз (з перської "місце, оточене стіною"), оточений парканом з херувимами на вході, а в центрі — височіють дерева Пізнання і Життя. Нас вигнано з Едему за спробу пізнання (мирний атом як джерело вічної енергії), а херувимів з чорнобильської міліції — поставлено охороняти вхід, аби не дозволити в Едем повернутись."

Проект атомної колонізації і катастрофа Храму Вогню кульмінують в застиглому голосінні руїн, промовистому крикові Прометея, розтягнутому на десятиліття.  

І щораз у Зоні паломник споглядає їх унаочнений стогін, повільно стихаючий подальшим труїн обсипанням. Паломник не лише конкістадор, а й аргонавт, чуючий Прометеєві стогони по дорозі в Колхѝду.

Багато хто його згадував. У Есхіла він шляхетний, Гесіод — недолюблював, у Байрона символізує силу і фаталізм, але навіть найстрашніші тортури не здатні його змінити. Гете ж ненавидить Зевса та богів, які загрались у велич і його акцент до мене найближчий. 

Багато хто звертався до образу, але найцікавіше те зробив Тарас Шевченко. Вперше про Прометея я почув від дідуся у дитинстві. Той часто читав "Кобзар" і мені завжди подобалися ці рядки, їх екстатична, надривна сила:

"За го́рами го́ри, хмарою пови́ті,

Засіяні горем, кров'ю политі.

Споконвіку Прометея

Там орел карає,

Що день божий добрі ребра

Й серце розбиває."

Це історія про переродження, хоча Шевченкові йшлося про антиколоніальну риторику супроти дій Рос.Імперії в регіоні. І це так би й залишилось ще однією, сильною, поезією часу, але саме "Кавказ" вертає Прометея на батьківщину праміфу.

Якщо греки й не скопіювали історію з Колхѝди, то надихáлися. На Кавказі дійсно є жреці, задача яких бути на вершині гори, для зустрічі Сонця. Вони "прикуті" до скелі, яко Прометей і мають там постійно знаходитись. Їх час і страждання є жертвою, "їжею", якою Сонце годують аби воно не згасло й надалі дарувало тепло. Прамотив кавказьких народів переріс буквалізм жертвоприношення, зберігши гаряче ядро суті: жрець приносить себе (час) в "жертву" богові Сонця заради племені і має там постійно знаходитись, інакше станеться лихо. З цьогоʼбіч історія про атомників ЧАЕС, які залишилась на станції після її захоплення у 2022 — пронизана міфом.

Та історія Прип'яті була би не повною без іще одного фрагмента з поеми Шевченка:

"Розбиває, та не вип’є

Живущої крові —

Воно знову оживає

І сміється знову."

Переродження. В європейських міфах рослинність часто ходить поряд зі смертю, а камінь-антонім — відсилаʼ до невмирущості. І тому Прометей прикутий саме до скелі, тому "знову оживає. І сміється знову." 

Прип'ять унаочнює інверсію міфу і ставить з його ніг на голову: сила життя (рослинність) тут перемагає навіть богів (камінь). Ще й тому нам так подобаються пророслі крізь бетонні плити берізки — фігура, потужніша за ванлайнер Ніцше "Бог умер".

Прип'ять та її камені — розтягнутий у часі крик Прометея. Такий пронизливий, що його здатні заглушити хіба зелені діти Персефони, швидко проростаючі в нас із-під ніг.

***

Час відскочити від фундаційних актів-містозаснов, конкістадорських звітів насилля-грабунку та описів екзотичних країн експедиційними арміями — розчохлити панорамний об'єктив і глянути на діораму ізвіддаля.

Міфогеографування, приблизність усередненої карти світу, яку -надцять людей намалювало із памʼяті та меми "how americans see europe", де на всю Італію зображена піца — вияв одного й того самого: усвідомлене спрощення, блюр ажнадтої генералізації, просторова схематика і стереотипна карта світу подібна паломницьким регіонам "Джунгли на Леси", "Тёмный лес" чи "Архіпелаг лісництв" — сучасна версія песиголовців, кракенів та велетнів-тіненогів середньовічної картографії.

