Хол другого поверху кінотеатру “Київ” такий просторий, що ухопити свіжого повітря після тісної кінозали на тридцять місць можна прямо там, не виходячи на вулицю.

Бо на вулицю зайвий раз я носа боюся сунути. Там тільки дзвін застиглої тиші спекотного літнього дня за мить до того, як трісне канат підвісного мосту імені короля Людовіка Святого.

Храм стоїть порожній – точно костел серед джунглів закинутого Буенос-Айреса, на півстоліття забутого конкістадорами. Коли тільки крокодили повзали його порожніми вулицями, а м’які блакиті літнього неба – розцятковували чорні хмари птахів.

З року на рік липкі і гарячі твані підступають до храму. Коли я виповзаю надвір після ще одного фільму – скрізь тільки болото. Воно давно засмоктало бентлі та лексуси на тротуарах, оповило водоростями перші поверхи міста, затопило підземні паби і торгові зали, перетворивши “Андер Вандер” на портовий ресторан. Воно підступає. Болото – те саме цунамі, просто сильно розтягнуте в часі.

Я втікаю від нього на третій поверх до мороку зали “Сінематика” – там сухе повітря і близькість всепроникної ряски відчувається не так cильно. Я завжди вибираю перший ряд: туди ніхто не сідає і можна розлягтися на підлозі, підклавши під голову куртку, складену втроє. Там мене не помітить бармен з готелю “Redrum”, який розносить безплатний попкорн, поки привиди хіпстерів розвалилися в кріслах, як морські леопарди: яку би позу не прийняли, як би не впали на холодні камені узбережжя – завжди виглядатимуть задоволено і щасливо.

Але подітися нікуди. Щораз-і-щораз знадвору мене чекатиме болотяна Венеція на бамбукових палях. Кінофестиваль тут безупинний, тільки наші каное давніші за італійські. Вони поцуплені з плавбаз на Труханові і торгових районів Вівека, острова Ввандерфел, провінції Морровінд. Їх чіпляють мотузками прямо до кілків, вбитих у східці перед центральним входом, прив’язують до колонади і на тих мотузках потім загоряють черепахи, розсідається комашня. І поряд човняр – Рейден у неохопній суеґаса, якому я завжди відмовляю і кажу, що знайду дорогу сам. Кажу, що глибока вода насправді казка аби лякати дітей: повільні цунамі болота – діти неглибокого моря.

Я подовгу не бачу Сонця: в залах не вмикають світло під час сеансів і я звик до темряви, живу в холі кінотеатру, тижнями дивлюся чотири фільми на добу, аж поки до входу не підпливе каное з людьми і човняр не прошепоче, що іноземці здалеку хочуть крізь лабіринти боліт далеко на Північ. Кудись до вічних лісів і велетенських озер, дорогу до яких крім мене забули всі.

Я курсую між цими світами у вічному паломництві. А весняні заплави – змінюються прохолодними притворами кинутих церков, у яких недільний натовп привидів складається з клонів мене.

Я повертаюся назад втомлений і змарнілий. Я не наймаю човняра, а по пояс в воді і з головою у сутінках – волочуся крізь місто затопленими проспектами у сторону храму. Плетуся, аж поки мара не посуне на очі, аж допоки не вилізуть жовті вогні Болотяного Ельма. Ті цятки, вогники, блими смертельних утом – з’являються після сорокового кілометру безперервної ходи. Вони танцюють перед очима, швидко зникаючи, лишаючи за собою розмиті, кометні хвости. Їх неможливо відрізнити від реальних і просто сплутати з ліхтарями вечірнього Києва, які згасли тисячу років тому.

Я заледве доповзаю до храму, вітаюся з привидами легким кивком голови, забираю попкорн, падаю на підлогу, складаю куртку під голову втроє, але навіть не можу подивитися фільм.

Я засинаю від смертельної втоми під нищівний танець торнадо над головою. Воно засмоктує привидів із задніх рядів, зриває листи жесті та іржаві поручні з даху, трощить горища з реквізитом кіномеханіків та прибиральниць, закручує самі зорі, ніби хтось сфоткав нічне небо на довжелезну витримку.

Безголосий і потужний ураган носить все колом, затягує в небо уламки мармурових сходів, колони, килими, каное, шматки пілястрів, панікадила і головне – висмоктує болото, осушує землю навколо, оголює старий асфальт, похований під товстим шаром мулу.

Показує затоплені вулиці підводного міста з конкістадорськими бентлі Буенос-Айреса і я вибігаю до них. Я падаю навколішки, готуючись відійти до неба разом з усіма. Та перед цим – я бачу картини давно померлого світу: плаксивих дітей, прекрасних жінок, спортсменів на ранковій пробіжці, галас у “Андер Вандер”, сварки по телефону, короткі спідниці та потерті джинси з акуратно розрізаними дірками на колінах. Бачу газетні кіоски і живих людей, які вмостилися на бетон та неспішно скролять френдленту.

Щораз я сподіваюся, що це назавжди і ураган віднесе болота кудись подалі. Що завтра я прокинуся у високий траві і від храму залишиться пару щербатих цеглин, а поряд – пастимуться вівці, їздитимуть лексуси, скролитимуть френдленту.

Та я розплющую очі, а храм – стоїть цілий. І болота такі само неглибокі, такі само в’язкі, такі само нескінченні.

Я складаю куртку втроє, кидаю її під голову, дивлюся з великого екрану ще один фільм, ще одне торнадо. І прокидаюся.

В Зоні. І знову.

Березень 2017.