А мої давньоруські каплички, реліктові тигри, фінікійські статуї, індіанські міфи, вплив Description de l'Égypte на осушення Тескоко і колонізацію Полісся, останній конкістадор Вова Щербицький, схожість долі Прип'яті та першої іпостасі Буенос-Айреса, критичність семантики висихання для розуміння Амазонки Європи, Храм Вогню ЧАЕС і вівтар яко центр тяжіння, руїни як алегорія Прометеєвого крику — все це лимонно-рожевий барвистодрóм під шаром генштабівської топографії, яку варто трохи лиш надірвати, а там єбєйша вакханалія і панорамне полотно Босха довжиною в історію цивілізації, фонтануюче психопатичне графіті, курячі крильця в подарунковій металевій коробці Rafaello або ґлітчі, сюрреальні на гладенькому айфонівському gorilla glass.

Дістаючи з кишень експонати історичної кунсткамери, я не маю на меті "додати нас на античні мапи, приєднавши до західної цивілізації", не маркую простір, як держава робить це з монументами чи назвами вулиць, мова навіть не про перевинайдення Полісся яко персонального locus amoenus... йдеться про намацування історико-міфологічної транслокальності, причому не між ізольованими острівцями Амазонки Європи та Мезоамерики, а й де-інде, ніби я очманіло гасаю земним диском, невідрізнимим від кола правильним 65537-кутником і вишукую чорні плямки доречних мотивів-та-рим: спільні риси та схожі силуети кореневих систем заради миті занурення в річку уявлень, що тече таким прогнозованим руслом, наче міфи шести континентів — це палеолітичні кістяні наручі з різних частин світу, орнаменти на яких часом майже однакові; історіі творення світу і помираючого-воскресаючого бога, що повторюються в Мезоамериці, Європі і Давній Греції, ніби зикурати Месопотамії нагадуючі Чичен-Іцу, земляних велетів Міссісіпської культури та поховальні кургани династії Хань — унаочнюють спільне перших розселень. Гасаю ухопити на мить перед тим, як це розсиплеться прямо в руках від різностей поглядів, систем письма і бачення майбутнього, бо єдність завжди тяжіє до розпаду, як руїни тяжіють до зникнення, а цивілізації до занепаду, але момент "відчуття русла" безцінний, як усвідомлення та прийняття суцільності ландшафту-і-простору Полісся поза умовностями доріг і маршрутів. 

***

Компаративістика вирішує одні проблеми і створює інші, назагал ефективно працюючи лиш як "заморозити" досліджувані явища, зробити "зріз" і вивчати "ростові кільця" на зрубах. 

Порівняльна метода впирається у position of the observer, scale of the comparison і неможливість без AGI врахувати велику кількість параметрів при порівнянні, тож "чистоти" лабораторних умов досягти неможливо. Тому l'histoire croisée і transfert culturel — це прекрасно, але мені про барвистодром йдеться, пом'якшені правила, де форма окремих деталей принесена в жертву грації всезагалу. Це як влаштувати вечірку: мікроконтроль важливий при відборі гостей, а потім всі починають теревенити і далі за списком, і контролити це крінж єбаний, бо в хаосі суть вечірки й була. І ці нотатки — вечірка, де старанно підібрані гості-деталі, гості-міфи і гості-мотиви, а далі вже ну пробачте — let's dance. 

Рими мотивів-і-міфів допомагають уявити ландшафти під іншим кутом, ніби оновлені дані про рухи галактики, яка не лише водоворотиться, а й при цьому смішно змахує вверх-вниз "рукавами", як медуза.

Внаслідок цієї міфопоетичної дискотеки вдалося виявити деякі закономірності сприйняття обожнюваного простору, як то: святе місце terra incognita пустим не буває і уява потребує незвіданої плямки; звідси схильність уяви-і-спогадів розширювати Зону та її джунглі доби першоʼконтакту і зариватися вглиб до шарів міфоʼсерця під то́по сорочкою. Виявлено індіанське невизнання осушення охолоджувача та деномінація болота-і-суші як осуцільнення простору; сприйняття навіть струмків як психбар'єрів, але несприйняття рукотворних каналів, наче паломницькі душі прив'язані саме до природної гідросфери.

Це не ностальгія чи екопротест, а вростання, поєднання з персональним locus amoenus "нульових"-і-"десятих", переростаючим у сферу міксу реальностей, де фізична враховується лиш аби не сталось непорозумінь, будучи просто верхнім шаром, як "генштаб" та барвисте полотно міфу під ним.

Мотиви висихання, неприйняття, зникання, зародковості (валуни, які ще не стали кам’яними істуканами), екстатичні універсалії Ле Клезіо про "ліс доби творення світу" і "ландшафт чекаючий саме на них", ефект першого контакту з закинутим, описи руїн Києва від Плано Карпіні до початку "нульових" як наша Артуріана і критичність Хантер Томпсонівського досидження в місці до безумства заради пізнання суті — короткий список занурення.

І зась недооцінювати чорнобильський алкопсихоз та ранкові муки похмілля, бо це форма класичного помирання-народження бога. Тілá у траві, які не можуть поворухнутися, як абсолютна п'юрифікація і втілення обряду ініціації, аяваска та перший секс у фільмі "Американський пиріг" — "Basically a renaissance painting". Ритуал об'їдання токсичними речовинами аби переродитися, скинувши шкіру тисяч старих шкір.

Томпсонівське насилля над ландшафтом критичне розумінню Зони: биття булавою гавайського пірсу як вияв велетня-деміурга з острова Пасхи, у акті нищення-творення світу, нагадує вандалізм та викидання паломниками ванн з вікон, “безглузде” завалення залізничних зупинок та методичні спроби перерубати величезною сокирою... рейку — наближення до праформи всемогутнього деміурга (паломник почувається єдиним в Зоні і тому всемогутнім), досиджує там до безумства (деміург вічно бродить пракосмосом), тож починає нищити світ з нудьги і з нищення цього народжується новий, тобто наш, світ.

Цей текст — теж нищення: попереднього уявлення про Зону, де прогулькувало щось про Прометея на легальній екскурсії і дещо із краєзнавства, але здебільшого паломник, який обмальовував стелу "Прип'ять" або викидав ванну з вікна не задумувався про символізм акту, а коли робиш такі речі розуміючи всю підноготну, вони приносять куди більше задоволення. 

Якщо "Оформляндія" була відподдю на питання "Чом туди ходиш?", то "Міфогеографія" відповідає на одвічне "Які сенси вкладаєш?" Та не вкладаю. 

Вони вже там. Їх навкладав континуум мотивів, історичний та міфологічний. Я їх бачу і переказую, читаю вам карту: де болото, де ґрунтівка, а де село, яке п'ять років тому згоріло і там ночувати не будемо. Це процес, він просто є: пишне Дерево Життя, яке методично вирощую там, де не очікували нічого, крім смерті.

Хіба років через -надцять після контакту із Зоною, "відкриття" темних плям нерозвіданого, втечі в них та їх переосмислення, починаєш цінувати terra incognita саму по собі. Старанно її забуваєш аби насвіжо повернутися. Так само сильно намагаєшся забути, як раніше розвідати аби чорна й липка пляма знов розрослась на твоїй міфокарті, аби запірнути в неї-призабуту вже не вивчаючи, загорнутися в кокон її вічності, ніби ця буйна вечірка з галасливими босхіанськими гостями під футболкою топографії була тільки аби тиша-і-темрява забрали мене. 

Накрили серцем темно-зоряної ковдри останніх клаптів незвіданого, яку я стільки років відкривав, відкрив, намагався відкрити.

***

Мова про добу Жюль Верна, коли з кущів визирали прадавні храми та високогірні фортеці: століття забуття, відкриті зненацька, а поряд — долина закинутого, захащені дороги і впа́лі у прірви мости. 

Коли крізь Анди, з мачете, пробивались перші після конкістадорів європейці, на території Теночтитлану повним ходом кипіло життя постколоніального Мехіко з меліорацією Тескоко.

Тому інки: бо тиша руїн у сотні років, Мачу-Пікчу як Припʼять, а долина Урубамба — велетенською Зоною навкруги.

Серед грімголосся єгиптології, віднайдення бібліотеки Ашшурбаніпала і гомерівської Трої — саме інки, бо їх фортеці не сховались під землю, а встояли оповитими ліанами й папороттю.

Навіть конкістадори їх не знайшли.

Потім аж Гумбольдт здійснив новоʼмандрівку, взявши не зброю, а ящики наукових приборів. Арістотель ХІХ-го століття залишив розлогу працю "Путешествие в равноденственные области Нового Света в 1799-1804 г.г." і саме цю подорож назвали "друге відкриття Америки" — наукове відкриття.

Гумбольдту йдеться про рукописи та легенди, як і кожного дослідника тоді, його цікавило все одразу, а потім заснувати двадцять нових наук. Контакти з перуанським високогір'ям спорадичні, але він дарує важливе-вступне про величну інкську дорогу, по якій ми в чарівну долину закинутого і входимо: 

"Цей шлях веде майже до Куско, викладений обтесаними кам'яноʼплитами, прямий, як стріла. Його можна порівняти з найкращими дорогами Риму." "Майданчик розташований так, що з нього відкривається чудовий вид. Неподалік є кругла плита з жовтого металу, перуанці прикрасили, бо вірили, що вона символізує Сонце. Я замалював її."

Та захоплений геологією фон Гумбольдт пройшов повз руїни, які формують канон. Пройшов, як і німецький інженер Герман Ґорінг в кінці 1873-го, чия "Доповідь Верховному уряду Перу про експедицію в долину Паукартамбо" містить карту 

"Mapa de los Valles de Paucartambo, Lares, Ocobamba y la Quebrada del Vilconota Levantado por Herman Gohring Enginiero Estado, Cuzco, Diciembre 1874"

уміщаючу першу згадку Мачу-Пікчу і сам ефект назви, який найважливіше й приховує. І форзац, нагадуючий скелю з жилами золота й крові, заради яких в Анди колись прийшов Франсіско Пісарро.

Ґорінг описує прадавні башти, стіни та підземні комунікації, але без місіонерських емоцій, відповідаючи амплуа "інженер та колоніальний прагматик", за 28 років до першої настінної каракулі і за 39 до "відкриття" Мачу-Пікчу пише про нього, як про щось ординарне: "...топографічне положення сусідніх фортець Чукілуска, Торонтой або Пікчу представляє більші переваги...»

Перша згадка сестринських Зоні руїн від того, хто пройшов по дотичній.

Ще ближче підібрався французький мандрівник Шарль Вінер. Цей зі старту до руін з екстатикою Ле Клезіо про чічімецьке віднайдення міста:

"Их интересовало все, кроме следов прошлого, погребенных под обломками мертвых городов Перу. Весьма закономерено, ведь название "мертвый город" примененное к древним густонаселенным городам Андского региона, более поразительно верно, чем когда применяется к остаткам классических стран или вымершим городам европейского средневековья. 

По прекрасным словам Людовико Ариосто, "сама смерть может дать жизнь" и действительно, подобно знанию того, как жить, существует определенное умение умирать, которое и делает человека бессмертным.

Туземцы Андской страны не знали этого искусства. Они имели несчастье стать жертвами, не имея славы мучеников. 

Поэтому поэзия не спустилась на их огромную могилу, история не подняла кровавую пелену поколений, чтобы реанимировать неизвестное прошлое. Смерть отняла у перуанского человека права, не пощадив даже памяти.

Пройдите посреди греческих или римских руин, между разбитыми колоннами форума, по ярусам амфитеатра, под галереями храма, и руины под бодрящим действием памяти поднимутся, жители прошлого оживят их. Статуи богов и героев воспоют стихи Гомера, Вергилия и Горация. 

Все напоминает об их деятельности, через их труды вы пожинаете плоды идей, посеянных мертвецами. Какая же разительная разница меж бессмертным пламенем, освещающим века, и солнцем инков, жестоко погасшим при появлении испанского креста!

В голых и однообразных галереях американских городов прошлого, в молчаливых домах, дворцах без памяти, храмах без Бога — зритель понимает, почему так много ученых не нашли тайну перуанского прошлого. Поэтому важно восполнить этот пробел. Искать элементы для реконструкции исчезнувшего мира, которые выдержали вулканические толчки, атмосферные воздействия и завоевания; ...собирать легенды, пережившие столько катаклизмов — заполнить великую пустоту памяти человечества".

Він навіть чув про Мачу-Пікчу і шукав його, але теж пройшов повз, один з останніх в чиїй книзі — малюнки. У "першовідкривача" згодом — промовисті фото і цей перехід додав сили. Малюнок можна прикрасити, світлина ж точно передавала навіть те, у що уява вірити відмовлялась, поки мова — "тремтіла" в пошуках слів.

***

Щодо іронії проходження по дотичній Вінера переплюнув хіба Фрей Сабате. Гугл мовчить про цього чоловіка, але не мовчить його фоліант "Подорож отців-місіонерів монастиря Куско" — розкриваючи уайлдерівського брата Юніпера, якому не знайшлося обірваного мосту:

"...огромные богатства, которые эти Горы предлагают путнику остались тем, кто хочет ими воспользоваться. Я с честолюбием отправился на поиски более ценных сокровищ: тысяч и тысяч людей заключенных в дикости и отрыве от истинной веры".

Сабате занурює в місіонерські ініціативи, нарікає на нечесність племен які прикидаються християнами заради подачок, важкість переносного вівтаря, але додає приреченість, іноді впритул підступаючи до рівня чорнобильського паломництва:

"Нас было трое бедных верующих, не имевших средств и имеющих печальную перспективу. Наша ситуация аналогична ситуации апостола Павла, которая в книге Acta Apostolorum объясняется: «И ныне я, побуждаемый Духом, иду в Иерусалим, не зная всего... там со мной произойдет то, что уверяет меня Дух Святой о всех городах, говоря: в Иерусалиме ждут меня темницы и скорби»".

Embraced ethernity і вперед розкинувши руки з дробовиком, переносним вівтарем та розумінням, що мандрівка може стати останньою. Сабате відправляється в Урумбаба, яка іспанською звучить неймовірним Valle Sagrado de los Incas ("Священна долина інків"). 

Мачу-Пікчу він теж не знайшов, але пообідав прямісінько поряд. 

Він його й не шукав, але текст просякнутий містикою, а долина — повна руїн, як тераси Морая, не кажучи вже про інкські дороги. Промовиста зустріч з закинутим, безцінна в дуальності Урумбаби-як-Зони і Мачу-Пікчу, як Прип'яті:

"Мы находим древний путь, восходящий ко временам инков, труднопроходимый, простирающийся пока не встретится с рекой, на другой стороне которой можно увидеть еще один... нам пришлось перейти вброд, подняться по высокому скалистому склону... держаться за кусты и корни, изнурять себя, подняться на ступеньки, отчасти доходившие до талии".

Тріщини й поглинання мохом дороги звужують полотно до стежини й кілометри шляху з силою фактурних руїн щокроку нагадують: людям звідси довелось "відкотитися".

Закинута чорнобильська залізниця.

Одним рядком масштаб колапсу промовистіше, ніж опис покинутих міст.

Руїна структури.

Вага — рівна вазі Мачу-Пікчу, як серцю долини закинутого. 

Фродо і Сем, Мінас-Морґул, але сходи — в долину замирення і все, за що ми закохані у Мадейру, де водоспади і джунглі неземної краси.

"...мы прибыли в гасиенду Медиа-Наранджа и в воскресенье имели удовольствие отслужить Мессу, утешая духовной помощью наши сердца." "В течение дня у нас было достаточно времени, чтобы созерцать редкости, которые здесь предлагает природа и мы были поражены лицезрев трудности, которые пришлось преодолеть, чтобы кое-где расчистить дорогу".

Це прямо у підніжжя Мачу-Пікчу.

Фрей Сабат дивився на "самотню вежу" за тридцять сім років до того, як Гайрам Бінґем занотував своє відкриття в "Дослідження землі інків у гірських районах Перу", про яке дізнався весь світ. Прообраз Індіани Джонса, тоді директор Перуанської експедиції Єлю — залишив свідчення промовисті та яскраві у вимірі зненацького першоʼконтакту з закинутим та величним:

"В июле 1911 мы вошли в чудесный каньон Урубамба, где река вырывается около Куско сквозь гигантские гранитные горы. По разнообразию и силе чар я не знаю ни одного места, которое могло бы сравниться. Здесь не только огромные снежные вершины над облаками в двух милях над головой; гигантские пропасти цветастого гранита отвесно на тысячи футов над сверкающими, ревущими порогами; здесь орхидеи и древовидные папоротники, восхитительная красота и таинственное колдовство джунглей."

Відкриттю допоміг випадок. 

Експедиція стала на перепочинок і випадково, майже як в рукописі 512, зконтактувала з місцевими. 

Ті порадили руїни на гірському хребті. 

Луна легенд-переповідок про фортецю довго не викликала інтриги: перуанці обожнюють вигадки. Та коли Бінґем показав місцевим дослідникам фото, ті очам не повірили: вічно проходили повз, навіть знали їх на вершині, але думали, що проста башта.

Поодинокі звіти гірських розвідників і місцевих підказують, що Мачу-Пікчу спорадично відвідували і до, най навіть те було схоже на забіги "металюг" в Прип'ять.

Нижче, скорочений мною до суті, Бінґем про спалах-як-відкриття:

"В течение часа и двадцати мы тяжело поднимались. Долго ползли на четвереньках, иногда держась кончиками пальцев. Кое-где примитивная лестница из грубо обтесанного ствола установлена так, чтобы помочь преодолеть непроходимое. 

В другом месте склон покрыт скользкой травой и трудно найти опору. Гид сказал, здесь много змей. Влажность высокая, жара — невероятная." "Два приятных фермера, Ричарте и Альварес, выбрали это орлиное гнездо своим домом. Сказали, что нашли много террас, на которых можно выращивать еду и обычно их не посещают нежелательные гости. Они не говорили по-испански, но от сержанта Карраско я узнал, что "немного дальше" есть еще руины".

Ми теж підійшли упритул. 

Момент про "місцевих, які користувалися акведуками інків, вирощували їжу на терасах і були не в захваті від гостей, за якими потягнеться держава з податками та повинностями" і потрапив на вентилятор маскульту. Та всього він не передає. Добре, що передає Бінґем:

"Индейцы сказали: есть два пути во внешний мир. Один мы уже попробовали; другой более трудный — опасно вниз по скалистому обрыву по другую сторону хребта. Это единственный путь выхода в сезон дождей, когда мост, по которому мы пришли — непроходим. Я не удивился, что они уходили из дома только "примерно раз в месяц". Ришарте рассказал: они живут здесь четыре года. 

...из-за недоступности каньон оставался незанятым несколько столетий, но с завершением строительства новой правительственной дороги поселенцы снова начали его занимать. 

Со временем кто-то поднялся на обрывы и обнаружил на склонах Мачу-Пикчу, на высоте 9000 футов, изобилие плодородной почвы, удобно расположенной на искусственных террасах, в прекрасном климате. 

Здесь индейцы очистили некоторые руины, сожгли несколько террас и посадили кукурузу, сладкий и белый картофель, сахарный тростник, фасоль, перец, древесные томаты и крыжовник..."

"Пройдя террасы, я вошел в нетронутый лес за ними и внезапно оказался в лабиринте прекрасных гранитных домов! 

Они были покрыты деревьями, мхом и вековыми побегами; но в густой тени, зарослях бамбука и спутанных лианах проступали стены из белых гранитных тесаных камней, тщательно высеченных и изысканно подогнанных друг к другу".

"Я поднялся по чудесной лестнице из гранитных блоков, прошел по пампе через индейский огород и вышел на небольшую поляну. Здесь были руины двух самых прекрасных сооружений, которые я видел в Перу. Не только сделаны из отборных блоков зернистого белого гранита; стены содержали тесаные камни циклопического размера, десять футов в длину и выше человеческого роста. Это зрелище заворожило меня".

"...руины не имеют другого названия, кроме имени горы, на склонах которой они расположены. Будь место заселено непрерывно, как Куско и Ольянтайтамбо, Мачу-Пикчу сохранил бы древнее название, но за столетия, когда он был заброшен, его название было утеряно". 

"Из грубой надписи на стенах одного из лучших зданий мы узнали, что руины в 1902 году посетил Лисаррага, арендатор земель, расположенных непосредственно под мостом Сан-Мигель".

"...новая дорога привела Ричарте, Альвареса и их предприимчивых друзей в малоизвестный регион, дала возможность занять древние террасы Мачу-Пикчу, веками нетронутые, побудила сохранить открытой проходимую тропу через пропасти и позволила нам добраться до руин. 

Именно эта новая дорога открыла нам в 1911 году забытое поле между Ольянтайтамбо и Уадкиньей и позволила узнать, что инки или предшественники когда-то жили здесь, в отдаленных твердынях Анд, и оставили каменные свидетельства величия и красоты древней цивилизации, более интересные и обширные, чем любые, которые были найдены со времен испанского завоевания Перу".

Схожість з Прип'яттю і в тому, що перед "смертю" Мачу-Пікчу — перетворився у храм Сонця. Останніми його жителями стали жінки, Сонячні Діви, священні жриці, яких високо в горах інки сховали від конкістадорів. Вони, точно жреці кавказьких народів, мали постійно знаходитися в Храмі, прикуті до місця аби Сонце не згасло.

Прометейки мезоамерики.

*** 

Озираючись на розлогі свідчення поважних дослідників у пробкових шоломах я задаюся питанням: чи залишив іх я?

Свідчення першоконтакту з закинутим.

Чи доєднав себе до шарів минулого, які розмітає зривистий вітер часу і нам тільки й лишається, що намагатися їх ухопити аби встигнути прочитати перед тим, як новий порив вирве сторінки із рук і віднесе назавжди, як розтали воскові відтиски надпису під загадковою статуєю на Азорах, які португальці зробили в XVI-му столітті, але так і не змогли прочитати, і не залишили свідчень.

Залишити свідчення. І я залишаю:

"15-го листопада 2011-го року. Яковецьке лісництво, Чорнобильська Зона відчуження, поруч закинутого села Денисовичі, відвідин якого доти не зафіксовано. 

Ніч. Двісті метрів до білоруського кордону. Кам'янокладна дорога Російської Імперії, провалля в якій серед ночі зненацькі й сягають коліна, накатана "колія" в траві поряд. 

На привалі двоє мовчки палять, третій рогзглядає небо і роказує про астрофотографію.

За пару годин вони увійдуть в село. В їх міфогео чим далі в цей бік, тим більше реліктів старої Зони можна зустріти: контрабандистів, бандитів та білорусів, які неодмінно "схоплять і заберуть до себе", в обійми режимів з утопічною ковбасною гастрономією на продмажних прилавках.

Вони мерзнуть у "відкритому" селі, яке принципово нічим не відрізняється від інших. Довго роблять постановочні фото, які мають "увійти в історію", яка нікому не потрібна, яку забере час і несплата за доменне ім'я сталкерського форуму. Зрештою, випадково знаходять буржуйку в будці біля лісничої вежі і поки готується вечеря на багатті з парканів, відігріваються кості і від тепла в кибітці прокидаються мухи, один з чоловіків довго і старанно, величезним ножем вирізає на столі надпис "Слава анархо-вандальскому отряду имени Майора Немчицкого". 

Автограф може здатися нічого не значущою тарабарщиною і, в принципі, нею і є, втім це перший "автограф", який стосується доби натуралістів, а не конкістадорів-чорме́тників, тож я розшифрую його аби він залишився в історії географічних відкриттів останніх клаптиків нашої terra incognita.

Неясно, хто такий цей "Майор Немчицкий", про нього мовчить гугл і Вікіпедія, а написане з великої "Майор" підказує, що мова не про звання, а про щось більше. Подейкують, міліціонери затримали паломників у Києві за розпиття і доставили у відділок аби оформити протокол адмінку. Його привели під дільницю, звідки вискочив п'яний майор в доброму гуморі, глянув на затриманих, видав "А? Шо? Оптустите пацанов, майор Немчицкий сегодня гуляет!" Хлопців відпустили, "Майор Немчицкий" став символом безвідповідальності чорнобильської міліції, неуважної настільки, що ваш покірний слуга та йому подібні поводилися за колючим дротом максимально вольготно. 

Тож автограф цей не містить потужного смислу, в ньому не закладені зерна, з яких проросте нац.ідея, але важить його розшифрувати. Най це свідчення залишиться в історії, як уривчасті записки конкістадорів, бандейрантів та послідовників Александра фон Гумбольдта. 

Я повернувся в Денисовичі так само в листопаді, через сім років. Надпис на дерев'яному столі й досі був там, я приклав до нього руку і довго тримав, поки він нагрівав душу, наче перші каракулі в Мачу-Пікчу 1902-го року, про які у щоденнику радісно згадував Гайрам Бінґем.

Та свідчення мої були б не повні без першоʼконтакту із Прип'яттю і хоч паломники тоді в місто частенько вже заглядали, явище залишалось лакуною дрібки ентузіастів, та й емоції від першого побаченн настільки ж цінні, як записки панів у пробкових шоломах. 

І я свідчу:

"Після двох діб поневіряннь Зоною, невдалих бродів, маршрутних ґаків та мокрих ніг, я і ще двоє паломників, підійшли до міста Прип'ять. Під хмарами темрява стояла непроглядна, та налякані можливими впі́ймами, ми не вмикали ані світлинки, ані ліхтарика. Я вперше ввійшов у місто в ніч 11-12 листопада 2010-го року біля крамниці "Старт" і кілометр плівся проспектом Курчатова — набрати води на пристані.

Лави закинутих висоток нависали справжніми скелями, ніби я гірською долиною інків суну, ущелиною, крізь яку дорога одна і справді одна, бо я ще не знав іншої. Помираючи від утоми ми ледь тяглися і двадцять бетонок до пристані здавалися сотнями, тисячами кам'яних палаців, мультиплікованим лабіринтом київських "спальників", Парфеноном і Акрополем водночас; на них я накладав проекції нескінченності і Курчатова струною розтягнувся у вічність, а ми на проспекті — зменшились до розмірів атому. На вічній дорозі, після півсотні кеме за добу, останні метри вимірюються виключно астрономічними одиницями.

Гупання мародерів у п'ятиповерхівках злякали нас, пронизливі звуки минулого, відголоски конкістадорської Зони, яка відходила у конвульсіях, коли в неї вже залітало покоління юннатів обвішаних фототехнікою.

Перед тим, як темрява рваного сну забрала мене, я запам'ятав мокре каміння пристані, поїдені часом східці до судомів холодної води, силуети трьох струнких прип'ятських "свічок" й такі само довгі-і-темні бетонні східці в небо найкращої із квартир. Там ми розвели багаття з паркету аби хоч якось зігрітись і я заснув прихилившись спиною до крижаної стіни.  

Заплющив очі і Прип'ять забрала мене".

Маркіян Камиш
25 жовтня — 3 грудня 2024